Бравурне прощання
від claudetteВечір пройшов, залишивши якусь млосну тугу в душі. Юнакові здавалося,що так почуваються засуджені до смертної кари, котрі відлічують свої останні години у цьому світі, знаючи, що не встигнуть вже нічого зробити. Дурмстренгці у вітальні звично розмовляли, виконували домашні завдання та неголосно сміялися. Ґеллерту стало не по собі від думки про те, щоб знаходитися разом з ними – хоч ніхто ще не знав про його виключення, але він розумів, що вже не асоціює себе з ними, що від завтрашнього дня у нього нове життя.
Він повернувся в дортуар і став акуратно та педантично збирати речі, поки нікого не було. Цікаво – як зреагують матір та батько? Зрештою для нього не принципова їхня думка – вже нічого не зміниш. Коли всі позасинали, а годинник на вежі бив 12 ночі, Ґеллерт зрозумів, що сьогодні він не побуває в солодких обіймах Морфея. Що йому втрачати? Не виженуть же його. З усмішкою переможця він тепло одягнувся та висковзнув надвір, відчинивши вікно у вітальні на першому поверсі.
Північна зимова ніч вражала. Повний місяць яскраво світив на засніжені гори і ця білосніжна картинка з сріблястим підтоном красиво контрастувала з темним замком, шпилі котрого, здавалося, хотіли дотягнутися до сяючого срібла місяця. Ґеллерт аж пошкодував, що не має фотоапарату – зробив би рухомі фото і продавав би чарівні листівки маглам, заробив би собі на хліб на першу пору. Від цієї думки стало смішно.
Хлопець побрів вздовж озера, забрався на найближчу гору, помилувався краєвидом з небаченого досі ракурсу та поринув у думки:
-Як же дивно, що таку красу можна побачити тільки при дуже неправильних обставинах. А не так вже й зле, що мене виганяють з Інституту. В будь-якому випадку це не завадить планам. А може й пришвидшить їх.
Починало світати і слід було повертатися до замку – не хотілося, щоб в дортуарі бачили його відсутність і перед їжею варто було б трохи зігрітися біля каміну, щоб не цокотіти зубами весь ранок.
-Мене вигнали з Дурмстренгу, – з кривою усмішкою повідомив він друзям за сніданком, – на лекції з магічної політології та права я вже не йду, а зараз вирушаю додому.
-Що?? – вигукнули в один голос Едмунд та дівчата. – Ми думали, що ти лежиш в лазареті, говорили, що ти втратив свідомість на занятті Бойової Магії і не прийшов на вечерю.
-Саме так. Професори, а особливо Елла-Зіґрід вирішили, що я вже знаю забагато і за сукупністю всіх моїх огріхів давно заслужив покинути лави учнів Інституту, – усміхнувся Ґеллерт, а опісля випив у два ковтки філіжаночку кави та почав смакувати маковим струдлем.
– Ґеллерте, я ж тобі завжди говорив – будь обережнішим, твої витівки можуть погано закінчитися, – тяжко зітхнув Маріан.
– Фініта ля комедія, фройляйн та герри! – Ґеллерт встав з-за столу і демонстративно вклонився друзям. – Не хочу прощатися, а то ви зараз ще рюмсати почнете. Я маю ваші імена та адреси в своєму альбомі, обов’язково напишу вам всім. А може, – він хитрувато звузив очі, – ми колись ще разом змусимо здригнутися весь магічний світ. І не тільки магічний.
Хлопець відразу ж потиснув долоні та обняв юнаків, галантно поцілував ручки Чілли та Дзвінки та рушив до східців на перший поверх Зали, не забувши на півдорозі послати всім повітряний поцілунок.
Він вирішив не оглядатися і не прощатися. Хай думають, чому він втік зі сніданку і порушив дисципліну. До кінця дня весь Інститут і так знатиме, що його виключили.
Інститут знатиме, але ніхто не знатиме, чому Ґуннар Ґріммсон так радісно посміхався в усі наступні дні. Адже саме він (щоправда за вказівкою фройляйн Хафнер) перед тим злощасним уроком підмінив паличку Ґеллерта на майже однаковісіньку ззовні, а у метушні після Зложару підклав його справжню – запасні дуже посередні палички були в шухляді Елли- Зіґрід на випадок, якщо хтось зламає чи пошкодить свою. До найближчих майстрів-ж було ой як далеко.
Фройлян Хафнер сіяла за вчительським столом і не зводила очей то з Ґеллерта, то з свого улюбленця Ґуннара. На її думку, герр Ґріндельвальд своєю недурмстренгською поведінкою давно грався з тліючим вогнищем. Бракувало тільки того останнього сірника – так ж кажуть магли – і полум’я мало б нарешті спалахнути на повну силу.
А у випадку цього учня приказка спрацювала і в прямому значенні і Еллі- Зіґрід залишалося тільки посміхатися з свого та Ґуннарового плану.
Звичка зранку йти на уроки з Червоної Зали так закарбувалася в механічній пам’яті Ґеллерта, що він рефлекторно рушив на верхні поверхи, схаменувшись тільки на третій сходинці.
Коли юнак отямився, то вийшов з замку і рушив до високих воріт, котрі після років, проведених в Дурмстрензі, вже не здавалися такими грандіозними. Там вже чекала ельфиня – мініатюрна мила домовичка з поцяткованим бантиком-метеликом між великими вухами та у акуратній зеленій сукеночці.
-Паничу Ґріндельвальде, ваші речі вже відлевітовані, – пропищала ельфиня, вказуючи на саквояж поряд. – Ось статуетка-летиключ, – вона вказала на бронзову угорську рогохвістку. – Візьміться за неї, я порахую до трьох і ви відправитеся додому.
-Моно, я прийшов завчасно, дія летиключа закінчиться через 5 хвилин, правильно, так ж усі портали працюють?
Ельфиня кивнула.
-Я дещо забув, буду за хвилину, обіцяю! – Ґеллерт стрімко розвернувся у напрямку замку і щодуху побіг по засніженій доріжці до масивних дверей, ігноруючи здивовані очі Мони. Він вбіг в фойє, наштовхуючись на рівні колони учнів, котрі якраз вирушили нагору на уроки, та зупинився прямо навпроти входу в Червону Залу, міцно стискаючи паличку. Йому прийшла в голову напівбожевільна ідея, втілення котрої має стати фінальним акордом його яскравого перебування у Дурмстрензі.
-Не залишатиму свій підпис на стіні, це зовсім нерозумне рішення. Знаю, залишу знак Смертельних Реліквій, рано чи пізно я ними володітиму, а кожен, хто дивитиметься на цей знак, згадуватиме моє ім’я, – весело подумав хлопець, а тоді прошепотів закляття Вічного Закарбування.
За мить на стіні вже був увіковічнений знак Смертельних Реліквій.
– Не залишаю після себе добре враження, а залишаю незабутнє, – Ґеллерт сам розсміявся зі своєї останньої витівки, помахав рукою Бйорну, котрий чистив пір’я, сидячи на перилах вхідних східців, і побіг назад до воріт.
Він востаннє глянув на засніжений замок, посміхнувся, взявся за багаж і летиключ – і за кілька секунд відчув сильний ривок і круговерть кольорів та звуків з різних сторін. Ще за декілька секунд він вже стояв біля кованої ажурної брами батьківського дому, а Бертль, котрий якраз розчищав сніг, зі здивуванням глипнув на молодшого хазяїна.
0 Коментарів