Бо немає нічого таємного, що не стало б явним…

Того дня Техьон повертався додому з одного непримітного місцевого кафе, що вмостилась на першому поверсі цього гігантського та потворного житлового комплексу в якому, на думку самого чоловіка, йому доводилось жити вже занадто довго, нестерпно довго. Заклад розташувався в переході від одного маленького дворика до іншого, неподалік від дому. Там готували доволі пристойні обіди, непросто достатньо хороші, щоб не нудило лишень від одного їхнього вигляду й запаху, а дуже навіть приємні, смачні та ароматні. Тому попри надто пересічний для цієї місцини, сірий, нецікавий інтер’єр, з вигляду якого спершу навіть важко сказати, що тут щось готують, що вже говорити про те, що те щось тут ще й продають, завдяки ароматам, які можна було почути ще за рогом, пройти повз бувало дуже важко, майже неможливо. Тим паче готувати щось самому тоді вже зовсім не хотілось, настрій не той та й роботи багацько, а їсти щось безумовно треба. Особливо на випадок якщо Чонгук сьогодні повернеться, що було доволі ймовірно, їжа з собою точно знадобиться, щоб нагодувати вічно голодного підлітка.

Хлопця, до речі, не було все десь близько двох чи трьох днів. Останнім часом він частенько пропадав у батьків чи бог зна де. Не те щоб це подобалось Техьону, але зарадити він нічим й не міг. Чонгук перед ним не відчитувався, а він і не вимагав. Чому б він мав це робити? Врешті решт хлопчина не його полонений, він може йти коли йому заманеться та й приходити теж. Що, власне Чонгук й робив, без зайвих слів та пояснень.

Тоді все склалось таким чином, що тієї миті Те саме проходив крихітним провулком, де щільно тіснились одна до одної невеликі цегляні прибудови до житлових будинків, через що тут можна було пройти лише пішки. Це була найкоротша дорога від тої харчевні до його квартири, яку він зазвичай навмисне оминав, вважаючи її вже надто підозрілою, нечистою та мутною. Але того разу задивившись у телефон трохи довше ніж треба було, він пропустив потрібний поворот цього звивистого лабіринту і вирішив не зволікати та не вертатись до основної дороги, а вже як так сталось піти просто навпростець. То був перший невдалий збіг, який мав привести чоловіка до неприємної, болючої правди. Але напевно Техьон так і пройшов би повз й далі, не звертаючи особливої уваги на навколишній світ й цікаву для нього розмову, що відбувалась зовсім неподалік, бо знаходився він насправді далеко не тут, а десь глибоко у своїх думках і роздумах про їхнє з Чонгуком майбутнє, тому що зовсім скоро Те планував нарешті вшиватись звідси. І може тоді ситуації, яка сталась далі не трапилось й усе решта склалось би у зовсім інший спосіб. Чонгук би дуже цього хотів та й Техьон, якщо бути зовсім чесним, напевне теж. Але в той момент один з навушників Те випав просто на землю, от тобі й другий злощасний збіг обставин, і поки чоловік нагнувся, щоб підняти його, до вільного від музики вуха долинув дуже вже знайомий голос, який майже неможливо сплутати ні з яким іншим, який пробереться до нього всередину у саму глибину душі та тіла навіть крізь щільну пелену думок. То звісно був голос Чонгука. Він стояв трохи далі, біля чорного входу одного з місцевих барів без вивіски чи чогось вже дуже схожого на те, поруч з двома невідомими чоловіками (зрештою Те й так тут нікого не знав, по правді). Ті були десь однолітками самого Техьона, можливо трохи старшими, схожими на місцевих наркодилерів чи бандитів, яких тут було повно куди не глянь.

– Ні, ми так не домовлялись Філ. Лише ви удвох і все. – трохи обурено говорив Чонгук одному з них, коли Техьон підійшов достатньо близько, щоб розчути слова краще.

Тон Чонгука трохи здивував. Він ніколи раніше не чув, щоб той був таким грубим. З ним він завжди був милим та тихим, навіть трохи дитячим чи то хлоп’ячим.

– Чонгук, все добре? – голос Техьона звучав занепокоєно, але впевнено і твердо й долинув до хлопця ніби з-під водяної товщі.

Через мить налякані темні очі Чонгука, які ледь виднілись з-під відрослого чорного волосся, яке недоладно спадало на обличчя хлопця, повернулися до чоловіка. Хлопець до останнього мав надію, що йому причулось, що це хтось інший, але ні. Просто навпроти стояв Техьон. Гук закляк від страху, лиш його губи хаотично ворушились, не в змозі промовити й слова.

– О, Гукі. То це твій новий йобарь, чи краще казати співмешканець? Ні, чекай, я забув. Ти казав. Це ж твій новий хлопець. Так правильно? Бойфренд. Напевно той самий, який ні про що не мав дізнатися. Упс. – глузливо промовив один з тих чоловіків, здається той що не Філ.

– Чонгук. – ще твердіше повторив Техьон від чого по тілі хлопця пройшовся холодок, а очі одразу помокріли. Голос звучав трохи загрозливо, але це було швидше для чоловіків, а не для малого. – Йдемо додому.

Хлопець міцно заплющив очі, щоб не випустити сльози, що вже збирались у кутиках очей й от-от мали вирватися назовні та заперечливо похитав головою.

– У нас тут справи з твоїм хлопчиком. Але якщо хочеш можеш приєднатися. Ми з радістю навчимо тебе що і як Гукі любить, щоб ти знав, як слід з ним поводитися, щоб він обирав залишитися з тобою, а не розважатися з нами. Ми ж зовсім не жадібні насправді. – сказав той самий чоловік, а тоді обернувся до Чонгука. – Що скажеш, Гукі? Навчимо твого хлопця як правильно тебе трахати? Всього що ти любиш навчимо. По-моєму ідея просто супер. Добре, що він підійшов. Так буде навіть веселіше.

Те напружився, але жодного разу навіть не поглянув на чоловіків, що стояли трохи позаду, хоч почуті слова злили так, що він ледь втримувався, щоб не врізати їм, особливо тому балакучому не Філу. Весь цей час Техьон намагався впіймати погляд хлопця. І хоча Чонгук старався як міг відвернути обличчя і не дивитися Техьону в очі, той нарешті зрозумів, що щось тут вже зовсім не так. Гук був п’яний? Ні напевно він був під кайфом. Тож Те швидко підійшов до хлопця і шарпнув його за руку так сильно, що той аж зойкнув, а потім потягнув Чонгука на себе, відтягуючи на кілька метрів, якомога далі. Той ледь зміг втриматися на ногах.

– Глянь на мене, Чонгук. Ти що під кайфом?

– Можливо, тобі що до того? – в’їдливо кинув хлопець, як то кажуть, найкращий захист це напад.

Те різко схопив його за підборіддя, щоб зафіксувати голову і нарешті глянути хлопцю в лице. Очі Гука якось нездорово блискотіли, а зіниці розширились і зовсім не реагували на світло.

– Що мені до того? Ти жартуєш, чи що? Досить Гук, я якраз взяв для нас обід. Йдемо додому. Поговоримо про це все вже там. Поїмо і ти мені все поясниш. Зрозуміло? – Техьон зі всіх сил намагався втримати залишки здорового глузду і відносний спокій, щоб не робити передчасних висновків і дати змогу Чонгуку все пояснити, хоч кров вже добряче закипала.

– Ні. – твердо відповів Чонгук, хоч і вирвав голову й опустив очі донизу.

– Я тебе не запитаю і тут не залишу з ними, пішли. – вже на підвищених тонах промовив Те.

– Обід. Як мило, Гукі. Твій бойфренд такий милий, де ти його відкопав такого? Певно він не все про тебе знає, тому й такий турботливий. Та все ж тобі з ним пощастило. – лукаво промовив Філ, а тоді продовжив вже до Техьона. – Але наш Гукі не голодний, як бачиш. Він більше полюбляє багато сперми на обід, а ще хоче, щоб його нарешті добре трахнули, бо ти щось не надто поспішаєш як нам відомо. А ми люб’язно пропонуємо йому таку можливість.  Правда, Гукі? Але, як я й казав, ти можеш приєднатись, якщо хочеш. Гукі буде не проти. Чи не так, золотце? Так навіть буде правильно, бо ж якось не годиться без хлопця йти веселитися. Непорядно, Гукі. Твій хлопець ж такий хороший, дбайливий, а ти його навіть на наші вечірки не кличеш.

Очі Чонгука забігали, а дихання стало нерівним і переривистим, ніби він от-от почне задихатися. На якусь мить його погляд зустрівся з  Техьоновим. Він думав що побачить там розчарування та огиду, та натомість все було ще гірше ніж він міг собі уявити, очі були темними та холодними, їх майже неможливо було прочитати. Він далі дивився тільки на хлопця, не звертаючи ніякої уваги на його компаньйонів. Від цього погляду хотілось померти просто тут.

Хоч ззовні Техьон і здавався таким терплячим, всередині у грудях від їхніх слів жахливо, нестерпно палало. Їх слова… звідки вони взагалі це знали… щось всередині ледь помітно тріснуло, можливо то було його серце.

– Йди додому, Техьон. – промовив нарешті Чонгук, голос якого звучав цього разу дещо жалюгідно й так тихо як зазвичай.

– Що? Ти жартуєш? Ти справді цього хочеш? Ти не маєш цього робити, Чонгук. Ти ж під кайфом, вони тебе накачали, щоб… я не залишу тебе тут. Ти маєш мені пояснити все… вдома. Ми йдемо, негайно.

– Я сам сюди прийшов для цього. Щоб закинутись і… щоб… щоб мене нарешті хтось трахнув. Йди вже… благаю. Я якось потім прийду… забрати речі. Між нами все скінчено. Ти мені … більше не потрібен. Чуєш? Я тебе просто використав, бо мені не було куди йти.

– То що… ти більше не любиш мене? Я більше не найкраще, що з тобою траплялось?

Чонгукові треба було зібрати все терпіння в кулак, щоб не впасти в риданнях просто тут, благаючи Техьона пробачити його та забрати додому. Він розіб’ється пізніше, зробить це потім, коли все закінчиться. Після того як зайде у невеличку задрипану ванну, у цегляній прибудові над баром, гляне на себе в дзеркало й не впізнає. Після того як витре обличчя від залишків розмазаної по щоках помади перемішаної зі слиною та спермою. Він залізе у невеличку душову кабінку. Філ крикне: «Тільки недовго, маєш 10 хвилин і ми йдемо далі». І Чонгук більше не зможе тримати це в собі. Він буде почуватися брудним та огидним й поки з очей нестримним потоком будуть текти гарячі, гіркі сльози, він буде натирати шкіру, поки та не почервоніє й не запече, але все одно не зможе змити з себе всього того бруду й сорому у який він влип.

– Вибач. Я просто не хотів, щоб ти прогнав мене. – після тривалого мовчання тихо, щоб голос раптом не здригнувся, промовив Чонгук.

– Он як…

– Мені шкода, що я так вчинив з тобою, справді. Та думаю для тебе це не буде великим потрясінням, навіть полегшенням. Тож тепер йди, будь ласка.

– Ти… –  Техьон намагався підібрати потрібні слова, та все марно. –   та зрештою, немає значення. Якщо ти цього хочеш, добре… я піду.

Чонгук зі всіх сил вдавав байдужість і холодність. Думав, що Техьон йому не повірить, але коли востаннє глянув у ті чорні завжди серйозні очі, побачив біль від якого хотілось кричати. І нарешті вишенькою на торті став розчарований, втомлений, важкий видих. Хлопець завжди знав, що рано чи пізно це станеться, той розчарується в ньому. Це було неминуче. А потім Те просто розвернувся та пішов. А йому довелось зібрати себе до купи, склеїти по шматочках, щоб протриматися ще кілька годин перш ніж остаточно впасти у прірву нестримного болю та всеохопної ненависті до себе. Він не хотів ранити Техьона, справді думав, що для нього це буде радше довгоочікуваним полегшенням, знятим з шиї каменем. Він ненавидить себе за це. Той же був такий добрий до нього, увесь час… Він на таке не заслужив. Треба було одразу триматися від нього осторонь.

Чонгук думав, що найгірше, коли вони розійдуться буде йому. Він же так любив Техьона. Думав, що не впорається з цим. Але бачити, що те саме може спіткати через нього і його коханого було в сотні разів гірше.

Наступного разу вони побачились вже десь через тиждень. Надворі панував дивовижно холодний грудень з таким же нестерпним, крижаним, але свіжим морозним ранком. Техьон лиш прокинувся та з ледь розтуленими очима одразу, накинувши на себе пуховик, вийшов на вулицю покурити. Останнім часом він курив нестерпно багато. Це був незмінний ритуал з яким він підіймався з ліжка, проживав останні дні в цьому місці та лягав спати.

Під його вікном навприсядки компактно, щоб зайняти якомога менше місця, в надії, що його не помітять, сидів Чонгук, одягнутий як завжди не по погоді, добре хоч в зимових черевиках. Той міцно обіймав свої коліна, спершись до стіни. Коли двері зовсім поруч відчинились він здригнувся та затамував подих, але не промовив ні слова, стримуючи наляканий зойк. Він ледь наважився прийти сюди, а тепер сподівався, що зможе швиденько зникнути звідси непоміченим і байдуже, що там всередині його паспорт та інші речі. Техьон й справді не одразу побачив хлопця, але коли нарешті повернувся то закляк на місці. Теж не вимовивши нічого, лише дивився, тим своїм пронизливим холодним поглядом чорних очей, від якого ставало ще страшніше, ніби ти беззахисний кролик у пащі лева. Але Чонгук на нього й не глянув, було страшно, було соромно й до смерті ніяково. Хоч думками він міг катувати себе не гірше ніж це вдалось би тому безжальному погляду. Насправді Чонгук хотів прибігти сюди з вибаченнями одразу наступного дня, але в голові одразу виникали очі Техьона, перед тим як той пішов. Техьон був наче маленький хлопчик, якого щойно кинули, хлопчик який чекає, коли батьки заберуть його з дитячого садка, та ніхто за ним так і не прийде. В тих очах було питання: «Чому, Чонгук? Що я не так зробив? За що ти так зі мною?». Йому здавалось тоді він міг фізично відчути весь той біль, що завдав Техьонові. Тож прийти так і не наважився.

Більше не було ніяких звичних: «Заходь всередину. Я зараз покінчу з цигаркою і прийду».

Коли Техьон нарешті допалив одну, одразу ж потягнувся до пачки й взявся за іншу. Повільно, не поспішаючи, розтягуючи задоволення чи радше тортури. Хлопець тим часом уже піднявся на ноги, бо ті нестерпно стерпли й замерзли, але все ще не смів глянути в очі навпроти. Він ніяково запхав руки у кишені куртки й перекочувався з пальців на п’ятки, нервово хитаючись туди-сюди. Вигляд у нього був просто жахливий. Спустошений, втомлений, здавалось ніби він за весь цей час не стулив очей ні разу, навіть, щоб хоч трішки подрімати. Ті були червоні та тьмяні, без того жвавого звичного блиску, що завжди здавався Техьону трохи дикуватим у цій місцині, нетутешнім та не до пари навколишнім пейзажам. Ніби хлопець був інопланетянином, корабель якого розбився посеред цієї пустки. Його очі більше не нагадували дві полум’яні мерехтливі зірочки. На щоках Чонгука весь цей час горів нездоровий яскравий рум’янець, а груди так важко й втомлено підіймались й опускались, ніби кожен вдих потребував титанічних зусиль та приносив нестримний біль.

– То ти прийшов посидіти у мене під вікном? – нарешті не дуже приязно почав Техьон, коли зрозумів, що від Чонгука й слова не дочекається, а й далі стояти тут було вже надто холодно.

Мовчання. Хлопець ще нижче опустив голову, так, що та здавалась зовсім неживою. Причепленою до тулуба за мотузочку. Крижаний вітер розвіював волосся, яке напевно не встигли висушити перед виходом повністю, деякі пасма перетворились на бурульки й сумно колихались зі сторони в сторону.

– Я прийшов по речі. – нарешті тихим хриплим голосом промовив Чонгук.

– Ну заходь тоді. Думаю нам і поговорити варто. Як гадаєш? Чи ти вже сказав мені все, що хотів, ГУКІ?

Він цього назвиська Чонгук ледь помітно зіщулився та скривився.

Вже всередині знову запанувала тривала нестерпна й колюча мовчанка. Чонгук довго топтався у невеличкому коридорі. Він чекав чи може сподівався, що всі його речі вже давно зібрані лежать десь в куточку немов сміття, як зрештою їм і належить, а Техьон просто викине їх на вулицю, навіть не дозволивши хлопцю ступити на поріг. Ходити по квартирі самому тепер стало до біса незручно й неправильно. Від тоді як він тут був востаннє насправді минуло трохи більше як тиждень, хоча й здавалось ніби сила-силенна часу. І якщо того затишного вечора, коли він востаннє звідси виходив, почувався тут вже зовсім як удома, то тепер це місце здавалось таким страшенно чужим, точніше зараз він тут був цілковитим чужинцем.

Техьон же навіть не збирався ворушитися. Він стояв спершись плечем об дверну раму, впевнений і суворий, зі схрещеними на грудях руками.

– То будеш забирати речі? Чи як?

– Вибач, що доводиться бачити мене знову. Я б не вертався, чесно, але тут мої документи. Можеш просто віддати мені їх і я піду. Й більше не потривожу тебе.

– Не вертався б. Молодчина. Геніальна ідея, Гукі. Він би просто не вертався. Як чудово, Гукі. Все ж правильно? Ти ж любиш коли тебе так називають, ГУКІ? Я ж навіть не заслуговую на прощання чи пояснення… чи… боже мій, Чонгук, що це бляха було? Що то була за хуйня? Поясни мені вже, будь ласка, що це в біса було? – Техьон по трохи переходив на крик, а тоді опустив голову та закрив обличчя руками й коли трохи заспокоївся продовжив. – Скажи мені, що вони тебе накачали й заставили, а тобі просто стало страшно і ти наговорив оце все тоді, будь ласка. Я краще буду звинувачувати себе, що залишив тебе тоді, що не забрав… будь ласка…

– Я думав… – голос Чонгука здавався скриплячим й неприємним, можливо від того, що той захворів чи від того, що хлопець мимоволі почав ридати. – ти бачити мене захочеш. Після того, що сталось. Ледь зміг прийти сюди. Як… тобі в очі тепер дивитися після того…

– Чому, Чонгук? Тобі це все справді до вподоби? Це те чого ти дійсно хочеш? І… господи, тобі не треба було прикидатися, що ти мене любиш, щоб залишатися тут… нащо ти так зі мною? Це жорстоко.

У відповідь лише ридання.

Техьон ще якийсь час просто стояв як вкопаний та втомлено дивився на хлопця не в змозі ні сказати бодай щось, ні зарадити. Він був такий злий і на себе і на Чонгука. Але все ще хвилювався за хлопця. Все ще був готовий прийти тому на допомогу й витягнути його, якщо той захоче.

– Куди ти підеш? Я не збираюсь тримати тебе тут силою. Але… там куди ти підеш безпечно? Ти точно маєш куди йти?

– Не знаю.

– Тоді залишся… прошу, ти ж хворий. Лишайся, принаймні, поки я тут, скільки хочеш. Будь ласка, залишся… – останні слова Техьон додав уже пошепки.

Чонгук лиш ще сильніше розридався та сів на підлогу просто там у коридорі біля дверей. У нього більше не було сил ні на що. Він почувався шматком лайна. Непотрібним, заплутаним, бридким сміттям. Все, що хотілось це назавжди зникнути. Не відчувати нічого, не засмучувати нікого. Він був величезною нікому непотрібною проблемою.