брехливий.

урі завжди називав його брехуном.

він дивився на нього під час зворушливих молитв через заплющені зіниці і це відчувалося гострим болем під коркою грубих шрамів гнітих битв, розганяючи засохлу з часом кров. саме у серце йому зазирав, у душевні терзання та катування мозку принциповими вадами й сенсами. вишукував щось абияке, точно думав, що кенні цього не помітить. дивився, складаючи долоні у вселюдських сповідях, шепочучи культу в підсвідомості заповіді їх ідеологій. дивився через щільно замкнені вуста, дивився кожним монотонним словом, кожним своїм невагомим рухом довгих рук. дивився з-під лоба та засуджував кожен глибокий вдих, щоб від цього з темпу збився неспокійний видих. на кенні дивився весь його церемонний білий колір у вбранні, сивина на пасмах і мала кількість родимок на шиї. за ним пильно слідкував уявний німб святого над його головою і кістки худих зап’ясть, надто виступаючі ключиці, що виглядали з-під білої мантії замкненої волі, наче гидкі черви потойбіччя, які в’їлися в священний райський фрукт, зганьбили його смак й аромат своєю наявністю. за ним його постать гляділа з неба, до якого не дотягнеш руки, до якого не долетить після смерті грішна душа, і, схиляючись над хмарами, нутром шепотіла про його брехню. чоловік знав це, був переконаний відверто й щиро. читав по літерам у морщинах, чув відлунням, коли вичитував справжні звернення по губам.

а кенні не мовчав, говорив все вслух і випльовував слова так чітко в’язкою слиною на чорний ґрунт під ногами, щоб не лишати можливостей додуматися до справжніх його помислів. зустрічався з рейссом після служіння, брав того під руку трохи різко, певне, грубо і боляче стиснувши побілілу шкіру, бо відчувалося, що зіжми лише трохи сильніше – лікоть розсипеться дорогоцінним кришталем чи то насправді брудною цеглою, осколками поріже у справедливій помсті всесвіту за нечестиві дотики до всевишнього. він обвивав його тіло змією та дивився в вічі, які сіріли, гідно відмовляючись моргати. питав про своє нове клеймо в очах навпроти і ніколи, завжди не отримував жодних істин. спочатку йому сліпо скручувало живіт, коли він вловлював чуже дивування, а потім по тілу лився збуджуючий палкий жар, коли те дивування виявлялося тонким присмаком гіркого гумору.

– мариться тобі, – ласкавий сміх переварювався у шлунку найдешевшим, але справжнім алкоголем з нікчемно розрекламованих пабів підземного міста, а подушечки пальців відчували під собою чужий біль від дотику, наче рідний. – місячний.

урі говорив неіснуючими віршами найдавніших філософів заборонених урядом, вуркотів вичитаними зі шкільних книжок цитатами, іноді дивно будував речення нелітературною мовою, але ніби чуттєвіше, а кенні він називав прикметниками. той був для нього місячним, шаленим, чуйним, важливим та, трохи тихіше, майже незвично для нього нечасто, хорошим. він постійно шепотів люб’язне, та чесне « брехливий » замість надранкових колискових і коротких прощань губами. наче письменник, що ліниво писав книгу про їх трагічну історію життів, описував головного злодія лише мимохіть, й самим не до кінця його надуманий характер зрозумівши, у репліках головного героя. так нудотно солодко цим описом, що металевою кров’ю, яка приливає до лиця у рум’янці, смачно й звично солоно.

привчив вже він кенні любити подібну маючню. закохував у безмежний шелест свого мудрого голосу, поки балакав щось інтимно тьмяне інтонацією та надто зажурене про жалку долю, поки поетично називав й обов’язково знав, як те приємно відгукується у серці чимось юним й молодим. він вчив милуватися красою природи у полях на прогулянках, біля озера у розмовах, молочними ріками у фіалкових очах навпроти, нічним оксамитом своїх зморщених повік, красою неймовірно тісного міста нечемних смертних, розповідаючи однотипні легенди й казки королівської сім’ї лише для гідних нащадків, від брехні в яких тягнуло блювати обох, красою обмежень і навічної неволі фамілії. випадково навчив любити й вбивати собі подібних, надто схожих, але водночас від нього не вартих ніяких прикметників. справді урі так багато не балакав – він вчив говорити кенні, ніби яку дитину без хисту у соціалізації здорового суспільства, підтримувати розмову та знати, коли воно того не варте, а питання поставлене риторичне. вчив мовчати та вчив говорити у їх коханому мовчанні тими словами, що людство було ще надто дурним для їх існування. вони вчилися насолоджуватися тишею, що не зрадить, цвіріньканням синиць, яких вбивав голод через лічені дні, трупи яких прикрашали символічні квіти на галявині, а не навпаки, і скреготом власних віком гниючих кісток.

руку його ніжно відштовхували, приголубливо доторкнувшись кінчиками пальців до гаряче різьблених стислих жил. кенні німе прохання лише виконував занадто слухняно, щодо раба. прибирав долоню до підборіддя, зніяковіло чесав колючу вікову щетину, милувався чужою постаттю, що в раз ставала такою буденно далекою, іконою, яка близька лише у момент дотику масляними губами та понадіяних благань у господа, на виконання яких ти зовсім не заслуговуєш, хоч вбийся у алтаря. через біляву тканину, ніби вона прозора і просвічується сонячним промінням на його світлі, нові синці наливали бліду шкіру брудним кольором у поєднанні холодних відтінків осінньої палітри ран. виглядало так болюче, але кенні, о, справжній покидьок сучасних пріоритетів, провини за чужий біль не відчував. лише ще один раз неввічливо, безтактно випльовував згусток слини й свого збудження під брудну підошву парадного недільного взуття.

– надто довго, – обережно пояснював чоловік, стряхуючи з одягу незримі сліди від мозолистих пальців, ніби вони плями окаянного й прокаженого, від яких чим скоріше позбавляються, аби не заразитись. і кенні без роздумів кивав, ясно розуміючи суть зауваження. – дотик втрачає…

можливо, сенс? барви тієї зворушливої інтимності та солоний присмак чіткої швидкоплинності часу, того, наскільки вони були обмежені у своїх дотиках, у почуттях під чужим наглядом. ніби контролював та керував підвладною лишень не йому ситуацією, кенні підіймав тремтячу у неспокої руку, мовби перебиваючи густе мовчання урі, кажучи замовкнути його словам, бо усвідомив все без розписаних пояснень авторів. хоча мова б й не мала продовження навіть без цього дурнувато гордого жесту: голос у урі був заздалегідь розмірений, а репліка продуманою пильним оком митця всіма складами, він схиляв голову до боку і прикривав повіки, одобрюючи жест усмішкою. точно хвалив за юнацьку хоробрість перечити святині, небесним устроям. але на вилицях каліграфічним друком малювалося улюблене звернення, дві крапки після слова ставилися у куточках всміхненого рота, третя – на кінці гострого підборіддя, наче трикутним візерунком, залишаючи речення незакінченим.

дотики у них мірялися часом завжди, будь вони грубими та від емоції роздратування, що кенні без сорому демонстрував у всій відвертій барвистості інтонацій, чи напрочуд ніжними, зшитими зі щирого бажання віддати свою ласку комусь далекому, з попелу тютюнового диму поставшою феніксом ласку. це не дозволяло їм збрехати про межі дозволеного та перевищити те, що змусить полюбити їх життя більше, аніж вони хотіли б любити щось так само, як один одного. це не давало послабити здавна знайому хватку старіння на шиї, витончені згиби зап’ясть подруги смерті, що стискала горло ззовні, зсередини обпікала гноєм докучливої хвороби та неіснуючих від неї ліків, настоїв. урі зауважував, коли варто припиняти торкатися, ніби приторком він й так викрадав, викидаючи у забуття, приречений відрізок чужого життя.

кенні чесно здавалося, що урі його любив. кохав. так мелодійно кохав, як його голос прорізав зневіру у зневірах, зачитуючи молитви перед вівтарем, кохав його по світанках у світлих покоях. таких світлих, що навіть сліпо світлих, їх сяйво проїдало очні яблука отруйним яскравим білим кольором. він кохав його, здавалося, тихими посмішками після кривавих місій несвоєї долі, невагомо кутаючи втомлене слабке тіло у взаємні обійми пишною ковдрою багатіїв. обійми, що заспокоювали душевні муки, ніби трав’яні чаї найвідоміших знахарок-лікарок, які чомусь працювали у борделях. кохав, коли глядів у саме нутро, через пісне м’ясо, крихкі ребра та ігноруючи вологі легені, дивився на чітко б’юче у особливому ритмі вбивць серце, поки його зіниці захоплювали й топили у своїй грязній чистоті. він кохав, коли сміявся з чужих щирих емоцій, хрипів над його нерозумінням та над безсловесними проханнями пояснити очевидні істини, коли ненароком змушував відчувати себе надто беззахисним і вразливим перед самим богом, випадково замилувавшись лагідними високими нотами у його голосі і втративши контроль над своїми же думками.

кенні кохав у відповідь не менш відверто, створював взаємність, яку наче ніхто з них й не беріг. трохи лестливо кохав, як належить ласкавому « брехливому », нахвалював саме існування когось настільки важливого, найважливішого, але замовчував сором’язливі щирі компліменти, які вертілися на язику і п’яніли усією гіркотою. іноді кохав надто нереально сильно. кохав, бо завжди дозволяв собі більшого: торкався на довшу мить потрібного, власноруч закриваючи перед душею золоті брами раю, відкриваючи грішними примхами вхід до близького пекла, цілував губи за своїми егоїстичними бажаннями, з власної ініціативи цілував рум’яні щоки весною й літом, не питав дозволу, коли балакав про незгоди з тихими словами і шелестом усмішок. вчився тому, чому його ненавченого поступливо вчили мудріші. закохувався у те, в що знав, що хочуть, щоб закохався.

але це було напевне, це було можливо і це завжди лише здавалося. урі не казав нічого точно конкретного, не підтверджував мрійливих думок. несхожих на звичного кенні думок, що мучили перед старими і новими днями, наче перед днем страти невинного, що він їх вперто рахував, позначав у особистому календарі. він мовчав замість слів та у скрутних хвилинах ховав взаємні погляди, нерухомо нахилявся у кумедній пози, від якої у самого ніби нив хребет і крутило спину, спираючись на тростину, коли варто було підсісти ближче. підсісти і, можливо, поговорити про щось набагато важливіше, аніж сяйво світанкової роси на польових конваліях або мальовничі пейзажі зоряного неба ніччю. про щось егоїстично важливіше, про них самих і нескінчений простір взаєморозуміння між ними. про нього, урі, що був надто вродливим, коли наново робив вигляд, що того простору не існує, що то ілюзія підсвідомості безпринципового бандита і зі святилища її не видно. їх самиє також не існувало, не було видно богові, урі відчайдушно кричав про це на п’яному дні своїх зіниць і рідких світлих віях, на яких осідала роса. вії-конвалії?

урі б у чесній грі вважався справжнім брехуном. який замовчує правду, ковтає її разом із чужим здивуванням і щирими емоціями обох, дурманить подібною поведінкою вселюдської таємниці. він справжній шахрай, фокусник і ілюзіоніст, який знову й знову лагідно кликав кенні « брехливим » і скидував у повітрі долонею. в останні їх зустрічі, кожен подих у які вишитий нитками на дряхлих кістках, він зраджував улюбленій звичці прикметників і з тією ж рідною ніжністю починав мовити до кенні « брехун ». починав нарешті озвучувати те, що постійно збиралося мозаїкою у думках, що кенні ще спочатку вичитав у куточках всміхнених ямочок, що він завжди бачив у згинах його постаті, на кінчиках посіплених пасм волосся. це тішило, це було єдиним конкретним підтвердженням всього, про що чоловік не мав права думати і сподіватися.

кенні погоджувався завжди, мнимо кивав у знак німої згоди, яку у слух озвучувати принципово не кортіло, і осоромлено ховав погляд у далечіні, аби не роздивлятися зів’ялу прокляттям душу. важко було не погодитися та не визнати своєї надуманої вади хоча б з жалості. урі не дивився на нього, тож згоди не помічав, але все рівно слизько цвів посмішкою, наче чув відлунням тихе « так » у шепоті на вухо.
його не було насправді причини звати « брехуном », соромлячись за неозвучене. не було причини любити, кохати або якоїсь втішати. не було причини змушувати бути поруч клятвами, не було причини самому залишатися поруч без чіткої потреби. не було причини ость так катувати неоднозначністю сказаного або вбивати гнітим мовчанням. не було причини вмирати й вбтвати. взагалі не було жодної причини на існування такої людини, прихвостня, як кенні.

але причину вони обидва знали.

чому?