буря

Буря. Кримське небо оповите у чорний оксамит. Буревій щохвилини посилюється і враз ураз спалахує блискавка. Вітер наскільки сильний, що гнуться додолу прибережні дерева . Природа у апофеозі своєї люті. Вона гнівається на метушливих людей,які не цінують в цьому світі нічого, навіть свого життя. Зокрема вона у гніві на таку собі дівчину на ймення Амелі. Дивне ім’я, скажіть. Насправді це просто псевдонім. В один день дівчині набридло її звичайне ім’я Анна. Анн мільйони, а Амелі ще щось незвичне подумала вона. Пробувала вона багато чого незвичного. Зокрема серед такого поступити на філософський факультет. Отож була Амелі філософом. І хоч її філософські ідеї анікогісінького не цікавили, проте вони були . Отож через три роки в університеті вона дійшла до таких висновків. Перше – життя це страждання. Нам всім судилося страждати. Виходу іншого немає. Страждання буде в будь-якому випадку. Змінним є лише величина. Хтось страждає більше , хтось менше. Ось така собі лотерея . І друге – життя повторне. Тобто люди, та й взагалі все живе на землі, приречене на вічне життя. Ні не в раї чи в пеклі а на землі. Після смерті ми знову народжуємося. І якщо поєднати ці дві тези , то можна дійти до висновку , що в наступному житті нас щоразу чекає інша порція страждань. А що як цього разу ця доза буде мінімальною. Хіба заради цього не варто померти сьогодні. Отож тепер вона вирішила канути в лето.Спершу вона хотіла зробити це жорстоко, таким як було життя. Вони поїхала в гори. Заховалася далеко від цілого світу. Так щоб ніхто не міг. Її врятувати. І щоб ніхто не міг почути її страху. Однак коли вона подивилася униз. То вона злякалася. Ні не смерті, смерть це всього лиш етап, лише зупинка на якій міняють напрямок потягу. А болі . Вона не хотіла її. Вона хотіла піти із легкістю. Тепер вона хотіла повернутися напочатки. Залишитися у воді звідки все й почалося. Отож тепер вона була сама. На краю обриву. Було темно. Лише один самотній ліхтар ще жеврів,і освітлював її тонкий силует. Вона ступила півкроку, вона вже відчула себе невагомою , готова вже була стрибнути вниз,аж тут її пригорнули сильні й водночас тендітні руки. І вона зайнялася жаром. їй було настільки тепло й приємно, що вона на мить забула що життя це страждання. Але тут її огорнув навколишній холод. Вона затремтіла а потім заплакала. Ці руки пригорнули знову і повели вуличками Гаспри кудись у даль. Він завів її до своєї квартири, типової хрущовки. До речі про нього. Його звали Лев. Він мав попелясто-біле волосся, чорні чорнючі очі, які не виглядали злими й суворими, а були пронизані затишним теплом, й хворобливо-білу шкіру. Розгляньмо й Амелі. Вона мала волосся кольору світанкового сонця, тонкі уста, та найгірніше в ній були її очі, вони видавалися за бездонне море. До речі про море, воно було музою Лева. А сам він був художником-мариністом. Ціла його маленька квартира була обвішана картинами моря. Та вони не були одноманітні. Море завжди було різним. То воно розбивалося хвилями об величні скелі. То вона було в гавані у штилі. А найцікавішою картина є та яка ілюструвала невеликий корабель під час шторму. Здавалося що вся команда була в безнадії. Всі гадали, що це їхня остання подорож. Деякі моряки кляли Бога за їхню тяжку долю , а деякі молилися за легке життя в раю. Тільки капітан був спокійний та твердий у своїх діях. Він керував кораблем так уміло як тільки міг. Він ж бо був відповідальний за десятки життів. Він не думав за страждання що випали на його долю . Бо він сам був капітаном . Капітаном свого життя . Він знав що він сам вирішує якою буде його мандрівка, і не зважаючи на погоду, він доведе свій корабель й свою команду до тихої гавані. І лиш тоді він наповну вдихне усю сіль моря. Амелі була зачарована картинами, та ще більше зачарувалося вона Левом. Він хоч не дав її померти, проте дав її причину жити – себе. Він зігрів її теплим м’ятним чаєм , і вони цілу ніч говорили. Особливо ніжно він говорив про море, немовби про свого одвічного друга який завжди його підтримає . На ранок вони розійшлися по своїх справах. Насправді у Амелі не було ніяких справ, і їй сумно було з ним розлучатися. Тепер вона захотіла на довше залишитися у цьому житті. За декілька днів їхні долі знову перетнулися. Насправді це не була випадкова зустріч. Вона знала, що він мариніст, а отже здогадувалася де його шукати. Біля моря, в гавані. Там вони й зустрілися. Амелі вже майже тиждень споглядала за Левом, дивилася як він акуратно й завзято малює. Однак вона залишалася у тіні. Боялася до нього підійти. Якась незламна сором’язливість ув’язнила її голос і рухи. Аж тут він її помітив і дружелюбно привітався . Між ними знову зав’язалася приємна розмова.
– яке море ти сьогодні малюєш – запитала вона
– прекрасне – відповів він, і вручив їй картину. Там був її портрет
-твої очі це океан таємниць – проказав він
А потім вони пішли в кафе. Лев придумав гру. Він закрив її очі шарфом, годував її з ложечки морозивом, а та мала вгадувати його смак. Вона була майстром в цій грі, вгадала всі смаки, а з’їла вона сім порції, що було якось дивно для такої тендітної дівчини. Після цього в неї стало боліти горло. Аякже після такої кількості морозива. І він ще пару днів її лікував чаєм з малиновим варенням. Амелі не любила малину, але тримала це в секреті від Лева, бо дуже їй сподобалася його турбота. Так і зав’язалася їхня дружба. Певно, що вони обоє прагнули більшого. Однак ніхто не наважувався на поцілунок. Але якось Лев взяв всю свою волю в кулак. І поцілував її під тисячею зірок. у затишній гавані. А потім він зомлів. Ні це зовсім не романтично ,він був хворий . І признався в цьому Амелі. В нього була лейкемія і його життя могло будь-якої миті обірватися. Тоді Амелі зрозуміло що може життя це страждання , але воно дала їй Лева. І тільки в цьому житті вони можуть бути разом. Він подарував їй бурштинове намисто, як символ всього світлого що є в житті , символ їхнього кохання. Вони прожили пару щасливих місяців. А потім він помер від своєї хвороби . Вона розвіяла його прах на березі моря. І він навіки був із своєю музою