Болю немає

Кров розтікається по стільниці; сфера піднімається у повітря, Віктор — падає. І падає, і падає… Минають роки, тисячоліття, а він усе летить і летить вниз. Біль стає його крилами – чорними, блискучими і тендітними, мов агат. Біль ліпить із нього когось нового, раз за разом, поки від колишнього Віктора не залишається ні сліду, ні тіні. Цей новий Віктор хоче лише одного – вижити. Його погляд втрачає периферію, перетворюється на тонкий промінь, кінці якого — смерть. Кохання, дружба, прихильність — все повільно тьмяніє. Краса світу тане, мов дим.

Коли тіло зустрічається з кам’яною підлогою, біль на мить зникає. Нестерпне яскраве світло затоплює простір, кров булькоче у горлі — її так багато. Віктор заплющує очі, але там так само світло і страшно. Він не пам’ятає, коли приходить пітьма, але в неї смагляве усміхнене обличчя і такі ясні очі.

*

Віктор бачить сон, у якому все гаразд. Йому трохи за двадцять, і він летить. Хтось назвав би це магією, але Віктор знає: справжня магія — у погляді Джейса Таліса. Білі спалахи блискавок, синє сяйво каменю, і сміх цього геніального, зарозумілого хлопця, який вирішив, що може змінити світ.

Вони падають на підлогу, Джейс допомагає Вікторові піднятися – у нього такі сильні гарячі руки. Пізніше, у палаючій темряві ночі, Віктор крадькома, ніби хтось може помітити, торкається шкіри там, де були пальці Джейса. Йому здається, що молодий Таліс залишив там мітки, інакше як пояснити цей жар?

Він крутиться у затишній пітьмі, доки ногу не прострілює болем. Ні. Цього немає. Болю немає.

– Ми не можемо чекати! Він… він вмирає! — чує Віктор крізь пелену сну. Хто вмирає? То хіба це може бути він? Тут так тепло і тихо, кришталево чисті води ріки підхоплюють його механічний кораблик і несуть далі, далі… Навколо стільки квітів, і сонце золотиться на дрібних хвилях, а пісок холодить стопи. Віктор простягає ноги так, щоб вони ледь торкалися води. Дивиться на свої здорові ступні, рухливі пальці. Нічого не болить. Нічого не турбує.

*

Хтось бере його за руку. Кап-кап. На пальці падає щось гаряче. І все навколо руйнується, руйнується… Небо затягує смогом, пісок перетворюється на каміння, вода сіріє, а ноги… Віктор відводить погляд, щоб не бачити в каламутному відображенні виснаженого чоловіка.

Він чіпляється всіма почуттями за дотик. Завжди такий сильний і гарячий, тепер — тремтливий та болісний. Віктор не хоче розплющувати очі. Нехай Джейс далі тримає його за руку, нехай щось шепоче, але тільки не плаче. “Він оплакує тебе, ніби ти вже помер”, – проноситься в голові, і Віктор висмикує руку.

Він повільно розплющує очі — все таке нечітке. Ковдра надто важка, а стеля… Чому вона пульсує? Чому загрожує впасти? Віктор повертає голову – все тіло озивається болем. Він намагається видушити посмішку, але виходить гримаса. «Вибачте, ми нічим не можемо допомогти. Проведіть залишок часу у колі близьких людей. Відпочиньте», — казав жорстокий лікар. Віктор не слухав – істеричний сміх душив його тіло. У нього немає кола — лише точка, що складається з однієї людини. Але вони давно не мають один на одного часу. Джейс намагається змінити світ на краще, а Віктор… Віктор намагається не померти.

Джейс хапає його за руку, міцно стискає. У нього вихолені пальці, м’які долоні – з них давно зійшли мозолі від роботи в майстерні. Радник, що тут скажеш! Віктор вириває руку, притискає її до грудей і морщиться так, ніби щойно її пережувало і виплюнуло. Огида накриває його з головою, мить – і сходить нанівець.

– Мені так шкода, – шепоче Джейс. Від нього пахне незвично різко та пряно. Віктору не знайомі ці запахи, не знайомий цей новий Джейс Таліс. — Ми щось придумаємо. Ти… ти житимеш.

Віктор слабо киває та заплющує очі. Він обов’язково щось вигадає. А поки нехай річка несе свої золоті води та його механічний кораблик, нехай вітер штовхає у спину, а ноги біжать швидко-швидко назустріч світові, у якому немає болю.

17.11.21