Бог Смерті

Історія про Такемічі Ханаґакі, котрий став свідком приходу Бога Смерті.

Знаю, Чіфую, останнім часом моя поведінка може здатися тобі дивакуватою й ексцентричною. Так, з настанням темряви я вмикаю світло у всьому будинку, аби ні в одній кімнаті не лишалося натяку на нічну темряву, яка квапливо занурює світ у чорну беззоряну порожнечу. Я замикаю всі двері й затуляю вікна портьєрами, бо це нагадує мені… Не зважай. Тобі не раз казали триматися від мене подалі, бо я, буцімто, з’їхав з глузду. Мене лякають люди з коротким білявим волоссям. Тому я і втік з кафе, коли туди зайшов якийсь блондин. Сподіваюся, ти тоді не образився.

Гадаю, ти маєш право знати, чому інфернальні крики дрімлюг змушують мене здригатися від неосяжного жаху, а пітьма є нічим іншим, як пеленою, що ховає їх від людських очей. Ти питаєш, кого “їх”? Що ж, я розповім. Навіть якщо після цього ти теж відвернешся від мене і решту життя я скнітиму на самоті в освітленому будинку, переживаючи кожну ніч, як кінець світу.

Ти, певно, пам’ятаєш Кісакі Тетту? О, цей хлопець лишив незабутнє враження. Ми довгий час дружили, так як мали багацько спільних інтересів. Знаю, ти був не в захваті від того, що я приятелював з Кісакі. Та я вважав його глибоко освіченою людиною. І досі так вважаю, хоча його обізнаність в окультних науках, езотериці, демонології й астрології ще тоді викликала подив і неприємне відчуття, схоже на інтуїтивне бажання знаходитись якомога далі від Тетти. Він не раз натякав, що тримав у руках знаменитий “Некрономікон” божевільного Абдули Аль-Хазреда. Він читав “Пнакотикські рукописи”, і вникав у мудрість De Vermis Mysteriis Прінна[1]. Щоправда, через його дивні монологи про страшні речі й невимовних істот, котрі живуть не лише у далеких світах, а й поміж людей, Тетту мало хто розумів.

У той час я тяжів до всього дивного, містичного, непояснюваного, темного. У мене перехоплювало дух, коли я чув оповіді п’яних сторожів старовинних цвинтарів, котрі говорили, що в деякі ночі чують голоси з-під землі чи бачать сріблястих примар, що пливуть над могильними плитами у зоряні ночі. Моя дівчина Хіната (зараз я не зустрічаюся з нею, і ти зрозумієш, чому), бачачи мій потяг до містики, познайомила мене зі своїм приятелем Кісакі Теттою.

Цей невисокий білявий чоловік в окулярах і в діловому костюмі не скидався на знавця окультних наук. Тим не менше, після першої розмови я зрозумів, що натрапив на співрозмовника, котрий кількома словами викликав у душі непояснювані емоції, від яких кров застигала в жилах. Кісакі охоче розповідав про ритуали, що досі існують в Америці. Під час тих ритуалів древнім богам, таким древнім, що вони пам’ятають нашу планету ще зовсім молодою, – приносили криваві жертви. Десь в Інсмуті ще живуть огидні діти, що народилися від союзу людей і глибоководних мешканців. І в певний час вони шукають винних у своєму занепаді. Їхній батько Дагон чує молитви дітей і в темні шабаші вичікує і забирає жертв у глибини океанів. На незвіданих островах Японії мешканці моляться Богу Смерті – тому, котрий виховував Анубіса у далекі часи, і для кого насправді спорудили піраміди в Єгипті.

– Цей Бог, він все ще живий, – казав Кісакі, а очі його хворобливо блищали за скельцями окулярів, – я чув його, Такемічі. Нещодавно я отримав копію сторінок “Некрономікона”. Не питай, як мені вдалося їх роздобути. Але зовсім скоро я зможу не тільки почути, а й побачити Бога Смерті – того, кого простим смертним бачити заборонено. Ниці, жалюгідні люди не розуміють, що ніхто з них не зрівняється з величним Богом Смерті. Я майже розшифрував його імена і знаю, що одне з них – Ханма. Він – той, хто йде поруч із Ньярлатхотепом, передвіщаючи кінець світу. Він – той, хто чаїться у глибокій темряві ночі, бо світло йому шкодить. Він – той, хто пізнав таємниці Азатота і спостерігав за відходом Старців, коли тих перемогли предки Ктулху. Зовсім скоро я викличу Ханму. І я хочу, аби ти був присутній під час цього грандіозного дійства.

Я слухав Тетту із заціпенінням і трепетом. Кісакі вмів захопити увагу, розповідав з таким азартом, що важко було відмовити. Знаючи його, я не сумнівався, що ритуал буде успішним. Кісакі завжди добивався успіху. А ще він запевнив, що ніхто з нас не постраждає.

Разом з тим я зблизився з Хінатою й запропонував їй зустрічатися. Тачібана погодилася. Ми стали проводити більше часу разом, і я якось віддалився від Тетти. Коли він мене спитав, чому я став рідше заходити, я розповів про Тачібану. Хто ж знав, що вона подобалася Кісакі? Він і словом про це не обмовився. Ми посварились, і Тетта прогнав мене. Довгий час я не бачив і не чув про нього. Кісакі не з’являвся на людях. Подейкували, що ночами в його домі лунали моторошні дивні звуки – крики, завивання і низький, гуркотливий шиплячий голос. Дрімлюги чомусь облюбували його дім. Вдень вони сиділи на даху, а коли заходило сонце, кружляли над будинком і жахливо волали. Ніби віщували прихід чогось інфернального і нелюдського.

В кінці жовтня я зібрався одружитися з Хінатою. За кілька днів до весілля до мене подзвонив Кісакі. Я був здивований тим, що він вирішив помиритися. Голос Тетти був дружній і стомлений. Я одразу ж став розпитувати, як він. Я з тих людей, котрі дають іншим другий шанс, хоч у цьому випадку не варто було.

Кісакі привітав мене з заручинами і запросив до себе. Казав, що відчинив ворота туди, куди не зазирали люди вже сотні віків. На мої сумніви стверджував, що я буду задоволений побаченим. Адже ми так давно хотіли узріти велич істот, котрі блукають за межами нашого сприйняття чи чекають, коли віддані послідовники звільнять їх із кайданів сну. Аби не образити приятеля, я згодився. Тим більше, я все ще цікавився окультними науками, хоч і з меншим азартом.

Я прийшов до Кісакі ввечері, як він і просив. Над його будинком кружляла зграя дрімлюг. Від їхніх потойбічних криків, що нагадували волання грішників у пекельній безодні, я здригнувся. Неприємні думки закрадалися в душу, та я відганяв їх.

Тетта впустив мене у дім, що був майже повністю занурений у непроглядну пітьму. Лиш кілька свічок у вітальні давали полохливе слабке світло, котре ще більше підкреслювало моторошну атмосферу. Чи то мені почулося, чи я дійсно почув, як крики дрімлюг стали гучнішими. Проте Кісакі швидко відволік мене від роздумів. На моє питання, чому ми будемо у темряві, відповів, що Бог Смерті ненавидить яскраве світло. Та й у сяйві свічок я все одно зможу його побачити.

На підлозі вітальні я побачив незрозумілі знаки, намальовані чимось багряним. Досі молюся, щоб це була фарба, хоча… Пахло паленими травами і чимось нудотно-гірким. Я дивився, поки Кісакі діставав з шухляди потрібні сторінки.

– Готовий побачити Бога Смерті, Ханаґакі? – спитав Тетта, зловісно вишкірившись. – Готовий впасти навколішки перед володарем життя і древнім мудрецем, порівняно з яким усі ми дурні й неосвічені немовлята. Ми не знаємо і крихітної частини того, що знає він, що бачив і чув він.

Кісакі почав ходити довкола знаків, читаючи заклинання невідомою мені мовою. Я чув багато глухих приголосних, котрі не міг скласти у слова. Ця мова барабаном стукала у моїй свідомості, викликаючи забутий жах перед невідомим і нерозгаданим. Я почав тремтіти, роблячи маленькі кроки назад, аж поки спиною не вперся у замкнені на замок двері.

– Гадав, що я вибачу твою зраду, Такемічі? – голосно спитав Кісакі, і я здригнувся. – Ти не мав ніякого права відбирати у мене дівчину, яка мала бути моєю. Ти жалюгідна істота, котра удостоїться честі побачити Бога Смерті – Ханму Шуджі – і стати його жертвою! Я знайшов спосіб, як його контролювати. Що, боїшся? Дивись же і не відвертайся. Тікати нікуди. Бог Смерті дивиться на тебе з пітьми. Глянь же уважніше!

Темрява в кутку заворушилася, зашелестіла, почала клубочитися чорним димом і повільно поглинати кімнату. Кісакі з божевільним виразом обличчя кричав: “Боже Смерті, ось твоя жертва!” А я заціпенів, дивлячись, як із чорноти виступає високий силует. Як спалахують золоті котячі очі, зазираючи в душу, гіпнотизуючи і навіюючи ефемерні видіння богохульних кошмарів, у яких монстуозні демони верхи на крилатих потворах летять у ніч; божевільні жерці співають монотонні пісні коло чорного озера, а з нього повільно виповзає первісний жах; як згустки чорної субстанції, перекочуючись і змінюючи зовнішній вигляд, поглинають все навколо, рухаючись у забутому циклопічному місті; як здіймається на поверхню моря й відчиняються гігантські двері до Рльєху, де прокидається Ктулху. Все це нагадувало сон, але було таким реальним, таким справжнім. Ніби я був в тих місцях. А фігура, прийнявши подобу чоловіка з коротким чорним волоссям і світлими пасмами у центрі, вбраного в старомодний, проте стильний костюм, наближалася до мене, шкірячись від споглядання страху, що відобразився на моєму обличчі. Ця божевільна широка вдоволена посмішка досі ввижається мені у кошмарах. Під регіт Кісакі Бог Смерті простягнув до мене кістляву долоню, на тильній стороні якої я встиг помітити ієрогліф “кара”. Наступної миті я заволав і, машинально мацаючи тремтячою рукою по стіні, увімкнув світло.

Тетта коротко скрикнув, а Ханма повернувся до нього. Ще мить – і темрява в кутку розсіялась, розповзлася по щілинах, а Бог Смерті зник, забравши з собою Кісакі.

Не пам’ятаю, як я вибрався з того проклятого будинку. Певно, виліз через вікно, вибивши шибку. Я одразу зателефонував у поліцію, повідомивши, що мій приятель зник. Кісакі шукають досі. Гадають, він просто поїхав з Токіо, образившись на те, що я відбив у нього дівчину. Та я в це не вірю. Через місяць після тих подій, коли я розійшовся з Хінатою, бо не мав сил щось пояснювати, то побачив обличчя Кісакі. Воно зринуло з пітьми, що панувала у моїй кімнаті, коли я ліг спати. Я закричав і ввімкнув світло. Але нікого в кімнаті не було. Відтоді обличчя Тетти і золоті очі Ханми переслідують мене, як тільки настане ніч. Тому я сплю з увімкненим світлом. Тому не ходжу кудись уночі. Бо я знаю – вони чекають, коли я втрачу пильність, аби забрати в неосяжну чорну безодню, де снують сонми незнаних монстрів, котрих веде він – безжальний, божевільний Бог Смерті.

Примітки

[1]Книги, що їх вигадав Лавкрафт і згадував у своїх оповідях.