Божественний хід

Президент стояв біля вікна і зачаровано спостерігав за тим, як вітер гойдає розквітлими каштанами і як цвіт, не втримавшись на гілці, стелиться до ніг патрульним. З цього боку Ради добре видно Маріїнський палац, і Зеленський ніколи не втрачав можливості кілька секунд поспостерігати за ним, бо був переконаний, що будівля по-справжньому дихала. Він знав, що там точно вирувало життя, і кімнати, наче легені, наповнювалися майже літнім повітрям і видихали віконницями. Скло вікон ліниво облизували сонячні промені, а на даху снували заблукалі голуби. Якби на секунду забути, чому перекрито урядовий квартал, можна було б осміліти і дозволити собі насолодитися тим, що він бачить.

Однак сміліти собі Зеленський не дозволяв.

Принаймні не зараз.

– Пане Президент, – почув він за спиною.

Володимир знав цей голос, і посмішка з’явилась на його обличчі ще до того, як він побачив співрозмовника.

– Пане Президент, – повторив Володимир, повернувши до Анджея Дуди голову, а після знову прийнявся розглядати картину за вікном.

– Я вам не заважатиму?

– Що ви, вам завжди раді.

– Мені сказали, ви зараз відправляєтеся в Офіс. Можу скласти вам компанію? – запитав Дуда, поглядом вишукуючи, за що зачепився зором Зеленський.

– Так, звичайно. Правда, доведеться трохи зачекати, бо Андрій Борисович повідомив про якісь проблеми з машиною. – Зеленський схвильовано потер руки за спиною.

Здавалося, йому немає чого хвилюватися. Сучасний стан речей добряче ткнув його лицем в життя, і наче боятися вже нічого. Він стояв віч-на-віч з найгіршим, що могло прийти в його дім – з війною. І тепер переживати про налагодження якихось стосунків… Це смішно. Він справді думав так. Давно вже ясно, хто є хто. Хто хотів його підтримати – підтримав, хто не хотів – ні. Що ж тепер тремтіти про статуси? Однак…

– Ви хоч спите? – питає Анджей, переводячи погляд з вікна на Зеленського.

– Більше, ніж перші кілька тижнів, – хмикає Володимир. – А що? Маю кепський вигляд?

– Як для чоловіка, в руках якого, без перебільшень, мільйони життів – прекрасний.

– Дякую на доброму слові, – каже Зеленський і з посмішкою зціпляє перед собою руки в замок.

– Я можу бути відвертим?

– Будь ласка.

– Ти не маєш все скидати на свої плечі, Володимире. Це не тільки твоя війна. Ти не відповідальний за це все. І точно в цьому не винен.

– Я знаю не одну сотню людей, хто не погодиться з вами, – відповідає Зеленський та знервовано гне пальці, поки Анджей не накриває їх теплою і м’якою долонею.

– Слухай, я знаю, що управлінські рішення – це завжди складно. Якщо ти звільняєш продавчиню, яка обчищає твою касу і цупить гроші, то теж почуєш про себе мало хорошого. Але хіба це поганий вчинок?

Володимир тихо сміється, опускає голову і дивиться на їхні руки.

– Що? – Дуда не помічає, як і сам починає посміхатись, однак долоню не забирає.

– Нічого, чекав якогось більш поетичного прикладу.

– Ох, друже, я не лірикою тебе вражати хочу. Я хочу допомогти, – Анджей переміщує правицю на плече Володимира і трохи стискає.

– Ви й так робите більше ніж ми могли б просити. Ми… Я ще довго буду перед вами в боргу.

– Справа не в боргах, а в порядності, то ж навіть не думай брати це до голови. Не кидай все на свою спину, бо кістки ламаються.

Зеленський несвідомо ледь тисне плечима. Чужа рука спадає, а Володимир задумливо розглядає підвіконня, наче здатен знайти там відповіді на усі свої питання.

– Ну то, виходить, в мене є хороша можливість перевірити, скільки я можу витримати, – каже він настільки тихо, що наче і не хотів, щоб його почули.

Однак Анджей почув.

– Не треба.

Володимир нічого не відповідає і знову дивиться у вікно. Над палацом пролітає зграя ворон. Птахи трохи кружляють, а потім сідають на паркових деревах. Військові внизу про щось неголосно говорять, а трохи віддаль них натоптує круги Єрмак, розмовляючи по телефону та активно жестикулюючи.

Якби Квартал не було перекрито, то тут би гуляли люди. Туристи фотографувалися б на фоні Ради і йшли на екскурсії в Палац. В парковій алеї продавали б морозиво і солодку вату. Діти бігали б з повітряними кульками і маленькими собаками на повідку. Підлітки гуляли б парами й, тримаючись за руки, голосно співали б пісень. Молоді матері возили б коляски, а батьки – катали б малюків на плечах. Можливо, десь на площі стояв би вуличний музикант або фокусник, а у кав’ярні за рогом на літній терасі були б зайнятими усі столики…

– Пане президент, подали машину.

Зеленський киває помічниці та розвертається до Дуди. Анджей дивиться на нього так, наче чекає, що Володимир щось скаже, і Зеленський і сам починає думати, що сказати щось потрібно. Але слова все ніяк не йдуть.

Анджей має чудовий вигляд. Його очі променяться, а шкіра наче підсвічується зсередини. На ньому випрасований костюм і білосніжна сорочка, а лаковані черевики блистять як нова монета. Увесь такий досконалий і рожеволиций Дуда змушує Зеленського подумати, як виглядає він сам. Біля сяючого поляка Володимир був просто плямою кольору хакі. Мішки під очима ставали все темнішими, щоки осунулися. Його погляд був постійно затуманеним, і доводилось докладати титанічних зусиль, аби щось бачити перед собою. Звичайно, Зеленського ніхто не судив. В його країні війна, і якщо він хоч зуби встигає почистити, то вже добре. Про кравців і фірмові костюми і взагалі мова не могла йти.

Анджей дивився на нього і продовжував сяяти, на що Володимир якось по-винному  стискав губи.

– Їдемо? – запитає Дуда, посміхаючись на всі тридцять два зуби.

Його радість не була недоречною. Якби перед ним зараз так стояв і висміювався Шольц, то Володимир би не стримався і з високою ймовірністю втулив би йому по зубах, а Єрмак потім би довго і нудно пояснював на брифінгах, що президент був не в собі. Якби перед ним стояв і посміхався Емануель, хоч кутиком рота, то українець влаштував би йому скандал і пояснив, хто, де і в чому не правий. Однак Анджей… Його сміх добрий. Він сміється так, наче хоче бути твоїм домом, хоче нагадати, за що ти борешся, нагадати про мирне життя. Посмішка Дуди нагадує, що десь там за Краківцем небо синє, і його не розсікають ракети. За Краківцем люди гуляють в парках і біля річок, а не біля укриттів, щоб в разі тривоги встигнути заховатись. Там за Краківцем…

– Я не знаю, кому довіряти, розумієш? – неочікувано для себе випалює Зеленський і спостерігає, як світла посмішка Анджея моментально стікає з його обличчя. – Не прийми це на свій рахунок, але те, що я бачу все своє життя… Росія десятки років розказувала, які ми брати, а зараз вбиває сотні українців. Білорусь ще вчора казала, що війна неможлива, а сьогодні ставить у себе ракети. Емануель… Боже, Емануель… – він закриває обличчя долонями і трохи мовчить,  перш ніж продовжити. – Я вважав його своїм другом… Шольц гніздиться з тією зброєю! В Італії чорт знає що з блокуванням нафти. Угорщина влаштовує оцей цирк, і я вже серйозно починаю думати про Закарпаття… Я не знаю… Я просто…

Вони і так стояли поруч – Зеленський міг відчути тепло від чужого тіла. Однак Дуда знаходить можливість стати ще ближче: розвертається всім корпусом і стає майже впритул, стискаючи плечі Володимира.

– Ти не сам, чуєш? Я не Емануель.

– Анджею…

– Ні, слухай. Я не збираюсь тебе переконувати у своїй відданості, добре? В мене не так добре підвішений язик, ну знаєш… Я не мастак в телефонних розмовах – Володимир на це усміхається, але очі його зовсім невесело блищать. – Тобі потрібен божественний хід? Чудесно. Я – твій божественний хід. Вони думають, що я відвернуся від тебе. Думаю, десь глибоко ти й сам думаєш, що я відвернуся від тебе. То ж моя вірність неслабо переверне гру, – Він замовкає, наче підбирає слова і за тими роздумами втрачає натхненну інтонацію і вже тихіше й спокійніше продовжує. – Я просто буду тут, гаразд? Коли я тобі буду потрібен – я буду поруч, і ти сам усе зрозумієш.

– Дякую, друже.

– Так, – киває Анджей. – Без проблем.

І плескає його по плечі.