Бренді зі смаком минулого

Єва

Лежачи в ліжку і спостерігаючи за небом з вікна, я починала шкодувати, що не купила жодної пляшки бренді в Стохесі чи Трості. Вже другу добу я не могла закрити очі довше, ніж на тридцять хвилин. Уві сні мене переслідувало минуле або мертве майбутнє, тож я знову не могла подолати страх заснути. Як же це все-таки комічно! Може, якийсь Кенні чи Найл зараз не сплять, бо думають як же мене впіймати і вбити нарешті, поки я просто боюсь заплющити очі. 

Відриваючись нарешті від вікна, я перевернулась на спину і втупилась у стелю. Може мені варто було відвезти Марі до Фокусника? Хоча… він сам майже підтвердив, що його розшукує Поліція. Це було б небезпечніше. Та Фокуснику я б довіряла трохи більше, ніж Шавлію зараз, але у Шавлія більше можливостей і шансів справді захистити Марі. Мої почуття не мають значення, якщо не підкріплені цифрами, а цифри зараз на стороні Шавлія… Зрештою, у неї є мій ніж. Вона вже вбивала, головне, щоб на цей раз не піддалась моралі. Однак Фокусник… На біса! Якби тоді він не пішов, якби тоді він не покинув мене, Марі та Шавлія!..

Святі стіни! Про що я взагалі думаю? Коли Марі разом з Шавлієм вбили ту банду, я втекла, бо не хотіла брати участь в тому злочині. А тепер? Тепер я хочу, щоб вона вбила. Ще й переймаюсь чи вийде це у неї! 

Терміново треба поспати. Але як?.. Може вдасться знайти якусь траву від безсоння? Ні, навіть намагатись згадати марно. Все одно зараз нічого не квітне, надто рано. Вже простіше буде якусь випивку знайти, ніж ту траву шукати. І все-таки спробувати варто. 

 

Перед сніданком я обійшла довколишню територію в пошуках хоч якоїсь знайомої з оповідок Йорґена трави. Не знайшла нічого, окрім кількох підсніжників, один з яких зірвала для Марі. 

За сніданком я спитала чи нема тут залишків з медпункту. Вдень я повинна була вести звіт, записувати ледь не кожну дію розвідників. Виходило у мене звісно ж погано: я писала не своїм почерком, робила надто багато помилок і майже засинала кожні сорок хвилин. Замість вечері я пішла обшукувати приміщення, яке колись було відведено під медпункт. Судомно обшукуючи порожні полиці, я раптом зрозуміла, що нагадую собі наркоманів зі Стохеса, тих, кого цуралась ледь не найбільше. Це змусило мене повільно опуститись на якийсь стілець і видихнути. 

Я залежна? 

Ні, бути такого не може. В мене просто безсоння, це лише хвороба, яка заважає мені функціонувати. Хвороба, від якої я шукаю ліки. Це просто ліки. Я ж можу обходитись без ліків в Даупері, там же я можу нормально спати, тож я не залежна, ні. Це вже якийсь сюр. В мене справді їде дах. В принципі, таке трапляється стабільно раз на пів року, але ж не в такі відповідальні моменти!

Повернулась до кімнати я ні з чим. Знову я читала, хоч букви і втікали від мене. Тепер я читала якусь збірку біографій полковників Розвідки. Чесно кажучи, я не знала хто був полковником до Шадіса. Ну, може і знала, але однозначно не могла швидко пригадати. Тож я справді отримала трохи нової, хоч і не дуже практичної, інформації. 

В цю ніч мені вдалось проспати цілих дві години, але мій дефіцит сну це радше роздражнило, аніж заспокоїло. Лише поява Ханджі змогла трохи розбудити мене. Опісля вечері вона орендувала увагу Ерена, читаючи йому свої до біса детальні лекції про титанів. Я зголосилась залишитись як свідок від Поліції, щоб підслухати. Зважаючи на останні події, тепер мені доведеться і проти титанів воювати, а для того, щоб переграти суперника, треба знати про нього більше, ніж він сам. 

Було приємно ось так послухати розповіді старої подруги, і було байдуже, що половину з них я вже чула. Та зрештою мені урвався терпець. Я і так просиділа достатньо довго і ніхто з Найлових ставлеників не дізнається, що я трохи схитрувала. Але я пішла не до своєї кімнати, а до дверей, в які сподівалась ніколи не стукати.

Звісно ж Леві неймовірно зрадів, коли побачив мене і поквапився приховати свою радість, зачиняючи двері, проте мої рефлекси ще трохи залишились. Я швидко заблокувала двері своєю ногою. В його очах я бачила неймовірне бажання розрізати мене на маленькі шматочки і розкидати десь у лісі. Але у голос він промовив дещо мʼякші речі: 

– Ти при тямі? 

– Ні. Тут є алкоголь? 

Я знала, що таке питання його розізлить. Звісно, Єва така безвідповідальна, напросилась сюди лише щоб влаштувати собі відпочинок від реальності! Та все-таки я не могла не розраховувати на його розуміння. Ну може раптом в ньому залишилось щось людське і він пожаліє мене бідолашну? Один, останній раз. 

– Тобі не до мене. 

Він знову смикнув двері, але я лише сильніше вперлась ногою. 

– Я тиждень не сплю, ти ж бачиш, що я ліво і право плутаю. В кращому випадку я десь впаду і нарешті висплюсь, в гіршому – випадково когось вбʼю. До кого мені із цим йти, як не до тебе? 

І зрештою він піддався. На секунду мені здалось, що це вже марення наяву. Ні, не так. Більше шансів, що це було саме марення, а не реальність. В принципі, було вже байдуже. Може, я зможу уявити, що випʼю, розслабитись від цього і нарешті заснути – таке мені теж підходить. 

Леві відійшов на кілька митей, поки я в очікуванні сперлась на стіну. Невдовзі він повернувся з моєю улюбленою пляшкою. Та не може все бути настільки добре! Невже я нарешті заснула і мені сниться хороший сон?!

– Дякую. Я намагатимусь більше тебе не турбувати. – На підтвердження своїх слів я відставила свою ногу, розблоковуючи його двері. 

– Ервін знає тебе краще, ніж ти сама.

На таке правдиве твердження я хмикнула, він же нарешті зумів зачинити двері перед моїм носом. Звично одягаючи маску на руку, я відкоркувала пляшку та нагородила себе терпкою і міцною рідиною зі смаком улюбленого дерева. Нарешті я зможу поспати. І заки я дійшла до своєї кімнати, третина пляшки вже була в мені.

Не буває двох однакових на смак пляшок бренді. Мене важко звісно назвати дегустаторкою чи професіоналкою в цій справі, але я випила достатньо, щоб робити такі заяви. Але цей бренді… Та ні, таке суто фізично неможливо! Це був той самий смак, що й десять років тому в кабінеті Заклі, коли я вперше спробувала цей напій, коли я ховала Єву і святувала день народження Липи. Ніби ті самі яблука, та сама кількість пряностей, та сама діжка і той самий вік! 

 

– Якщо зрадиш мене або зробиш помилку, будь певна, що тебе почнуть катувати того ж дня. Я дотягнусь до усіх твоїх близьких.

Вау, як страшно! 

– У мене нема близьких. Я сама хотіла б до них дотягнутись. 

Він зняв окуляри, відкидаючись у кріслі та притягуючи до себе стакан. 

– У мене нема причин тобі вірити. 

– А у мене нема причин вам брехати. Та й це було б надто нерозумно з моєї сторони. 

Даріус хмикнув, відпиваючи трохи алкоголю зі склянки. Відчуття, ніби з мене знущаються. Хоча так і є насправді. Йорґен таки не брехав, варто було дослухатися до нього хоч іноді. 

– Ти вже вбивала когось на службі? 

– Так, із цим проблем немає. 

– Знаєш як ховати тіло? 

– Практики не мала, але знаю теорію. Повністю роздягнути, зняти усі прикраси, зіпсувати обличчя до невпізнаваності, перекрити будь-які особливості на шкірі. Таке тіло можна залишити будь-де – його все одно не опізнають. 

Він дивився на мене з якимось здивуванням. І вже з цього погляду я зрозуміла який саме спосіб роботи з тілом назвала. Так працювали лише розбійники, що мали достатньо розгалужену систему впливу і спеціалізувались на вбивствах. Тоді ж Заклі підставив до мене другу склянку і налив бренді мені. 

– Пий, це не отрута. Тобі треба навчитись пити, бо алкоголь – один з єдиних ключів до інформації. 

Я виконала наказ, кривлячись від міцності та гіркоти напою. Байдуже, ще кілька разів випʼю і звикну. Головне отримати у спадок ще й стійкість до алкоголю, яка в моїх батьків була чудовою. 

– Хто тебе навчив цього? 

– Зараз в Стохесі діє злочинне угрупування під проводом родини Абель: жінка керує, її чоловік виступає дипломатом, а старший син повинен успадкувати цю справу. Їхній молодший син, якого теж готували бути наступником, був колись моїм другом. Важко було жити на вулиці і нікого не вбити за цей час, тож ми були готові до всього.

 

Відставляючи пляшку на тумбу, я завалилась в ліжко і доволі швидко заснула, втікаючи від неприємних спогадів. Нарешті мені нічого не снилось. Навіть виспатись можна було. Все-таки в цьому замку не так вже і погано, якщо висипатись звісно. 

Мене розбудив стук у двері. Байдуже, в мене сьогодні буде вихідний. Постукають і підуть. Я жадібно вхопилась за останні хвилини сну, заколисуючи власну свідомість. Наступне, що я почула – скрип дверей. Ось це вже цікаво. Ключ же тільки в мене…

Тільки в мене і Леві. Це змусило мене саркастично посміхнутись кудись в подушку. Він тихо наблизився до мого ліжка, поки я намагалась далі імітувати сон, стискаючи під подушкою ніж. Навіть очі лінь було тримати відкритими, все одно він не побачить моїх старань, бо я за старою звичкою ховала обличчя в подушці. За кілька секунд він підхопив з тумби щось скляне, був звук тертя скла об дерево. Зі скляного там тільки моя порожня пляшка і склянка з водою. О ні, такого душу мені не треба! 

– Склянку постав, інакше кровʼю стечеш. – На підтвердження загрози я притисла кінчик ножа до його стегна. Трохи сили і буде артеріальна кровотеча. А якщо я не погоджусь зашити, то і сконає…. Зручний все-таки у нього зріст. – Що ти забув в моїй кімнаті? 

– Ханджі наказала тебе розбудити. 

Склянку він все-таки повернув на її законне місце, тож я прибрала ніж. Ханджі наказала мене розбудити? Це якого розміру титан з неба впав, щоб вона таке сказала? Гаразд, байдуже. Однаково це щось важливе. 

Леві вже відійшов до дверей, коли я звісила ноги з ліжка та сіла, нашвидкоруч збираючи своє кошлате від сну волосся.

– Її титанів вбили. Якщо ти вже втрутилась в цю справу, то веди до кінця. 

– За 10 хвилин вестиму. Ще раз увірвешся в цю кімнату без дозволу і я тобі кишки через горло дістану. 

Наостанок він лише затримав погляд на моїх очах, пересвідчуючись у серйозності моїх намірів. І знову я залишилась на самоті, швидко збираючись. Трохи більше, ніж за озвучені 10 хвилин, я вже сідлала свою кобилу разом з іншими. Тепер вже я не пасла задніх, нарешті. 

Невдовзі я вже мала змогу побачити титанячі кісти, що майже випарувались. Сумне видовище звісно. Тепер питання: кому це потрібно? Комусь стало страшно чи що? Насолити Розвідці? І який бовдур з такою метою полізе на двох титанів? Ніхто, окрім мене. Хтось знав, що Ханджі поруч нема. Гарнізон? Навряд люди Фелікса на таке підуть. Поліція? Занадто боягузи, навіть Кенні титанів боїться. Хтось всередині Розвідки? З цим краще розбереться Ервін. Але тут є ще одні військові з доступом до ППМ – кадети. Що ж… це буде цікаво. Яка мета може бути в кадетів? Помста титанам? На таке хіба що Ерен здатен, але у нього алібі…

Заходячи до зали, в якій вже проводились обшуки, я виявила, що обшукували лише кадетів. Вичепивши якогось поліціянта, я почала засипати його питаннями, щоб дізнатись що зараз відбувається. Отже, гарнізонників, що мали доступ до титанів, вже обшукали, нічого не виявили. Лишились кадети. 

Беручи до рук вільну планшетку з олівцем, я сунула її до рук Марко та рушила до найвіддаленішого ряду, який залишався не оглянутим. 

– Хтось з твого корпусу здатен обійти закони та накази, щоб помститись титанам? 

– Не думаю, що такі є, окрім Ерена звісно. 

– Хто здатен ретельно спланувати кожен свій крок, щоб обійти кілька гарнізонників і розвідників, які повинні були чатувати, і ювелірно вбити титанів? 

Він задумався, поки я вже підійшла до якоїсь дівчини. Вона представилась Крістою Ленц. Десь вже я бачила ці очі… Хто ж вона така? Дані засекречені, очі знайомі. Маячня якась. Але ці очі однозначно не були приємним спогадом, хотілось вити і шкіру з себе здерти, щойно я починала згадувати кому вони належать. 

– Мікаса здатна на таке, але…

– Але? 

Щойно Кріста одягла ППМ, я почала його оглядати. Враховуючи нещодавню битву, ППМ можна було легко поміняти, знайти собі запасний, тож час вводити підписи і на них. Можна було спробувати визначити чи крадений ППМ за потертостями на піхвах. Стегна не у всіх однакові, тож є малий шанс зловити когось за цими потертостями. А ще можна було б спробувати орієнтуватись на сліди на рукоятках, але вони занадто розмиті через постійне окислення металу. А шкода.

– Нема мотиву. До того ж вона не стала б ризикувати. 

– Молодець. 

– З тої ж причини відпадає Армін. Тож… 

Закінчуючи з перевіркою Крісти, я перейшла до наступних хлопців. Блондин представився Райнером Брауном, а шатен Бертольдом. Ну нарешті! Переводячи погляд на Марко, що стих, я побачила відблиск хвилювання на ньому. Значить він боїться цих двох? 

– Кажуть ви, хлопці, добре бились. Скількох титанів поклали? 

– Ми не рахували, пані, – голос Бертольда був відносно рівним, але погляд він на мене не наважився підняти.

– Та й справді! Якось не було часу рахувати. Але якщо про нас ходить така слава, ми непогано впорались. 

Застібка кілька разів вислизала з пальців Райнера попри його розслаблену мову. Чому тільки так нервувати? Що ж, час ставати дурною офіцеркою.

– Йой, у вас такий знайомий акцент! – з цього вигуку моя мова стала легшою, швидшою та пустішою. Голос Липи зазвичай важкий, грубий та наказовий, щоби підкреслити мою силу і відвернути думку про те, що поза маскою може бути якась звичайна жінка; але такий голос викликає лише страх та настороженість, а мені зараз потрібна їхня розслабленість. – Знаєте, я усе дитинство провела у бабусі, що жила у володіннях Вайсів, тож трохи знаюсь на говірках стіни Марія, але вашу ніяк не згадаю. Звідки ви? 

– Ми? Ми з маленького селища на південному сході стіни Марія. 

– Не думаю, що ви його знаєте. Воно зовсім маленьке. 

Вже оглядаючи їхні ППМ, які за моїми розрахунками були справді їхніми, я почала згадувати усі селища з названої ними частини. Там були гори, дійсно мало людей жило, але ці землі теж входили до володінь Вайсів. Всі селища звідти я колись знала напамʼять. 

– Ви випадково не про Люґендорф говорите? Там такі гарні гірські краєвиди… От би повернутись туди колись. 

– Так, саме він! Не думав, що хтось про нього знає. 

І звісно ж ніякого Люґендорфу не існує. 

– Гаразд, бувайте здорові. Сподіваюсь, ви колись зможете повернутись в рідні стіни. 

А перед цим треба знайти їхні рідні стіни. Цікава загадка. От якби мені її років пʼять тому, а зараз я надто втомлена для такого. 

– Тож? – перепитала я в Марко, нагадуючи, що я все ще чекаю.

– Вибачте, я забув, що хотів сказати. 

Як же з дітьми важко. Тільки я хотіла запитати імʼя в наступного кадета, як він мене випередив: 

– Це не мій ППМ. 

Я не змогла стримати смішок. Гаразд, це феєричний початок. Таке мені подобається.

– З цим розберемось, але спочатку імʼя. 

– Жан Кірштейн. 

Ого. Стає ще цікавіше. 

– Тож чий це ППМ? 

– Мій вийшов з ладу під час бою, довелось взяти ППМ у якогось мертвого солдата. 

Але його прямолінійність все-таки вражає. Це ж треба було ще наважитись! Хоча він розумний, це зізнання справді змушує мене довіряти йому трохи більше. Якби він змовчав і я виявила б самостійно цю підміну… 

– Чи є свідки та чи можеш показати свій старий ППМ?

– Я не знаю, що сталось з моїм минулим ППМ, але свідки є – Енні Леонгарт та Конні Спринґер. 

– Я теж це бачив, – трохи неочікувано для мене обізвався Марко.

– Гаразд, ти вже звик до нового ППМ? 

– Ні, рукоятки зовсім мене не слухаються. 

Отже, вбити титанів він таким чином не міг, надто багато ризику. Огляд Конні пройшов швидко і без пригод. Наступною була Саша. Вже зовсім доросла, хоча ще така дитина. Мабуть, вона не подорослішає ніколи і це радше добре. Було приємно її побачити знову. Вона точно тримає образу на Єву, бо я не провідувала її і мало писала листів, тож, мабуть, добре, що я зустріла її як Липа. Зрештою вона жива і це головне. 

Армін не продемонстрував нічого нового, тож надовго я біля нього не затрималась. Далі була черга Енні Леонгарт. Я знову відчувала дежавю, ніби ми вже зустрічались. І знову я не могла згадати де саме ми зустрічались. Вже починало це харити.

Оглядаючи ППМ на ній, я помітила дещо інші відбитки. Ще раз порівнюючи з відбитками на піхвах Арміна, я нарешті впевнилась. 

– Це не твій ППМ. 

Рівняючись навпроти неї, я помітила як блимнув її погляд. За секунду вона перевела погляд з чогось позаду на мене. Враховуючи її зріст, позицію… На кого вона могла задивитись? Хіба що на Марко. Або тут проходив ще хтось достатньо високий, щоб навіть за спиною Марко бути вищим за нього. Ні, тут таких нема. 

– Мій зламався під час битви. Я не думала, що це важливо. 

– Звідки ти взяла цей?

Її мовчання здалось мені надто довгим, та насправді тривало воно лише кілька секунд. Тільки тоді Марко наважився втрутитись в розмову, щоб повністю вибити з мене усе живе: 

– Я віддав їй свій. Це мій ППМ. 

Та що тут у біса коїться?! 

Гаразд, отже як це повинно виглядати? У Енні ламається ППМ, Марко віддає їй свій і… залишається помирати? Та не схожий він на самогубця. Тоді як він опиняється в руках титана? Вони ППМ на відкритій місцевості міняли? Ні, така дурість неможлива, якщо вони потрапили в десятку кращих. І чому їх було тільки двоє? Адже вони ходили групами за звітами. Чи є резон розпитувати зараз? Тільки налякаю. В будь-якому випадку я ще встигну знайти її та допитати, якщо підозри підтвердяться. 

– Марко, можеш забрати свій пристрій. Про твою ситуацію, Енні, я повідомлю інших, вони тебе не чіпатимуть. 

Ще кілька кадетів і ми закінчили роботу. Збираючи усі дані з опитаних ми виявили, що винних не знайдено. Це лише додало мені певності. На щастя, мені швидко вдалось відшукати свого колегу, який нещодавно вів милі бесіди з Леві. Попереджаючи його про моє з Марко запізнення і залишаючи прохання їхати назад без нас, я вхопила свого помічника за руку та повела до своєї колишньої кімнати в штабі. Увесь час хлопець мовчав, може, розумів мій мотив. 

В моєї кімнати бракувало трохи більше третини простору, ніби якийсь титан просто відкусив. Зате відкривалась чудова панорама на місто, було видно усе і усіх. Зачиняючи по собі та Марко двері, я притислась до них спиною, щоб чути, якщо хтось наблизиться. 

– Я казала, що дозволю тобі мовчати, допоки це нікому не шкодитиме. Це почало шкодити, тож я тебе уважно слухаю. 

– Я не впевнений у тому, що сталось. Якщо я скажу, ви вважатимете мене божевільним… 

– Або я вважатиму тебе поплічником злочинців. Що краще?.. В тебе є два виходи з цієї кімнати: зістрибнути вниз або пройти через двері, які за моєю спиною. Звісно ж я тебе без відповіді не випущу.

Він сумнівався. Точно не самогубця. 

– Якщо я скажу, куди далі піде ця інформація? 

– Головнокомандувачу і, можливо, полковникам полків, до яких приєднаються фігуранти твоєї історії. 

Якийсь час він спостерігав за носаком свого чобота, яким длубав цеглу. Нервувався. Я ж дістала цигарку і, знявши маску, закурила. День буде довгий. 

– Енні одна з тих, хто намагався мене… вбити? Я не знаю, я не… не думаю, що розумію те, що сталось і… 

– Не кваліфікуй події, просто розкажи їх. 

Він глибоко вдихнув, потім з важкістю видихнув, розтираючи свої долоні. Нарешті мовив: 

– Я… випадково підслухав розмову Райнера і Бертольда, почув те, чого не повинен був… Ми погодились, що це був жарт, але зрештою Райнер з Бертольдом нагнали мене, а потім приєдналась Енні і… – в якусь мить він почав ходити по залишках кімнати, тепер я ніби за маятником на годиннику спостерігала. – Райнер наказав їй зняти з мене ППМ… він тримав мене і… 

– Достатньо. – Я відчувала, що повинна обірвати його, щоб зайвий раз не занурювати в травматичні події. – Про що говорили Райнер з Бертольдом, коли ти їх підслухав? 

– Райнер хвилювався, що Ерена можуть зʼїсти… казав, що в такій ситуації йому слід скористатись своїм титаном… Бертольд, він казав щось про стіну, яку вони з Райнером, мабуть, так довго пробивали. Він сказав “ми”, але я не знаю хто входить в це “ми”… Але це все не може бути правдою! Райнер, він… він до біса надійний, він постійно допомагав усім нам, наче старший брат… і Бертольд, він завжди був… добрим, мабуть? Вони не могли, це не так…

Я сіла на колись свій комод, думаючи що робити далі. Усе це надто. Просто надто. Мені за це ніхто не платить.

– Можливо, вони надто добре грали… Гаразд, ось що ми зробимо… Почнемо з того, що я тобі вірю, в лікарню для душевнохворих не збираюсь здавати. З твоїх слів виходить, що Райнер та Бертольд гарантовано титани як Ерен, за Енні невідомо. Ми не знаємо чи мають вони союзників, тож діяти поки що небезпечно. Зважаючи на зовнішність Райнера він може бути Броньованим, в такому випадку Бертольд – Колос… Якщо вони говорили за Ерена… 

– Гадаєте, він їхня ціль? 

Ні, щось не сходиться. Якби він був їхньою ціллю, то нащо було ламати Марію? Просто зайшли б собі тихенько в Шіґаншіну, взяли Ерена і пішли б геть. Вони тоді навряд знали кого шукати або ціль не Ерен. Ерен не був ціллю в 845, але є ціллю в 850. Що змінилось? Сила титана. Треба терміново перекинути цю всю роботу на Ервіна, це бляха його профіль, а не мій. 

– Не як людина. Думаю, ціллю Ерен став через свою силу титана. В такому випадку усі троє вступлять в Розвідку. Ми не зможемо втручатись в справи Розвідки невдовзі, тож залишається попередити Ервіна і сподіватись на його удачу. Але я маю інформацію, що Енні збиралась до Поліції. За нею треба буде прослідкувати. Проте… нам слід грати дурників, ніби ми нічого не знаємо. Тобі і далі слід залишатись заляканим і вигороджувати їх, ані слова іншим про усе це.

– Але… чи буде це безпечно для інших? 

– Однозначно ні. Та зрештою нам навіть не повірять. У нас нема суттєвих доказів, тож авторитет Райнера переважить. Нам треба достатньо близько до них підійти, щоб упіймати. Це як в полюванні – не можна сполохати звіра. Ти усе зрозумів? 

Він кивнув. Нарешті хоч одну проблему я розвʼязала. Байдуже, що з неї виросло ще три. Докурюючи, я кинула недопалок на підлогу та загасила його ногою. Тоді ж я кивнула йому на вихід, а сама дістала з ящика комода великий конверт. Не дарма я залишала в Трості короткі анкети усього 104-го корпусу. Швидко спускаючись сходами, а потім рухаючись коридорами разом з Марко, я намагалась придумати як повідомити Ервіну усі ці чудові новини. З думок мене вирвало лише розуміння, що я в когось влетіла. І забула одягнути маску, що бовталась на моїй руці і не захистила мій ніс від удару об чиєсь чоло чи ще якусь частину обличчя. 

– Вибачте, – потираючи ніс крізь балаклаву, я нарешті підвела очі. 

І тільки-но я наштовхнулась на знайомої форми золоті локони, як чкурнула далі. Цього мені ще не вистачало. На вулиці ми з Марко розминулись, адже мені треба було дізнатись стосовно подальшої долі кадетів, які оберуть Поліцію. Як виявилось вони підпадають під опіку Деніса Ейблінґера, який є офіцером Стохеса. Надто все чудово складається. 

 

Наступний день почався для мене з розуміння, що моя місія в цих стінах завершена. Леві ще учора повідомив, що наступного дня сюди прибуде увесь полк для підготовки до наступної місії, але чомусь думати про це вдалось тільки сьогодні. Пакуючи свої речі та прибираючи за собою кімнату, я з нетерпінням чекала, коли ж почую стук копит і гамір полку. Лист до Ервіна з детальними попередженнями щодо Енні, Райнера та Бертольда я написала ще ввечері, тепер лишилось тільки віддати його. Мої колеги звісно злиняли з самого ранку, але це не сильно розвʼязує мені руки. До того ж я хотіла піти гарно, щоб мене тут надовго запамʼятали. 

Колону розвідників я почула лише ближче до обіду. Леві разом зі своїми підлеглими очікувано вийшов зустрічати Ервіна. Я наказавши Марко сідлати коней, ринулась до кімнати Леві, користуючись своїми улюбленими відмичками. Ну повинна ж я йому помститись за вторгнення до моєї кімнати! Швидко знаходячи в його кімнаті купу звʼязок ключів, що висіли на спеціальних кілочках, я здивувалась – усі вони були підписані. Взагалі мені не було необхідності вламуватись в кімнату Леві, щоб вкрасти ключ від кімнати Ервіна, адже я все ще мала свої відмички для таких завдань. Мені лише хотілось відплатити Леві тією ж монетою. Швидко забираючи потрібну звʼязку, я чкурнула в напрямку майбутньої кімнати Ервіна. Невдовзі я вже розмістилась на маленькому і до біса твердому диванчику в його кабінеті, зачинивши двері зсередини. Звісно, витівка небезпечна і надто дитяча, але вже було пізно усе скасовувати. Невдовзі я вже змогла почути оберти ключа в замку. Знуджено споглядаючи за дверима, я проводжала поглядом Ервіна, що тримав в руках купу згортків паперу і щось відповідав Ханджі через плече. Лише сірі очі дивилась прямо на мене, намагаючись знищити мене своїм поглядом. 

– Якого біса ти шаришся по чужим кімнатам? 

Ханджі в спробі зрозуміти Леві прослідкувала за його поглядом та наштовхнулась очима на мене. В ту ж секунду почувся короткий вигук переляку. Ервін лише посміхнувся на мою присутність: 

– Який приємний сюрприз. 

– Ми квити, Леві. – Перехоплюючи звʼязку ключів зручніше, кинула нею в нього, знаючи, що він спіймає. Тоді ж я підвелась та підійшла до робочого столу, кладучи туди свій лист. – Це терміново. І дуже небезпечно. Знадобиться допомога – пошукай мене в Стохесі. Щасти. 

Закінчуючи свою промову, я попрямувала до виходу. Перш ніж знову пірнути в вузькі, темні коридори я встигла лише плеснути своєю рукою по руці Ханджі, яку вона витягнула у звичному жесті привітання.

Невдовзі ми з Марко неспішно добирались до Стохеса, пустивши своїх коней клусом. Усі мої думки були присвячені подальшим планам в місті. З Енні відносно усе вирішено, залишився Ведмідь і Марі. Що ж… Відіслати Марко збирати інформацію про Ведмедя? Це може бути надто небезпечно для нього… Гаразд, пізніше до цього повернусь. Що можна зробити для Марі? Тримати її далеко від себе надто небезпечно, тож слід знайти їй місце максимально близько. Отже, структура, на яку Поліція має вплив і в якій знайдеться вакансія для неї… Архів. Теоретично це може спрацювати… Візьмусь за цю ідею. 

А з Ведмедем… Що ж, покажу Марко виворіт Стохеса. Навряд архів зможе зарадити чимось, потрібні інформатори. Знову доведеться згадувати правила покеру… Господи, як же я хочу спати, а не займатись усім цим!