Будь усім

Це було затишшя перед бурею. Вони їхали по засніженій дорозі проминаючи дрімотні села, а зв‘язок усе не ловив.  Женя відчайдушно намагався оновити сторіз у Інстаграмі, але там нічого не було. Він не міг повірити що так наївно довірився цій підлій дівчині і думав, що вона буде порядною. 

“Коля,” він гукнув хлопцеві за кермом, “Скільки ще нам?” 

“Десь години дві,” пробурчав директор, “Я не можу швидше, на дорозі ожеледь, ми просто і так сковзимо по ній. Ти хочеш аби ми ще й розбилися.” 

“Трясця, де ж той бісів інтернет!” вилаявся Янович, нервово тицяючи в екран смартфону.

Його руку накрила холодна долоня Спартака.

“Жень, перестань, подивишся коли приїдемо,” промовив той заспокійливим тоном, “Віддай мені телефон будь ласка, ти зараз через нього просто усираєшся тут. Антону потім заднє сидіння чистити.”  Він потягнувся щоби забрати набридливий гаджет і поклав його собі до кишені плаща, іншою рукою він і далі тримав Женину. 

Він ніколи не думав що такий простий жест зможе бути настільки йому необхідним, проте його бісив цей холодний спокій Спартака, наче йому було абсолютно все одно що хтось побачить їх на компрометуючих фото.

“Тобі що зовсім начхати, Спартак?” він виклично подивився на друга.

“Ні, це не правда,” Спартак ще міцніше стиснув його долоню, тепер його пальці також були теплими. “Послухай, що змінить те, що я зараз буду ось-так метушитися? Фото магічно пропаде зі сторіз, чи його подивиться менше людей? Ні, я просто витрачу свій ресурс на те, що я не можу змінити ось і все. Я розумію, що тобі важко заспокоїтися прямо зараз, тебе це бентежить, дратує, але кому ти зараз робиш гірше?”

“Перестань!” скрикнув Женя, вириваючи руку геть, “Перестань оце твоє постійне аналізування ситуації! Ти, пан раціональність та стоїцизм! А може це ти просто нічого не розумієш! Може ти просто черствий, а?”

Спартак шумно видихнув і уважно глянув на нього, очима повними якогось незбагненного смутку. Він був ображеним. Янович, який завжди метафорично гладив його за шерстю раптово накинувся на нього через свою невпевненість у тому що буде далі. 

“Давай так…” видавив із себе Суббота, “Чому тебе особисто так турбує ця фотографія? Що ми на ній робимо такого поганого? Ми просто обіймаємося, як друзі і все. Ми з тобою… просто друзі. Крапка. Тебе таке влаштовує?”

Женя був загнаний у глухий кут, з одного боку за їхньою розмовою із переднього сидіння уже любісінько спостерігали члени їхньої команди, а з іншого боку на нього уважно дивився Спартак, який хотів від нього більшого, при цьому роблячи все аби йому, Жені, догодити.

“Я не знаю,” тихо сказав він. “Я не знаю… Я просто хочу щоб усе було як раніше.”

“Хіба я тобі це не запропонував,” промовив Спартак, проте смуток у його очах говорив про протилежне.

“Так,”втрутився Антон, “Спартак, сідай на переднє сидіння, Коля іде на заднє до Жені і наливає йому трохи кон’ячку для нервів! Бо мене уже ця Санта Барбара трохи починає бісити!”

“Гаразд, тільки без кон’яка,” докинув психолог, “У нас увечері виступ, і мені треба аби Женя був у нормальній кондиції.”

***

Коли вони заїхали до наступного міста, у них залишалося максимально впритик часу аби усе налаштувати на сцені, навіть Спартак, який зазвичай відсиджувався десь у залі, вальяжно скролячи стрічку в Інстаграмі, допомагав із усім. Можливо йому теж не хотілося зайвий раз брати до рук телефон. 

Вони домовилися що розбиратися із фото будуть після виступу, і якщо хтось із публіки задасть таке питання, то вони переведуть все у жарт і виставлять зголоднілих до сенсацій цікавих варвар на посміховисько. Проте думка про це все ж муляла Женю увесь вечір, йому вдалося трохи забутися як тільки почався сам запис. Роки акторської практики таки стали в пригоді.

Нарешті за кулісами він зміг дістати телефон аби подивитися що і до чого. Перше що побачив Женя  так це просто шквал повідомлень від людей знайомих і незнайомих про те кляте фото. Він навіть не встиг глянути на нього у Інсті, як телефон завібрував і сповістив про дзвінок від колишньої. Он воно як?! Вони розішлися через постійні сцени ревнощів стосовно того часу що він проводив із Спартаком, а тепер вона хотіла позлорадствувати абощо. 

“Скидай,” гукнув йому  Спартак, що стояв позаду, “Вам нема про що із нею говорити.”

“Звідки ти знаєш хто мені дзвонить?” підозріливо запитав Янович. 

“Вона мені написала доволі… якби це сказати культурно, огидне повідомлення оце зараз. Я не матюкаюся, тому не буду зачитувати вголос,” хмикнув Спартак.

“Ти уже бачив фото?” обережно повів далі Женя. 

Його друг помахав своїм телефоном. На заставці красувався їхній “компромат”: вони стояли у тьмяному коридорі і обіймали один одного, тільки обличчя Жені майже не було видно, його наполовину затуляв лікоть Спартака. Тільки за тунелями у вухах можна було більш-менш вгадати що то був і сам Спартак. Це могли бути хто завгодно. 

“Як на журналістку, хрінова із неї фотографиня,” по-хижацьки усміхнувся Суббота.

“Журналістка?” перепитав Янович. 

“Треба ж було зробити рісьорч на того, кого чекала відплата,” спокійно промовив психолог. 

“О, Господи, який же я ідіот!” скрикнув Женя. “Який же я дурень, Спартачок, пробач мені… Ха-ха-ха, я маринувався цілий день аби побачити оце?”

Вираз обличчя Спартака красномовно говорив що “я тобі ж казав, а ти не вірив”. 

“Чого це у тебе на заставці?” 

“Захотілося,” промовив його друг не відводячи погляду. Тут у напівтемряві за лаштунками він виглядав наче якийсь Фантом Опери, що от-от віднесе Женю у своє лігво.

“Спартак…”

“Жень, послухай, я тебе люблю як друга, ти це прекрасно знаєш і сам,” перебив його психолог, “і я би хотів аби ми залишалися друзями, справді. Але ти мене приваблюєш і у сексуальному плані, я нічого з цим не можу зробити. Я не впевнений що я розуміюся в романтиці, але якщо ти не проти ми можемо бути цими… друзями із перевагами?”

“Тобто, ти пропонуєш просто потрахатися аби що, закрити свій гештальт?” огризнувся на нього Женя. Не так він очікував почути про почуття від Спартака, він не був певний що і очікував що-небудь але чомусь таке його формулювання було дуже образливим.

“Починається,” він закотив очі, “Послухай, я уже тобі казав, що не розуміюся в коханні чи чомусь такому…”

“Ні це ти послухай,” гиркнув на нього Янович. “Я з тобою спілкуюся доволі довго аби усвідомити що ти зараз просто на просто тікаєш від проблеми. Ти втюхався…”

“Не втюхався…” 

“Цить, дай мені договорити! Втюхався по самі вуха, і це тебе робить вразливим,” тріумфально виголосив Женя, у цю мить він відчував що може щось краще за цього бісового всезнайку і цим ще й як пишався, “Ти хочеш себе відгородити від цих почуттів незрозуміло навіщо. Тому що, Спартачок, я такий самий як ти, я теж… е-е втюхався, як школяр.”

Нарешті йому вдалося про це сказати і наче величезна повітряна кулька наповнена тривогою швидко луснула у його грудях.

“Жень,” лагідно почав Спартак, “Я ніколи у житті не закохувався…” він дивився на коміка великими боязкими очима, наче на величезну хвилю цунамі яка височіла над ним і готова була зруйнувати все у що він вірив. “До цього… Скільки себе пам’ятаю…”

Чому саме у цей момент Женю пробило на поржати, це ж було неправильно, нетактовно. Перед ним просто оголювати душу а він усе не міг заспокоїтися. 

“Петро Щур, житель села…” хотів він почати відомий мем, як Спартак швидко наблизився до нього та заткнув його власними губами.

Якби Женя знав що цілуватися із своїм другом на тверезу голову буде настільки одурманююче, він би давним давно це зробив. 

Десь забряжчало алюмінієве відро, певно техпрацівниця вирішила поприбирати на сцені.

Спартак штовхнув його ближче до величезної гардини і вони закуталися у ній аби уже точно ніхто їм не міг завадити. 

“Щоби ти знову не втік,” прошепотів Суббота до Яновича , знову його запаморочливо цілуючи. 

Далі буде…