Божественна комедія
від SynychkaСхема класично-проста і зрозуміла як шахівниця. Але від того не легша до сприйняття.
Є дев’ять кіл. На кожному з них Анджею бракне повітря, а ребра стискаються все сильніше і сильніше, поки й зовсім свідомість не відпливає від нього.
На нульовому дебютному рівні Вова вдає, що спить.
Дуда знає цю гру і хотів би, щоб це був класичний закритий чи відкритий дебют.
Але Зеленський це завжди неправильний початок.
Анджей виходить з душу і не витираючись лізе до нього в ліжко. Він цілує його в плече і Зеленський крізь сон трохи хмуриться і повертається на бік, щоб втнутись полякові під пахву. Анджей треться носом до його ще вологого волосся і прислухається: дихання збивається.
Він знає, що Володимир не спить.
І Володимир знає, що він знає.
Говорити треба, але не хочеться. І Анджей не буде брати ініціативу на себе, не створить йому дискомфорту.
І буде мовчати скільки доведеться.
Хоч і спалось йому кепсько.
На першому колі його особистого пекла Вова жартує.
Анджей знав про минуле Зеленського. Знав про КВК, «Квартал», гумористичні скетчі та програми. Він знав, що Вова нерозривний з гумором. Але дивитись на свою потенційну смерть зі сміхом…
– Ну вб’ють і вб’ють, що тут.. – він говорить так безтурботно, що міг би заряджати цією легкістю, якби не предмет діалогу. Анджея вона дивує настільки, що він не може навіть вступати в ґрунтовну дискусію.
– «Що тут»? Володимире! – він обурливо шикає на нього, а українець, все так же весело посміюючись тулиться лобом до його плеча і бере за руку щоб переплести пальці. Зеленський і справді не журиться, бо ніщо не видає його жалю. Він прийняв цей факт так легко, як ніхто з них не зумів.
«Вб’ють і вб’ють, що тут…»
І Анджей вимучено сміється, бо це те, чого українець хоче.
На другому колі Володимир бреше. Це не та брехня, викриття якої має наслідком скандал, розлучення чи бійки. Це не та брехня, яка може комусь зашкодити чи мати страшні результати. Це та, здавалося б, безневинна брехня, яку можна почути щодня з кожного другого рота: «так, у мене все добре», «так, мамо, я поїв», «та все нормально» чи «ні, нічого не болить». Зазвичай після такої брехні рідко пірнають глибше: «а справді все ок?», «а що ти їв?», «ти точно нормально?». Природа такого «не пірнання» найрізноманітніша: комусь байдуже, хтось боїться почути правду, а хтось і справді вірить.
Але з Володимиром все складніше.
Він буває таким впертим у своїй брехні, що й сам починає в неї вірити. І, здається, чим більше він повторює, що в нього все гаразд, тим більше шансів, що це стане реальністю. Іноді Анджей сумнівається в тому, кого він хоче переконати більше: себе чи його. Володимир купається у своїй брехні як у теплому басейні і як сирена заманює за собою: ходи, тут добре.
І Анджей йде за ним.
Але вода чомусь не тепла.
І не тримає його.
І він не пливе, а тоне.
І молиться Каїссі,щоб все це тривало довше.
На третьому колі Володимир каже «якось буде». Оце «якось буде» б’є так сильно, що Анджей втрачає мову. Йому хочеться схопити Зеленського за плечі й добряче тряхнути: «Як? Як буде?».
Вова грає так, наче на його дошці одні лиш ферзі, наче він може цей світ скрутити в рогалик і вертіти цей вузлик як йому заманеться. Анджея завжди захоплювала ця риса, бо такої впевненості та відданості собі він не зустрічав ще ні в кого з людей. Але водночас він не міг миритися з тим.
– Це небезпечно, Володимире. Тобі потрібно буде евакуюватися, інакше…
– Якось буде.
Анджей стискає руки в кулаки й ледь стримується від того, аби просто знерухоміти українця і безцеремонно вивезти.
– Якщо на Банкову націлять ракету…
– Якось воно буде, Анджею. – він підбадьорливо посміхається і тре скроні.
Дуда так і не зрозумів як воно буде і лиш і міг, що сподіватися, що не доведеться дізнатися.
На четвертому колі вони переходять до мітельшпілю, бо Володимир більше не заперечує очевидного і намагається відволікти собою.
На четвертому колі він не говорить про небезпеку, але хоча б не заперечує її. І коли Анджей намагається в черговий раз звернутися до його здорового глузду, Володимир просто обіймає його.
Він гаряче обіймає його і водить долонями під футболкою поляка. Він торкається його спини, обпікає доторками поперек і гаряче дихає в шию.
Іноді він обіймає його по-дитячому, як діти обіймають батьків: обплітається довкола його шиї й висне так зовсім як дитя. Полякові нічого не залишається окрім як притиснути його до себе і вдихати запах чужого тіла.
Частіше Володимир обіймає його підбадьорливо і співчутливо, мовляв, «Вам доведеться пережити мою смерть».
І з цим Анджей спускається нижче.
На п’яте коло.
На п’ятому колі Зеленський перекладає відповідальність. Тут він негласно пропонує змиритися з думкою, що він буде одним із перших у списку на знищення, а тому всі їхні розмови перетворюються в усний заповіт із вказівками на випадок його смерті.
– …річ у тому, любий, що коли це трапиться… – він говорить звично і буденно, бо давно змирився з цією думкою. Але Анджей вперто відмовляється це приймати й завжди виправляє:
– Якщо.
– Нехай, – Зеленський прискає так, наче має справу з вередливою дитиною якій йде на поступки. – Якщо це трапиться, то хтось має бути розумним і приймати правильні рішення. Так вже сталось, що це маєш бути ти. Залиш Єрмака без нагляду і вони з Залужним будуть на танках на червоній площі вже через годину після звістки про мою смерть.
– І я не можу їх судити, – Анджей бурчить і розуміє, що, мабуть, й справді виглядає як капризна дитина, але він не може перестати сперечатися.
Хоча Володимир хрипло тягне «любииий» і горне його в обійми.
І Анджей розуміє, що все ж може і не сперечатися.
Але страх осідає на язику грудкою тягучої слини й він давиться нею, кашляючи.
І ця боязнь душить його.
На шостому колі Зеленський називає себе надто неважливим, щоб бути в небезпеці.
Володимир був найважливішою фігурою цією партії й про це знали усі. Знав і він сам. Але він обуденнив це знання одвічними розмовами про «та кому потрібен». Він був ферзем, який вважав себе пішаком. І Дуда знав, що він і справді так думав. Він не ввічливо себе знецінював, а й справді був переконаний в тому, що він «просто людина».
Але поляк знав, що «просто люди» не здатні на ту сміливість, яку демонстрував Зеленський. На ту сліпу віру у свою ідею і в свою боротьбу.
Примітно, що українець докладав максимум зусиль до того, щоб Анджей перестав лякатися його смерті, перестав вмовляти виїхати. Але замість звичності цієї думки, поляк почав боятися її ще більше і дедалі частіше в снах він плів похоронні вільхові вінки, від яких кровили пальці. Він жалився ними та прокидався з болем у долонях. Іноді його біль був таким реально відчутним, що йому доводилось серед ночі вставати і йти до ванної кімнати озирати руки.
Наче він міг там побачити стигмати.
Або й самого вільшаного короля в дзеркалі.
На сьомому колі Володимир говорить правду; каже як є та описує все в деталях. Вони лежать в готельному номері і Зеленський розповідає про традиції поховання в Україні. В кімнаті так тихо, що Анджей місцями гул кондиціонера чує краще аніж оповідку.
Володимир тихо розповідає про військові почесті та Байкове кладовище. В якийсь момент його і взагалі занесло так далеко, що він взявся цитувати Тувіміський «Похорон президента».
– Krzyż mieliście na piersi, a brauning w kieszeni…
– Нащо ти мені все це кажеш? – Анджей майже плаче. Гіркі сльози душать його і він підводиться на ліжку, відмовляючись від попередньої розслабленості. – Ти хіба не розумієш що руйнуєш мене? Мені боляче чути це.
– Я знаю, любий, – Володимир підвівся теж і порівнявся з ним. – Але це наша реальність і ти маєш бути готовий. Ти не хвилюєшся про те чи буде завтра дощ, чи ясна погода, бо обидва варіанти нормальні для тебе. Тут має бути так само.
– Ти просиш мене нормалізувати твою смерть? Серце, не буде цього. – починає він гарячково. А тоді осмикує себе і продовжує спокійніше, розмістивши руку на щоці українця. – Богом клянусь: якщо з тобою щось трапиться, то я скину на їхні голови небеса.
Володимир нічого не каже, а лиш блискає очима і цілує його в щоку.
На восьмому колі Зеленський ігнорує будь-які розмови про себе. Чи то втомлений частотою, чи то просто не знаходить потрібних слів, але він мовчить, коли Анджей просить подбати про себе.
Він мовчить, коли Дуда просить його спускатися в сховище при кожній тривозі.
Він не каже ні слова, коли Анджей благає його слухати Максима і дотримуватися всіх заходів безпеки.
І він продовжує холодно його ігнорувати, коли поляк майже навколішках просить його їхати з ним до Польщі й продовжити керівництво країною звідти.
В прощаннях вони не говорять ні слова. Вони стоять в Офісі, кожен затравлений власними переживаннями: двадцять третього ввечері Володимир не знає чи зустріне світанок, а поляк не знає чи ще колись побачить Зеленського.
І вони не придумують нічого кращого аніж зробити те, що роблять завжди: трохи підтискають губи, ледь помітно кивають один одному і твердо тиснуть руки.
І поляк виходить з кабінету не знаючи чи повернеться сюди ще колись.
Анджей ходив по цих колах. Він ходив ними по черзі, іноді, минаючи, перестрибував, а іноді був на кількох полях водночас. Він звик до цієї гри й звик до вічного цугцвангу.
Він любив цю партію і з задоволенням тис годинник і стрибав колами далі.
Але він знав, що десь там є оте дев’яте коло, де його чекає життя без Зеленського.
І він не був до нього готовий.
І боявся цейтноту.
0 Коментарів