Богічні методи підвищення врожайності

Боги щедрі, милосердні та турботливі, але щоб поля давали багатий врожай, люди теж мають щось робити. Зокрема, раз на тридцать три роки дарувати їм одного цнотливого хлопця чи одну цнотливу дівчину для довгого, насиченого та таємничого ритуалу родючості.

І це для обранця богів – найвища честь.

 

Ключові кінки: числені партнери, релігія, свята, чужі. Кінки, що згадуються в контексті: дзеркала, порка, контраст температур, надприродна привабливість, сліди на шкірі та соціальні норми, сенсорна депривація. Зовсім мимохідь пробігають поцілунки, демонстрація почуттів та їжа.

TW: оповідь у теперішньому часі. Елементи гета, але загалом це безсоромний слеш. Бети немає, тому пробачте якщо що.

І ґей, це оріджинал на кінк-бінго для https://t.me/fanfictionua, де я хотіла вибити максимум бінго, бо я збоченка. В оповіді всі повнолітні, а ви всі попереджені! Приємного читання!)

***

Мерхан нишком стискає холодну долоню Шамсі, яка, попри всі правила, намагається притулитися до нього плечем, посунувши вишиті подушки. Замиловується нею — вбраною у білий шовк, як всі вони, з гострим обличчям та палаючим від переживань поглядом. Коли жерці кличуть її, одними губами шепоче: “Все буде добре, моя сяюча”.

Шамсі посміхається і, повівши засмаглими плечима, впевнено заходить до кімнати.

Мерхан озирається.

Їх тут, з бездоганно прямими спинами вмостившихся на подушки, дев’ятнадцять, враховуючи його й Шамсі — найпрекрасніших хлопців та дівчат, яких їхні громади обрали як гідних стати священною жертвою, частиною церемонії Родючості.

Для Мерхана всі вони стали друзями — все ж таки майже рік жили разом при столичному храмі. Про них дбали, вчили їх наукам, пригощали найкращими стравами особливого посту, вели довгі філософські бесіди: робили все, щоб один з них став гідним червоним діамантом у дійстві, що проводиться лише раз на тридцять три роки.

Йому досі дивно, що кілька днів тому один з обраних втік тишком. Це ж таке щастя — стати жертвою богам.

Його світло випурхує з-за дверей, сідає поряд, знов непомітно бере його за руку.

— Що там було? — шепоче Мерхан, майже не розтуляючи вуст.

— Просто роздивилися мене, — так же тихо відповідає Шамсі. — Не знаю, чи сподобалася я… чи сподобаюся я богам.

— Я в цьому певен.

Це правда, Мерхану хочеться думати, що обраною стане його Шамсі — вона найкрасивіша та найрозсудливіша з усіх сімох дівчат, а юнакам тим паче дасть перевагу. Проте в чоловічій вроді він не знавець, можливо жерці, які знають смаки богів, вирішать інакше…

За кілька людей кличуть і його — Мерхан застигає на порозі кімнати, кинувши короткого погляду на трьох жерців за низеньким столом й опускає очі додолу. Голі ступні холодить мармурова підлога.

— Підійди, дитя, — за кілька шурхотів піску промовляє сивий нахгі Еніял, найстарший жрець, і Мерхан долає відстань до столу майже беззвучно, опустившись на коліна перед старшими.

— Ти бажаєш стати дарунком богам?

— Так.

— Ти віддаси їм свою чистоту, свої серце і тіло?

— Що завгодно, — відповідь порушує ритуальні норми, але йде дійсно від серця, тому Мерхан промовляє її урочисто і впевнено.

— Ти готовий прийняти їхнє благословення?

— Так.

Еніял підіймає його за підборіддя, вдивляється в очі. У Мерхана паморочиться в голові від погляду — пронизливого, бузкового, у звичайних людей не буває таких очей — проте він не намагається відвернутися. В його думках та душі гармонійна тиша, бо Мерхан певен — щоб там не було, а милосердні та всесильні боги дарують їм понад тридцять років врожаїв.

— Встань, дитино, і зніми вбрання — ми маємо роздивитися тебе.

Мерхан трохи ніяковіє, але розуміє навіщо це, тому неквапливим жестом відстібує фібулу туніки й дозволяє їй впасти на підлогу. Інстинктивно хочеться закритися від поглядів, проте він полишає руки в спокої. Слухняно обертається навколо, дозволяючи з усіх боків роздивитися себе — стрункого юнака, який весь рік купався в турботі, корисних для тіла й розуму вправах та запашних ваннах.

— Дякую, дитя, ти можеш йти до друзів, — промовляє Еніял, ані жестом не демонструючи, чи справив Мерхан хоч якесь враження.

Він одягається, вклоняється та виходить — чекати на вердикт, який змінить життя когось з них безповоротно. За ним тільки двоє хлопців з Веерміїру та Тирсі, тож це буде швидко.

Поки жерці радяться, юнацтво тихо перешіптується, ділячись враженнями — всі сходяться на тому, що погляд нахгі такий неймовірний, бо колись він сам був обранцем богів і пройшов ритуал. Талія, дівча з Мархейму, мрійливо торкається черева, хоча всі вони знають — завагітніти від бога людина не може, інакше й не звертали б вони увагу на хлопчиків. Ритуал має суто енергетичний сенс.

— Діти, — Еніял м’яко всміхається всім одразу, сховавши долоні у широких рукавах. — Ми півроку знайомилис-ся з вами, щоб знайти серед діамантів своїх міст найдорогоцінніший камінь, і я з ніжністю та повагою до кожного з вас говорю — всі ви чудові, і всі ви справжня гордість своїх сімей. На вас-с чекає щасливе майбутнє, але найбільша вдача — стати дарунком до Дня єднання землі й богів — в цьому циклі випаде лише одному. Саме це дитя наповниться силою тих, хто спустився до нас з космічної безодні, стане вдячним даром від тих, кого вони пестили сторіччями і провідником, крізь який боги передадуть своє благословення.

Шамсі затамовує подих, до болю стиснувши його долоню.

— Мерхан, піднімись.

Шамсі розуміє все раніше за нього — поки Мерхан розгублено хапає повітря, вона кидається йому на шию із захопленим зойком і привселюдно цілує у щоку, міцно притискаючись тремтячими губами. Їхні друзі навколо зітхають із заздрістю, і Мерхан, нарешті повіривши, сміється та обіймає її у відповідь. Зараз — не до правил пристойності.

— То ви пара, — ласкаво промовляє Еніял. Шамсі червоніє, відпускаючи Мерхана, ствердно хитає головою.

— Якщо ви обидва захочете, коли Мерхан повернеться з ритуалу, вам нададуть благословення на шлюб, яке не потребує узгодження з батьками. Але поки — дитино, йди зі мною.

Мерхан, трохи збентежившись, теж цілує щасливу Шамсі у щоку, та поспішає за нахгі. Усіх інших обранців кудись відводять з молодшими жерцями — вони повернуться додому або підуть будь-якою іншою дорогою. Мерхан знає, що коли повернеться, на нього буде чекати Шамсі.

— Ти здивований вибором?

— Як будь-хто був би.

— Є безліч мірил, за якими обирають новий дар, але мені подобається, що ти не наповнюєшся пихою. Боги бачать більше людей, гідний характер та гострий розум, чистота та відвертість думок — дуже важливо. Але в першу чергу я маю підготовити тебе до церемонії.

У кімнаті, яку відкривають тільки на один день за десятиріччя — для дарунка — вже пораються служки, набираючи запашну ванну і розставляючи на столиках необхідні речі.

У Мерхана перехоплює подих — мармур на стінах й підлозі сяє внутрішнім молочно-білим світлом, а орнамент на мові, недоступній людям, загадково мерехтить золотом, сплітаючись у звивистий округлий візерунок.

— Забирайся, — Еніял вказує рукою у наповнену ванну, від якої пахне медом і молоком.

Мерхан опускається відразу до підборіддя, задоволено мружачись — гаряча солодка вода м’яко огортає тіло. Це так приємно, що він не одразу помічає, як служки квапливо зникають за дверима.

— Нахгі, ви що, самі… — він ніяковіє — така поважна людина буде займатися такою буденною річчю, як миття та вбрання.

— Це ж все-таки ритуал, я й сам був на твоєму місці. Не намагайся нічого робити, тебе має підготувати старший.

Еніял знімає ризу, залишаючись у тонких штанях та сорочці, закочує рукава.

— Як це… як він відбувається? Вчителі розповідали нам, що це буде… — щоки Мерхана спалахують червоним, — що боги ляжуть із нами, і від цього буде гарний врожай. Але ніяких подробиць…

— Тому що це секрет, — всміхається Еніял, втираючи в його руде волосся шампунь, що пахне травами. — Ті, хто не стануть дарунком, не мають знати таких речей, а той чи та, хто стане, має зберігати цноту не тільки фізично, а й в своєму розумі. Коли ти повернесс-ся, ти теж нікому не розповіси. Навіть не тому, що це заборонено — цей досвід стане найтаємничим і найважливішим у твоєму житті…

Голос Еніяла стає замріяним, а без того обережні рухи — ще ніжнішими.

— Просто нічого не бійся, тобі ніхто не нашкодить.

— Але я чув… це не боляче? — Мерхан мружиться, коли його занурюють у воду, щоб змити піну, і беруться за його тіло.

— Це щастя. Але ти можеш втомитися, адже, щоб сплести врожай на цілих тридцять три роки, однієї ночі недостатньо. Я не можу передбачити, як плин часу там будеш відчувати саме ти, але до нас ти повернесс-ся через місяць і три дні. І це добре.

Мерхан відчуває, як лице стає гарячим — фантазія дійсно відмовляється уявляти стільки уваги від богів до нього, звичайного хлопчика з південних гір.

— Не соромся — чим більше ти сподобаєс-сся, чим більше ти отримаєш, тим багатше буде врожай.

— Тоді я… — Мерхан відкашлюється, опановуючи себе. – Буду намагатися справити гарне враження. Але тепер мені лячно, що я злякаюся перед обличчями богів і все спаплюжу.

— Цього не буде — коли ти побачиш їх, всі тривоги покинуть серце. Наші фрески і на чверть не здатні передати їхню вроду. Я теж тривожився, але коли побачив Бузуурке Маара… — Еніял зітхає. — Закохався відразу, хоча говорити так — доволі зухвало. Людина не може встояти перед красою богів, вочевидь. Тепер слухай, дитя, я розповім тобі, як поводитися ввічливо.

Мерхан уважно слухає вказівки Еніяла, поки той витягує його з води, обережно витирає тіло і волосся, мастить олією, що миттєво вбирається у шкіру та саджає на стілець коло великого дзеркала. Їм всім наказали відростити волосся — частину пасм Еніял заплітає в тридцять три тоненькі косиці, вплітаючи туди ще тонші різнокольорові металеві ланцюжки-прикраси, а потім береться за пензлик.

Плечі, руки, долоні і пальці, широкі лінії по спині та грудях. Мерхан тихенько сміється від лоскотання білячим пензлем на животі, намагаючись не ворушитися — золота фарба рівно лягає на смагляву шкіру, створюючи витончений візерунок, схожий з тим, що на стінах кімнати. 

— Що значать ці символи?

— Волею богів ти стаєш уособленням нашої землі, яка прийме сім’я та дасть багаті врожаї, — зосереджено відповідає Еніял, підіймаючи його ногу, щоб сплести золоту лінію коло коліна.

— Тому беруть не тільки дівчат?

— Ти ж знаєш, що наші боги двостатеві. Яка їм різниця до тіла, якщо воно — персоніфікація чогось більшого? Це ми обмежені. Але це теж їхня мудрість.

Меншим пензлем Еніял накладає макіяж на обличчя — підводить очі золотим з білою каймою і малює цими кольорами широку лінію на середині вуст. Проводить по вилицям якимось пилком, від чого шкіра починає сяяти.

— І наостанок…

На зап’ястях, передпліччях, щиколотках та стегнах замикаються важкі браслети.

— Мені чомусь здавалося, що буде щось на шию…

— Тобі може бути важко дихати з чимось на шиї.

Еніял закутує його в іншу туніку, хоча в ній особливої різниці Мерхан не помічає — така ж біла тканина, яку їм давали раніше. Можливо, нова. Або навпаки — та, яку надягають всі обранці.

Його обличчя нижче очей ховають під напівпрозорою вуаллю, заціпленою тонким ланцюжком.

— Ти майже готовий.

— О, Великі Змії! До вечора ж ще купа часу…

— Ми помедитуємо, щоб ти врівноважив розум. Ти увесь палаєш… Це нормально, але треба заспокоїтись.

Еніял веде його в меншу кімнату, суміжну з цією — там з усього убранства лише дві подушки та столик із пахощами між ними. Мерхан сідає та закриває очі.

 

Коли на небі загоряється перша зірка, його проводять сходами вниз, до таємного храму.

— Боги живуть прямо тут? — чомусь пошепки питає Мерхан.

— Звісно ж ні. Але через ці коридори до них можна потрапити… Стій.

Еніял зав’язує йому очі стрічкою – Мерхан вже не дивується білому шовку — і веде далі за руку.

— Тільки нахгі може ходити тут із відкритими очима, — пояснює спокійно. — я проведу тебе до дверей церемоніальної зали й піду.

— А як я… повернуся?

— Я все ж таки нахгі. Я дізнаюся, коли треба за тобою прийти, не бійся. Можливо ще й сам забажаєш затриматися, нагарчиш на мене, що рано кличу до людей.

Еніял сміється, дзвінко й молодо. Мерхану на мить здається, що його за руку веде не досвідчений життям жрець, якому, подейкують, понад сто років, а такий же юнак як він сам.

— Там можна затриматись? — якби не довга медитація, Мерхан би вже зашарівся аж по вуха.

— Якщо тобі запропонують, на деякий час. Поки не думай про це, в тебе інша мета.

— Я зроблю все, як треба.

— Ми прийшли.

Еніял стягує пов’язку та, педантично згорнувши її, ховає у кишеню.

— Вже? Я навіть не помітив… — Мерхан мружиться, оглядаючи коридор із блідо-блакитними стінами, який округлим поворотом завертається ззаду. Попереду двері — величезні, в трьох Мерханів зростом, трохи темніші за кольором, і знову всі в візерунках. 

— Тут все трохи… магічне. Йди, тебе вже чекають.

Еніял гладить його по голові, як дитинку, і йде назад. Мерхан, зробивши кілька глибоких вдихів, штовхає хвіртку — та піддається на диво легко. Він, не підіймаючи голови, робить два кроки у залу – звук від них розходиться відлунням — і застигає у поклоні.

— Підійди, дитино, — гіпнотичний глибокий голос майже без шиплячих лунає немов би всередині вух, і Мерхан, здивовано піднявши голову, затамовує подих — на ньому схрестилися погляди десятків найпрекрасніших створінь у світі.

Великий білосніжний змій із космічно-синіми очима уважно дивиться немов би в саму його суть і в Мерхана підгинаються коліна, але знехтувати наказом він не наважується й не може — йде ближче до Бузуурке Маара, батька всіх богів, ледве дихаючи від захвату та трепету.

Не відриваючи зачарованого погляду від старшого з богів, він проходить у проміжок між замкненими в кільце столами, за якими сидять молодші боги та зовсім юні боги-змійчата. Піднімається на широкий вівтарний камінь в центрі зали, прямо навпроти п’єдесталу Бузуурке Маара. Опускається колінами на м’яку тканину.

Кільця змія трохи ворушаться — по його обличчю Мерхан, як людина, не здатен зрозуміти емоції, але якимось шостим відчуттям знає — Бузуурке Маар задоволений тим, кого бачить.

— Дитино, як тебе звати? — тепер Мерхан певен, що голос звучить прямо в його голові, бо бог не відкриває рота, тільки язик тріпотить між щелепами.

— Мерхан, — видихає він, сковтуючи. Тепер, трішки обвикнувши, розуміє — стіни, підлога та навіть стеля в залі дзеркальні, десятки Мерханів та сотні зміїв у відображеннях дивляться на нього і від цього трохи голова йде обертом.

— Я запам’ятаю твоє ім’я, — урочисто промовляє Бузуурке Маар і плавно спускається до нього.

Неквапливо розстібує та кидає на підлогу туніку, полишаючи його оголеним перед усіма богами, знімає вуаль. Торкається підборіддя чорними кігтями, підіймаючи голову. Мерхан закриває очі – вії тремтять від страхітливого очікування.

Обличчя торкається щось м’яке, сухе та роздвоєне — язик Бузуурке Маара ласкаво проходиться по його щоці, скроні, шиї. Мерхан відчуває прохолодний потік повітря — то Великий Змій зітхає, дотикаючись сильними пальцями його живота. Мерхан автоматично напружується — чорні пазурі бога повільно окреслюють змальовані м’язи.

— Тобі страшно, дитя? — гіпнотично шепоче Бузуурке Маар.

— Ні… — говорить Мерхан, відкриваючи очі. — Я просто побоююся лоскотання. Вибачте.

Десь збоку (і водночас — все ще в голові) роздається тихий єхидний сміх. Мерхан повертає голову до полум’яно-червоного змія із закрученими рогами — бог вогню О’Заар насмішкувате щулиться:

 — Не відволікайся, малий, це неввічливо.

— Ти сам його відволік, — без невдоволення відповідає сину Бузуурке Маар, всіма кільцями оповиваючи вівтар і підіймаючи на них Мерхана. Той затамовує подих, боязко торкаючись луски — білосніжної, але зблизу йому видно, що між лусочками темно-сині прожилки. Вона суха та тверда на дотик, проте зовсім не шерехата.

— В ритуалі кілька ключових віх, ми проведемо тебе через них. Глянь на мене, Мерхан.

Мерхан знову підіймає очі на Бузуурке Маара і тоне в них як у космічній безодні, здригаючись від сили, яка торкається його тіла. Золоті малюнки на шкірі нагріваються, поширюючи по тілу хвилі енергії, яку він не здатен зрозуміти та осягнути, але яка наповнює його від кінчиків пальців до косиць бажанням стати частиною всесвіту, возз’єднатися з богами.

— Глянь на мене, Земле, — шепоче Великий Змій. — Стань моєю, Земле, стань нашою.

— Стань нашою, Земле, — дружним хором звучить навколо.

Від дзеркальних стін йде багатоголосе відлуння, в якому губиться тихий стогін Мерхана.

З ним ще нічого не зробили, а він вже палає.

Долоні Бузуурке Маара торкаються його тіла, огладжують груди, боки. Мерхан стискає губи, щоб не застогнати, коли гнучкий язик пестить його чутливі соски, а пальці та кінчик хвоста з ніжними на дотик лусочками відстежують візерунок по всьому тілу, ніжно торкаючись спини, стегон, тонкої шкіри під колінками, оповиваються коло браслетів.

Мерхан не чекав такої нескінченності ласки — його торкаються усюди відразу: ніжно, гаряче, немов сторіччями жаданого коханця, немов тендітної дівчини в першу шлюбну ніч — і він тоне в відчуттях так же безповоротно, як в очах Змія.

Йому ніяково проявляти активність, проте він простягає руки і теж гладить — з розуму стертися, він гладить бога! — шкіру на міцному торсі, під якою скорочуються м’язи. Їх Великий Змій — воїн, і його міць Мерхан відчуває під долонями, під тремтячими губами.

Рухомий та довгий хвіст ворушиться: Бузуурке Маар оплітає його кільцями, притискаючи до себе, і Мерхан схлипує, втискаючись напівзбудженим членом у пластини на животі.

На мить це здається йому богохульством — торкатися цим Бузуурке Маара, але Великий Змій не висловлює невдоволення, навіть коли Мерхан треться о нього та вилизує вразливі лусочки на шиї, там, де в людей ключиці.

Вони сплітаються, як справжні змії — Мерхан не бачить більше нікого, крім Бузуурке Маара, з реальністю його зв’язує тільки відлуння від власних вдихів. Пальці бога торкаються його там, внизу — натискають на вузький вхід, масажують, проникаючи лише на подушечки.

Мерхан піддається під ласку, вигинаючись. Йому вже не страшно і не ніяково, він обіймає Бузуурке Маара, навіть не здатний охопити його руками, настільки широкий Великий Змій, і треться о нього щокою.

— Ти жадаєш мене, Земле? — в голосі Бузуурке Маара прорізуються шиплячі, коли він знов зсовується, обплітаючи ноги і талію Мерхана та стягує його нижче, щоб лежав на хвості.

— Невимовно, — видихає Мерхан, заворожено глядячи на широкі пластини на долоню нижче початку хвоста, які розходяться та випускають з вологої глибини подвійний член.

Цього їм жерці також не розповідали. Великий Змій і справді… великий…

Товстий рожевий кінчик, похитуючись, торкається губ — Мерхан заливається фарбою та мружиться, проте пропускає його до рота. Тісно стискає вустами – плоть солона та прохолодна, на язиці добре відчуваються кулясті виступи.

Мерхан скиглить, коли Бузуурке Маар штовхає плоть глибше, до горлянки, розтягуючи губи, а його хвіст, обплітаючи збуджений член, водночас проникає кінчиком між ніг.

Він тонкий, тому це не боляче, просто незвично — щось гнучке й тверде повільно розтягує його, готуючи до більшого.

Мерхан обхоплює долонями основу члена, розуміючи, що навіть при всьому бажанні, яким зараз палає, не зможе прийняти його до рота увесь, і всупереч думкам старанно намагається це зробити. Бузуурке Маар протяжно видихає у нього над головою, заохочувально та ніжно голублячи його по спині й волоссю, безболісно дряпає проміж лопаток кігтями.

Мерхан здригається від тендітної ласки й старанно смокче, дивлячись то в обличчя Великого Змія, то нижче. 

Йому здається, що він не дуже вмілий коханець, але він старається, то майже випускаючи плоть з вуст, то знову насаджуючись так глибоко, як вдається, що навіть дихання перехоплює. Коли потребує мить передпочинку — із жадібними схлипами пестить бога руками, захоплено вилизуючи тонку шкіру і натискаючи язиком на виступи.

Змії навколо шанобливо мовчать, навіть вогняний бог нічого не коментує більше — тому Мерхан напрочуд гарно чує шурхіт шкіри о шкіру та хлюпання, з яким член ходить в його роті. Його трясе, коли він уявляє, як другий з них невдовзі опиниться в ньому.

— Прими це, Земле, — вдоволено мружиться Бузуурке Маар, стискаючи долоню на його волоссі і наполовину витягаючи член. Рот наповнюється рідким і солонуватим — Мерхан старанно ковтає, але частина сперми все одно стікає з губ на підборіддя.

— В-вибачте, — шепоче він, задихаючись, проте це, здається, не провина — Бузуурке Маар всміхається та плавним рухом витягує з нього хвіст. Пересуває кільця, перегортаючи його обличчям до свого п’єдесталу, до столу, де по праву руку сидять найстарші з богів, а по ліву — наймолодші, замикаючи їх у священне коло.

Великий Змій обплітає його хвостом так, щоб зігнуті в колінах ноги були широко розведені, всім на показ, стискає кільцями тулуб, не поворухнешся.

Мерхан в десятках віддзеркалень бачить себе, розкритого та жадібного, і другий з членів, який притискається до його входу.

Він набагато-набагато товщий ніж хвіст, яким Мерхана розтягували. Він більший, ніж обидва його зап’ястя.

Його протяжний змучений скрик множиться, прокочуючись по залі.

Мерхан не відриває застиглого погляду від одного з дзеркал і бачить, як Великий Змій повільно оволодіває ним. Відчуває, як волога гнучка плоть заповнює зсередини, розтягуючи до болю.

Тяжко дихає, б’ється в путах хвоста — на мить здригається від страху, розуміння того, що відбувається. Хоч Бузуурке Маар й нікуди не поспішає, це занадто для нього, юнака, що вперше ліг із чоловіком. Тим більш, що в цих параметрах людям далеко до богів.

Благаюче скиглить, і Великий Змій проводить гнучким язиком по його змоклій шкірі, дражнить тверді соски, охоплює широкою долонею збуджений член. Говорить:

— Ти чудовий, Земле. М’який. Піддатливий. Прийми мене — я дам тобі багатий врожай.

Майже виходить і знов штовхається у вузьке тіло, вириваючи новий скрик. Мерхан заводить руки за спину, хапаючись за плечі Бузуурке Маара — по відчуттям, плоть бога пронизує його знизу до горлянки. Бачить, як його опускають до самого низу довжелезного члена і він торкається сідницями хвоста, а потім знову вверх, до самої голівки, з непристойним хлюпанням.

Бачить і не може повірити, що це в нього влізає.

Він відчуває кожний округлий виступ, який давить на стінки всередині, проходиться по всім чуттєвим містечкам. Поступово рух твердої плоті стає задоволенням — в Мерхана тремтять стегна та закочуються очі від тягучого жару.

— Ще, благаю, о Великий Змію, ще! — солодко кричить він на кожний безжальний поштовх, вигинаючись. Крізь відлуння вмовлянь чує чиїсь задоволений сміх і з зусиллям повертає голову — О’Заар зацікавлено слідкує за виразом його обличчя, подавшись уперед.

Спина Мерхана треться о луску, а кільця в такт рухам члена стискаються та розтискаються, розганяючи томління по тілу. Він задихається, коли перед очами спалахують зірки, а живіт забризкує власна сперма, і зомліває в тісних обіймах Бузуурке Маара.

Великий Змій, обережно змістившись, щоб Мерхан міг покласти безвольну голову на його плече, продовжує брати його, вириваючи слабкі стогони, аж доки всередині не розтікається прохолодна волога.

— Прийми це, Земле, — знов повторює Великий Змій та обережно опускає його на вівтар.

Мерхан лежить, розкинувши руки і намагається перевести дихання.

— Хто ще бажає покрити цю Землю? — питає Бузуурке Маар.

Біля нього одним непомітним оку рухом опиняється О’Заар, володар вогню, із блискучою шкірою та шаленим норовом.

Мовчки перегортає його на спину, одним поштовхом розводить коліна і проникає ривком, натягуючи на себе до межі. Мерхан хрипить від несподіванки — старший син Великого бога менший за батька, проте гарячий, як вугілля в вогнищі, обпікає полум’ям пристрасті та температурою шкіри.

— Я зігрію тебе, Земле, — сміється він нахабно, нависаючи над розіпнутим Мерханом.

— Я благаю про це, — шепоче той і хапається руками за виті роги — його від поштовхів волоче по всьому вівтарю. Не страшно впасти, страшно, що це розірве відчуття єдності. О’Заар поводить головою, проте не вивертається, тільки втискає його собою у вівтар, до плескоту стегон о луску вриваючись в піддатливе тіло.

Верхній член треться між животами вологою важкістю. Мерхан стогне, відчуваючи, як палають малюнки на шкірі, а тіло стає покірним, немов глина перед випалом. Просуває одну руку між ними, обхопивши плоть, благоговійно пестить її по всій довжині, стискаючи тремтячі пальці на голівці.

— Який ти пристрасний, Земле, — задоволено шипить О’Заар і перегортає його на живіт. Притискає другий член до розкритого входу, проштовхуючи крізь спротив м’язів.

Мерхан скрикує дрижачим голосом — йому боляче, але водночас приємно, і хочеться, щоб О’Заар знов ліг на нього, притуляючись всім тілом.

Вогняний бог зводить його ноги та міцно сплітає їх хвостом, впирається долонями в плечі, притискаючи грудьми до вівтаря. Мерхан на пробу ворушиться — ні, він здатен рухати тільки руками, усе інше більше не в його владі.

О’Заар штовхається хвостом уперед, вириває черговий скрик — зі стиснутими ногами все відчувається ще тісніше, ще більш гаряче — і починає різко похитуватись, швидше й швидше, поки все для Мерхана не змішується в одне нескінченне багаття.

Два члени всередині рухаються врозбрід, дрібними рухами, труться один об одного, трахаючи його до незв’язних благань взяти ще сильніше, сильніше, ще. Вогняний змій тільки сміється знову, не поспішаючи відповідати на безсоромні голосні вмовляння.

— Стиснись, — наказує О’Заар.

Мерхан намагається, але швидко розслабляється знов — від грубих поштовхів його розмазує по вівтарю у покірну здобич, він не може… Вогняний змій задумливо шипить, а потім хльостко б’є його шорсткою долонею по сідницям.

Мерхан стискається всередині і стогне від вогняної хвилі по тілу — шкіра на місці удару горить, вприскуючи у кров нову порцію збудження.

— От і чудово, Земле, ти все можеш! — відгукується О’Заар.

Тепер майже кожен рух хвоста супроводжується дзвінким ударом. О’Заар шипить від задоволення. Відпускає плечі, тискає й ляскає його, не відриваючи погляду від того як два члени щезають між почервонілих сідниць.

Хоча в тісних обіймах від цього немає сенсу, Мерхан намагається подаватися назустріч кожному руху, корчачись від приголомшливого, майже нестерпного задоволення. Йому треба ще трошки, ще зовсім небагато, щоб закінчити другий раз.

— Жоден вогонь не зачепить тебе, Земле…

О’Заар над ним — у ньому — здригається, загнавши члени до самого хвоста, заповнюючи його гарячою вологою. Завмирає так, поки остання крапелька не стікає з них глибоко всередині юнака. Задоволено обмахує шию Мерхана язиком та виходить, полишаючи його збудженим та тремтячим.

Стегна, вологі від витікаючої сперми двох богів, самі підіймаються вгору — йому конче потрібно, щоб пустоту в ньому знов заповнили, до самого дна, до неможливості навіть кричати від задоволення.

Ззаду до натруджених сідниць притискається синьошкірий бог прісних вод Ширинаабе, спереду за підборіддя Мерхана піднімає його близнюк — темно-зелений бог солоних вод Намакаабе.

— Ми заллємо тебе сіменем, Земле, і тобі завжди…., — говорить Намакаабе.

— …вистачить дощів, а твоїх людей не злякають бурі, — завершує Ширинаабе.

Браття сплітаються хвостами коло нього, підвішуючи Мерхана між собою за пояс та фіксуючи голову. Кінцівки вільні, і він розводить ноги, пускаючи подвійну плоть у себе, а руками хапається за члени Намакаабе. Ширинаабе рухається повільно і ніжно, накочуючись на нього, як річна хвиля, повільно накручуючи збудження. 

А от морський змій притягує його голову до себе і сам тихо стогне, коли Мерхан здогадливо торкається язиком складочок під чоловічими органами, вилизуючи м’яку та вологу кишеньку, проникає туди язиком. Ніжні стінки здригаються, такі ж солонуваті на смак, і Мерхан з усієї наснаги намагається задовольнити бога.

Намакаабе направляє його голову, а потім трахає його рот то одним, то іншим членом, мружачись від задоволення. Мерхан хрипить, коли морський змій тисне на язика, встромляючи відразу обидві голівки.

— Я не можу, вибачте, — схлипує, коли Намакаабе трохи відстороняється.

— Пффф, — сміється той. — Батько тебе просто пожалів. Ти впораєсся, Земле, ти навіть не розумієш, наскільки люди добре вміють давати раду цьому. Ось, дивис-сь.

Намакаабе знов кладе на язика обидві голівки. Мерхан, не розуміючи, що саме робити, старанно вилизує їх, між ними, і здавлено мугикає, широко відкриваючи очі, коли обидва члени проникають глибше — одним Намакаабе затискає нижню щелепу, не даючи закрити рота і зачепити його зубами, а другим повільно веде далі, до горлянки.

Впирається в стінку, ласкаво сміється, помітивши панічний погляд знизу, і гладить його по голові. Вплітає пальці у волосся.

Стискає долоню і вштовхує плоть далі, до хрипу і тремтіння.

На очі навертаються сльози — Мерхана трусить від відчуття наповненості і неможливості дихати, немов би у горло встромили гнучкий кіл.

— А ти сумнівався, — говорить позаду Ширинаабе, поки його брат бере Мерхана за руку і прикладає її до горла, щоб юнак сам відчув, як виступає член під шкірою і м’язами.

Чуйно відчуваючи, коли Мерхану перестає вистачати повітря, повільно витягує члени. Мерхан заходиться кашлем, а як тільки підіймає голову, йому знов затикають рота.

Браття рухаються у ньому в одному темпі, все роблять так злагоджено, немов відчувають серцебиття один одного. Мерхан хапає повітря коли може, намагається не вдавитися та задушено стогне, розтягнутий між двох зміїв — вогненне із О’Зааром збудження перетікає у хвилі, в яких він захлинається з головою.

Йому здається, що він готовий вічність так похитуватися між братами, але його тіло не згодне — Мерхан здригається в оргазмі і Намакаабе й Ширинаабе із миттєвим запізненням слідують за ним. Мерхан шмигає носом: цього разу він не встиг проковтнути, губи та обличчя замурзані білим.

— Добра Земля, все приймає, — хором говорять браття, відпускаючи його на вівтар.

У Мерхана трохи паморочиться в голові, але він сам тягнеться до наступного бога, сірошкурого покровителя вітрів, який одразу хапає його за волосся.

Він ще з О’Зааром зрозумів, що Бузуурке Маар дійсно не єдиний, хто сьогодні — і в найближчий місяць — буде раз за разом оволодівати ним — але не мав згадки, що його захочуть стільки богів-зміїв. Тільки найменших, темно-червоних змійчат, яких він не здатен впізнати навіть за фресками — з десяток.

Йому трохи страшно, що він не витримає стільки, і водночас бере гордість — буде добрий врожай.

П’ятий… шостий… ще… Він розуміє, чому вони лягають із ним за старшинством: він сходить з розуму від збудження, проте вже не розуміє хто з ним, скільки зміїв взяли його і як саме. Від поту і сперми він мокрий як миша, жалісно й жадібно стогне, стискаючи ногами вкриті лусками талії, але не розуміє.

Змійчата — діти Бузуурке Маара і його старших дітей, зовсім юні, молодші боги — сплітаються коло нього в неймовірно тісний клубок. Підвішують між собою в повітрі, дивом не заплутуючись у власних хвостах. Мерхан навіть дзеркал не бачить крізь це сплетіння темно-червоних тіл.

— Прими нас, Земле! — стогнуть вони навіть гучніше за нього, розтягуючи його на всі боки.

Мерхан відчуває, як розводять його ноги — одна зігнута в коліні, інша випрямлена, руки теж вивертають до себе, чіпляючи браслети — не завдаючи болю, злагоджено, але невблаганно. Змійчата переплітаються, солодко втискаючи у його невимовно розтягнуте тіло по три подвійні члени, інші по двоє наповнюють його рота. Вони найменші з усіх богів, і вони останні — можуть разом.

Волога зміїна плоть опиняється в його слабких долонях, треться о живіт, спину, сідниці, між якими штовхаються їхні брати. Мерхан закриває очі, концентруючись на відчуттях, які дарують йому змійчата — не намагається щось робити сам. Немає ані сил, ані сенсу, юні боги самі тягають його на всі боки, як іграшку, заповнюючи з усіх сторін вроздріб.

Змійчата тяжко дихають, найбільш нестримні та нестримані, обережно розплітають тісний клубок. Мерхан увесь в сльозах, власний слині, увесь в їхньому сімені, залитий десятками богів. Він ледве дихає від щастя і дивного, ситого відчуття виконаного призначення.

Він не може рухатись, і двоє змійчат самі омивають його — честь для людини — і підносять до Бузуурке Маара. Спочатку  Мерхан намагався пройти ті десять кроків сам, але майже впав – м’язи в усьому тілі тремтять як желе, а між ніг болісно саднить і палає. Очікуваний результат такого довгого та насиченого ритуалу.

Мерхан не дуже розуміє, як витримати обіцяний місяць, проте йому вже хочеться повторити. Бузуурке Маар влаштовує його в своїх кільцях так, щоб Мерхану було зручно, і протягує келих із незнайомим напоєм. Мерхан бездумно випиває, відверто облизуючись. Горло дере, тому він просто звертає вдячні думки до Бузуурке Маара. Вже розуміє, що той почує і без слів вголос.

— Ритуал відбувається щоночі, — говорить Бузуурке Маар, ласкаючи його голе плече. — Ця їжа допоможе тобі відновитися, а в кімнаті для обранців ти зможеш відпочити.

— Ні, — говорить О’Заар. — Він буде відпочивати в моїй кімнаті.

Мерхан шкірою відчуває, що вогняний змій хитро всміхається, і ковтає ще трохи в’язку слину.

— Ти згоден, дитя?

— Я… моя думка має значення? — щиро дивується Мерхан, задираючи голову, щоб глянути на Великого Змія.

— Звісно, — так же щиро дивується Бузуурке Маар. — У час між етапами ритуалу ти не дарунок, ти наш дорогоцінний гість.

— Тоді я згоден, — Мерхан паленіє щоками, розуміючи, що “відпочинком” діло не обійдеться.

О’Заар задоволено шипить і одним рухом хвоста перетягує його з кілець батька у свої, знов тісно сплітаючи його кінцівки. Бере з тарілки і підносить до губ дивний рожевий плід, схожий на великий виноград.

Мерхан обережно куштує солодку ягоду, штучку за штучкою, і не дивується, коли О’Заар останній плід сує йому до рота разом з пальцями, тре ними по язику, а потім знову тягнеться до столу — вже за іншою стравою.

Від цієї їжі, чим бо вона не була, Мерхану стає легше: поступово зникає біль у всіх м’язах, повертається чистота розуму.

В певному сенсі… він розуміє, чому Еніял говорив про бажання затриматися. Поряд із богами, їхньою хижою вродою навіть сяючий образ Шамсі стає чимось далеким. Він ще повернеться до неї, але спочатку виконає свій приємний обов’язок дарунка.

А поки — Мерхан відкриває рота, злизуючи з пальців бога новий соковитий плід.