Блакить.

Зграя чорних воронів гучно кричавши  розлітаються хто куди. Їх опановує страх. Видаючи гучне каркання розказують усім про небезпеку. О злості.

Густий хвойний ліс окутувала темнота, листя щільніше обвивали один одного, тягнучись до могутньої темної сили. Чорнява димка кружляла мов танцем повз кожний стовбур, доторкаючись до кожного листячка, бавилося. Холод торкався кожної часточки ґрунту, потоком ллється уперед намагаючись захапати у лапи морозу усе навкруги.

Тихий крок голими ступнями по сирій землі. Тварини ховаються, біжать, рятуються від злих чар. Очі загоряються темно – бордовим відливом, язик проходиться по нижній губі стримуючи прориваючи сили назовні. В голові стоїть гул. Навколо лунає шепіт лісу. Тисячі прокльонів, молитви, прощання, благання. Все це ріже слух, збиває в серці надію на спокій. Шепіт стає гучніше як тільки перед очима постає лазурове озеро. Яскраве проміння яке освічувало і дарувало водяній гладі казковість різко застеляє темно – сіра хмара. Темнота поглинала.

Кінцівки пальців покривалися чорнильними плямами, дим ставав ще густіше, заходячи у легені, проникаючи у саме серце. Весь ліс кутався у не природний холод який вбивав за собою усе живе. Руки повільно підіймалися все вище, густий туман ставав лиш холоднішим, а очі яскравіше відблискували рубіновим. Чорні пасма кружляли у своєму ритмі від темної енергії.

Долоні майже скріплялися над головою, ще секунда і чорна магія повністю забере останні крихти розуму.

– Хлопець, чого ти там стоїш, не смій туди навіть стрибати!

Голос. Грубий і голосний. Шепіт спиняється і так само здивовано цікавиться власником цього речення. Чорнява димка спиняється і в момент розчиняється у повітрі ніби ніколи й не існувала.

– Хлопець? – тихо подає чоловік і розвертає голову на зацікавлений об’єкт що зміг відірвати його від процесу закляття.

Кріпкий юнак стурбовано підходить ближче до чарівника та оглядає з ніг до голови. Босі ноги, смарагдові легкі одежі та вуаль що закриває голову розшита золотою стрічкою. Дивний. Дуже дивний.

– Хлопак, я звісно розумію, життя складне, але то не вихід лізти у таке чудове озеро і псувати його своїм тілом. – нарешті подає голос хлопець, його майже попільне коротке волосся вибивалося із всього зовнішнього вигляду.

– Хлопак?

– Глухий? Чого тут стоїш у таку холодну погоду майже голий, так ще й вмирати збираєшся.

– Вмирати?

Блондин не розуміючи дивиться на чоловіка. Висока худа фігура навпроти чіпляється за слова, але розбірної відповіді не каже. Розглядає юнака повністю, може душу прочитати намагається, а той у відповідь їжиться, втікти від настирного погляду старається. Але натомість поправляє мотузку на плечі гуркочучи дровами за спиною.

– Хлопак? Вмирати? Я по твоєму хотів вмерти?

Тихий голос прорізається надто грубим, брови зводяться ближче перенісся, а пухкі губи складаються майже в ниточку.

– А чого тут стоїш тоді?

– А ти чого тут лазиш?

– Я лісоруб, дерева рублю, ось чого тут “лажу”.

Грубість на грубість. Манірна специфіка. Руки лягають на грудях від нестерпної неповаги до такого відьмака як Сокджин, що вже в п’ятому поколінні являє світу свої здібності. А тут таке!

– Яка неповага до старших, хлопчисько. –  сівшим голосом видає єдиний висновок і фігура рухається у напрямку густих хащів лісу. Хлопець стоїть розгублено секунди три та зводячи у гніві брови розвертається до чоловіка що віддаляється, щоб наздогнати.

– А мені звідки тебе… Вас знати? Я тут взагалі вперше, до чого такий гнів? Наче я вбив всю вашу рідню і кинув прокляття на сім колін вперед!

– Ти б не зміг. Ти не маг, щоб вміти робити сильні закляття.

– Пф, може й зміг би.

– Дитино, чого ти вештаєшся за мною, йди куди йшов. – обурливо повертає голову Джин і стискається обличчям до обличчя з новим набридливим знайомим. Надто близько.

– Тепер я хочу навчитися проклинати людей до сьомого коліна.

– Ох боже милостивий, навіщо мені це все?!

Одна зустріч на узбережжі лазурного озера змінило усе подальше життя одинокого відьмака Сокджина, поважну відьму п’ятого покоління, що ховався у хащах хвойного і дикого лісу, щоб не стикатися з людьми. В життя дуже стрімко увійшов молодий лісоруб Намджун, котрого неймовірно сильно зацікавила відьма. Чи від грубості, чи від тих обкусаних та трохи припухлих вуст хлопець поплив остаточно ще тоді.

Тепер же поважна відьма п’ятого покоління весело живе разом з й досі допитливим лісорубом, що так любить цілувати чоловіка вечорами біля каміна.