Брати Вінегар

День почався з здавалося б такою незвичною для Неаполя погоди, ще не розплющуючи очі, Дияволо відчув сире повітря з вулиці, яке повільно заповнювало квартиру сирістю. На що чоловік щось невиразно промимрив, уже хотівши притулитися до своєї дружини, Донателли. Але зрозумівши, що правий бік порожній і холодний, його вже вдруге осяяла гірка правда. Донателла Уна мертва.

***

    Все почалося ще в далекому 1967 році, коли при церковному притулку з’явилося двоє немовлят-близнюків, мати яких у цей час відбувала довічне ув’язнення і відмовилася від близнюків, не бачачи сенсу виховувати непотрібних нащадків. Принаймні Дияволо і Доппіо так пояснювали їхні виховательки та священик, не бажаючи додавати хоча б приблизно того, як виглядала їхня мати.

   І якщо Доппіо вистачало цієї інформації, Дияволо хотів знати більше, хоч би, колір її очей, за що її ув’язнили. Але щоразу вислуховувати те, що Отець Володимир Кокакі говорив про молитву, було безглуздим.

— Хлопчику мій, молись за неї, і за її душу. Вона глибоко нещасна жінка, Дияволо, ти б точно не хотів зв’язуватися з такою хвойдою, як вона.

Кокакі після чергової тижневої служби, встав з крісла і закрив Святу Книгу, подивившись з боку на хлопчика, який дивився на нього зі скривдженими на весь світ очима, поки його близнюк – Доппіо навпаки, тягнув його за руку, і своєю сонячною поведінкою викликав сміх у священика. Він знову пішов, так нічого й не сказавши, що покоробило і без того розчароване серце хлопчика, який втративши рівновагу, впав через Доппіо, який не поміряв силу.

– Ой! Вибач, я не хотів! – Піднявши його за плечі, Доппіо різко поставив Дияволо на землю. Їхні взаємодії завжди дивували церкву і притулок загалом.

У відповідь Дияволо лише мовчки кивнув, і взяв брата за руку. А вийшовши з храму, хлопці різко здригнулися від холоду, давно такого не було. Холод? В Італії? Та ви жартуєте. Раптом молодший почув грім, стискаючи руку Доппіо.

– Не бійся! Я з тобою, – впевнено сказав старший.

Брати вирішили не особливо поспішати, адже їм завжди подобалося оглядати Неаполь крізь пагорби та розповідати про плани на життя.

— Ти впевнений, що хочеш бути священиком? — почулося від молодшого, котрий зав’язав своє довге волосся гумкою, але дивився він аж ніяк не вперед, не в брата, а в місто.

Його завжди манило туди, але суворі заборони та контроль церкви максимально обмежували дітей від міської метушні, тільки якщо їх не усиновлюють, або не треба йти на якусь шкільну екскурсію. Йому завжди було гидко усвідомлювати, що вони були мало не дикими у великому місті, і як курчата притискалися до квочки, так і вони притискалися до вчительки, щоразу бачачи щось нове, чи то тролейбус чи мотоцикл.

– Так, а що? – Доппіо повернувся до брата. І так само глянув у бік Неаполя. — А ти так хочеш у це місто? Чому тебе так туди тягне?

— Не знаю, може, тому, що багато можливостей? — зробивши собі хвостик, Дияволо продовжував чімчікувати вниз за стежкою.

Йому завжди таємно подобалося розглядати, як на цих імпровізованих сходах разом з новими тріщинами на камені з’являвся мох, який знову закріплював каміння. Нехай і не надто надійно.

— А чого тобі мало в нашому поселенні? — старший брат швидко опустився нижче, просто в кінець шляху, перегороджуючи шлях далі. Він розставив вбік руки, щоб Дияволо не зміг так вискользнути від питання.

Диявол лише знизав плечима.

— Мені здається, що якщо я далі буду як сліпе кошеня, вірити лише якійсь книжечці, а не практиці, я нічого не досягну, крім паломництва. А мені це не цікаво, – молодший схрестив руки біля грудей, відповідаючи чесно.

Вінегар старший спочатку спохмурнів, він уже був готовий відчитати свого брата, але, дивлячись йому в очі, глибоко зітхнув. Доппіо вже втомився переконувати свого брата, він хотів тільки найкраще для Дияволо, якого і без усіх своїх атеїстичних замашок обзивали у притулку через ім’я та дивні пігментні плями на волоссі. Ще раз глибоко зітхнувши, брат пропустив свого близнюка.

— Дияволо, любий Дияволо, ти ж розумієш, що я хочу для тебе тільки найкраще…

– Знаю. Але суті не змінює,— хлопчик почухав потилицю. — Я створений для великого світу, — усміхаючись, Дияволо провів руками півколом, зрештою поклавши долоні в кишені шорт, бо холодно.

— Я сподіваюся хоч би цей «великий світ» тебе не розчарує, — скептично відповів Доппіо, взявши брата за задню частину коміра на футболці. — Ходімо, незабаром обід.

Час минав, близнюки росли, а їхні принципи не змінювалися. Вони двоє так само старанно навчалися в школі, нехай якщо Доппіо і мав величезне бажання до нових знань, Дияволо мав бажання лише до того, щоб завдяки цим знанням вступити до хорошого університету або коледжу.

З кожним роком Дьяволо помічав, як клас, приблизно до сьомого почав пустіти, допоки в кабінеті не залишилося п’ять учнів, серед яких були й брати Вінегари. Кого-кого, а Дияволо це сильно жолобило. Адже він розумів, що інші діти щасливчики. Адже вони знайшли собі рідню, коли йому і Доппіо доводилося задовольнятися стінами храму. Він заздрив, він страшенно заздрив. Незважаючи на повторювані слова отця Кокакі та Доппіо про те, що заздрість – гріх!

Дияволо уже нічого з цього не було важливо, він уже ні в що не вірив, крім своїх принципів, яких він дивом нахопився в такому ізольованому селі, в якому навіть із мешканцями не поспілкуєшся, обмежуючи своє коло спілкування з іншими сиротами.

Адже інші діти, які мають сім’ї, цуралися сиріт як вогню, з незрозумілих причин, від чого Дияволо вже звик до того, що здебільшого спостерігав за тим, як величезні компанії інших хлопчаків грають.

Чи хотів він так само? Звісно! Ви ще питаєте. Він брехав усім, що йому вистачає спілкування з Доппіо. Але ще більше обурювало, що він брехав самому собі і своєму братові.

Не встиг Доппіо і оком моргнути, як пережив закінчення школи, і всю цю метушні з фінальними іспитами. Найцікавіше те, що він більше переживав не за себе, а за свого брата. Адже він знав, що Дияволо досягне своєї мети понад усе. Йому було страшно дивитись на те, як молодший брат сидів у іншому куточку кімнати і тихо зубрив математику та економіку, при світлі свічок, до глибокої ночі.

Доппіо вже навіть звик засипати під цей невиразний бубніж, адже ще з самого початку розумів, що переконувати молодшого — згубна справа. Його більше лякало тільки те, що без Дияволо він буде самотнім, і що вони постфактум йдуть у двох різних напрямках.

Адже вже все вирішено. Вони двоє склали іспити на відмінно.

Дияволо вирушає до Неаполя, адже його заявку до економічного університету вже схвалили, і вранці він ще махав цим папірцем, перед носом брата, який уже тримав у руках уніформу церковного коледжу, що недалеко від притулку. І якщо Доппіо вдень радів за брата, то вночі він не міг спати, усвідомлюючи той факт, що незабаром його єдиний друг, родич і брат піде з горизонту.

Ось і настав ранок переїзду, Дияволо вже купив собі валізу і повільно складав речі, яких було не так вже й багато. Половину речей займали книжки. Якісь були літературою, якісь наук-попом, серед них виділялася лише маленька Біблія, яку непомітно підклав старший близнюк.

— Це щоб ти не забував про мене.

Доппіо сховав руки за спину, ледь помітно посміхаючись. Звичайно ж, він був радий за свого брата.

— Я всередину ще підклав листочок з адресою, пиши хоч іноді листи, або прийшли свій номер телефону, щоб ми могли телефонувати, коли самотньо. Добре?

Дияволо усміхнувся і, відійшовши від валізи, міцно обійняв брата.

—  Добре.