Брехня на двох

Вихованці Притулку знають як принести задоволення чоловікові та жінці. Вони знають, що можна подарувати своєму Пану, як треба казати, дихати, виглядати, а ще їх змушують вивчати психологію. Дітей купували вже ідеально видресованим або яких забажає покупець.

Вдома я так і не змогла хоч одну годину поспати. Думки що хтось знає правду роїлися у моїй голові породжуючи різні фінали. Лікар Лектор знає правду, і одному йому відомо, що він збирається з цим робити. Можливо він ще не розповів громадськості про підміну, тому що був лікарем Сем, але як довго він дотримуватиметься цього правила? Він тонко натякав мені на те, що знає, але навіщо? Все зводиться до того, що Ганнібала потрібно вбити. Це буде складно, він не крихітна дівчина та все ж таки занадто багато свідків починаю залишати після себе.

Біля дзеркала в коридорі одягаю туфлі, смикаю спідницю, волосся поправляю. Начебто в маренні хапають ключі від машини та сумку. Можливо, це просто паніка або Лектор не настільки добре пам’ятає Сем, але я не можу сидіти на місці. Бути в невіданні найскладніше і якщо знадобиться я стукну разок шокером Ганнібала і після втечі, вкраду ще чиюсь особистість і спокійно зустріну старість… Погане передчуття незалишає мене.

Машина швидко заводиться і навігатор повільно пікає сповіщаючи що їду я у правильному напрямку. Я широко розплющую очі, подумавши про те, що, можливо, Ганнібал хотів розкрити мою особистість на званій вечері. Між основним та десертом. Розповісти, що серед них є злочинниця, вбивця, яка занапастила такий талант як Паркер. Ні, звичайно ж, ні. Це вже мої домисли нічим не підкріплені. Ганнібал не з таких. Він джентльмен, якого цікавить лише його репутація, який любить бути розумнішим за інших, пихатий геній, що може бути гіршим?

Через пів години їзди, я приїжджаю у приватний сектор з будиночками дорожчими ніж весь Балтімор. І в найкращому місці стоїть будинок Ганнібала. Він відразу виділяється своєю доглянутістю, побудований на скелі далеко від сусідів та з видом на океан. Біля будинку припарковано два автомобілі. Двері навстіж, ніби чекають на мене. Машина явно не поліцейська чи Кроуфорда. Швидше за все, хтось із пацієнтів, що ж я не піду сьогодні без відповідей.

В голові крадеться ідея скинути Лектора зі скелі…

Заблокувавши двері машини, кладу в сумку ключі, витягаючи поверх усіх речей електрошокер. Усередині будинок здається музеєм, інсталяції, картини великих художників, і я знаю, що це оригінали. Меблі з різьбленими фігурами та м’якою оббивкою, все настільки ідеально обставлено, що моя квартирка з хаотично розставленими дорогими дрібничками здається смішною – Габріелю це не сподобалося б з його скрупульозністю.

Обережними кроками, намагаючись не сильно цокати підборами по дерев’яній підлозі, йду вглиб будинку, нутром відчуваю, що тут щось не так. Стільки поворотів, кімнат… Але тільки з одного боку чується метушня, хрип, глухий удар. Паніка накриває так несподівано, я стою перед дверима, яку потім не закриєш. Крок, ще один і я зовсім близько до кабінету з відчиненими дверима. Відступати навіть не думаю.

— Я давно хотів його вбити. — Голос Тобіаса я одразу впізнала, він стоїть у закривавленій сорочці, вухо кровоточить. Біла посмішка страшенно перекреслює обличчя. Він дивиться на Ганнібала, який переступає мертве тіло. Як завжди, в костюмі і незворушний.
Мабуть наше побачення відкладається на ніколи.

— я позбавив Вас цієї праці. — Лектор розстебнув ґудзик на піджаку. А мене починає трясти від побаченого. Це він був там у лісі… Мій мозок підкидає мені картини тієї ночі, за спогадами постать була трохи вищою і тоншою, але хто якщо не він? І ці його напівнатяки… І зараз його не лякає божевільний Тобіас, мертвий Франклін.

– Це ви здали мене Віллу Грему? Ви порушили лікарську клятву.

– Ви не мій пацієнт, Тобіасе. — Лектор робить крок назад, готуючись до нападу.

— Я уб’ю вас, Лікаре Лекторе, а потім уб’ю Грема.

— Дуже сумніваюся. – його впевненість вражає, адже супротивник виглядає божевільним, готовим до будь чого.

І бій змушує мене забути як дихати. Один одного кидають через плече, удари з кулака мало не виносять зуби. Меблі під цим натиском ламаються і кабінет впадає в хаос. З Сем було інакше, ми пили вино, вона розповідала, що нас чекає в Балтіморі, а потім вона втомилася. Пішла спати, накачена снодійним. Я перетягла її у ванну і перерізала горло. Розбила кістки, розтнула плоть і приготувала. Моя робота була чистою, без особливих вишукувань та поспіху.

Ганнібал перевершує Тобіаса не лише широкими плечима, а й технікою бою явно виграє. Я могла розвернутися і покинути цей будинок, вдати, що мене тут не було, зібрати речі і знову поїхати. Здається це найлогічніший результат, але замість цього легенько штовхаю вперед двері і впевненим кроком заходжу в той момент, коли залізний кінь б’є копитом по потилиці Тобіаса, що вже й так лежав непритомний. Ми зустрічаємося поглядом з Ганнібалом, тепер рівні один перед одним.

— Ти не мусила це бачити. — мороз покриває шкіру, і стільки дикого чується в голосі. Лектор намагається вирівняти дихання та його хижий погляд не залишає будь-який мій рух поза увагою. Приховувати свої емоції це єдине, що добре виходить у мене, навіть зараз. Коли Лектор явно роздумує залишити мене живою чи теж вбити.

— Як і ти не мусив бути в тому лісі. 2:1? — він іде на зустріч, поважно без поспіху і я роблю останній крок до нього. Ми на відстані витягнутої руки дивимося один на одного.

— Сподіваюся наш договір у силі?

– Навіщо ти прийшла? – Не відповів.

— Хотіла дізнатися, що ти збираєшся робити? — Лектор великим пальцем витирає кров у куточку губи і я проходжу повз нього оглядаючи довгі шафи з шаленою кількістю книг. У притулку у мене теж була маленька книжка не з бібліотеки Габріеля та Джесіки. Коли її знайшли відстібали ременем по спині залишивши назавжди шрами.

– З лицедійкою, яка вдає з себе Сем Паркер? — Він спостерігає за мною, але вже не такий напружений. Відчуваю єхидство в голосі.

– Так. Твої натяки змусили мене сьогодні з’явитися тут — прямо відповідаю я і дивлюся на нього, намагаючись прочитати його дії наперед. — Голову зламала, роздумуючи, чому ти не видав мене відразу.

— Спершу хотів розгадати хто ти. — Посмішка на його витесаному ніби з каменю обличчі викликає мурашки. Головне не показувати це, і я підходжу ближче, розглядаю зморшки в куточках очей, брови, ніс. Скільки йому років? І чому Сем попросила його приїхати до лікарні.

– Я Сем Паркер, а ти Чесапікський різник. — Ганнібал піднімає брови, і я усміхаюся йому у відповідь, намагаючись умаслити. — Давай не копатимемося в таємницях одне одного?

— Але це так спокусливо… Він підходить зовсім впритул, намагаючись налякати і йому вдається, але ми обоє обертаються на скрип половиць. Грем вбігає в кабінет, тримаючи пістолет напоготові. Він розгублено розглядає трупи, що лежать під нашими ногами. Він був спантеличений, стривожений. На шиї тонкою смужкою красувався кривавий слід від струни, а його руки трохи тряслися, мабуть, через довгий біг. Він здається диким і неврівноваженим, таким, як його описує Фреді Лаунс.

— А ти що тут робиш? — Це перше, що він спитав, ні, навіть вигукнув у мій бік. Викликавши в мені хаос думок та здивування його реакції на мене. Справді, що я тут роблю? Ганнібал мовчав, явно даючи кермо правління в мої руки.

– Я прийшла поговорити про Ебігейл. — Грем хмуриться брови, але одразу обличчя його та й усе тіло кам’яніє.

– Ти не почув мене. І я вирішила поговорити із другим опікуном. І як не дивно ми дійшли компромісу, Вілл.

– Ганнібал – Грем переводить погляд на лікаря, я ставлю руки вбік і ледве з ніздрів не валить дим. — Ти ж сам сказав, що Ебігейл має талант і має бажання навчатися в цьому університеті.

– Ебігейл вільна чинити так, як вважає за потрібне. — ми з Віллом дивилися на Лектора всього в крові, який потім зітхнув та впав у крісло. Нарешті ми звернули увагу, що Ганнібал можливо поранений, у будинку безлад, а на підлозі два тіла.

– Це Тобіас. — Починаю свою чергову брехню, в яку повірять усі оточуючі. — він звернув шию Франкліну і коли Лектор спробував зупинити його, напав і на нього.