“Благодійник” Мін Юнгі

– Прокидайтеся, наслідний принц! Нумо! Прошу, прокиньтеся! Чон Хосок!

Щока, на яку прийшов удар маленької, але сильної ручки служниці, саднила. Її силует був розпливчастим, очі сльозилися і різали, було важко дихати через густий їдкий дим, що заповнив кімнату. Відблиски від вогню танцювали на її переляканому обличчі, яке вона прикривала рукавом однією рукою, поки іншою намагалася розбурхати юнака, вдвічі більшого за неї. За таке можна було втратити руку, або голову. Але привести до тями молодого пана все одно не вдавалося. У розпачі її погляд пробігся по кімнаті, поки не зупинився на глечику з водою, що стояв на столі.

Нарешті принц прийшов до тями. Голова боліла, легені горіли, а думки не могли зібратися до купи. Маленькі ручки практично виштовхали його тіло з палаючого будинку. Хосоку не дали час відкашлятися і прийти до тями, а, схопивши за зап’ястя, потягли геть від палацу, як безвольну ляльку.

Через декілька хвилин Хосок почав розрізняти слова, що тихо долинали від дівчини, яка йшла попереду. Це була служниця, яка вранці та ввечері приносила воду. Чонхі було не більше 15 років.

– … тому вам потрібно бігти. Бігти негайно!

– Чонхі , зупинись!

Хосок висмикнув свою руку. Він не хотів робити жодного кроку, поки йому не пояснять (знову) що відбувається. Дівчина була на межі істерики, її руки тремтіли, але голос був твердий, а очі дивилися рішуче, не збираючись поступатися. Зараз не час підкоряться кожному слову пана.

– Не можна зупинятися. Кожна секунда зволікання може вбити нас обох. Прошу вас! Благаю, ходімо, я все поясню дорогою.

Страх передавався, а бажання все розставити на свої місця перемогло впертість. Вони побігли через запустілі хатки прислуг до лісу, до тієї самої стежки, якою Хосок неодноразово втікав уночі з палацу. Через сильний вітер і тихий голос дівчини, яка намагалася не створювати галасу, слова долинали уривчасто. Але головне він розібрав. Імператора отруїли. На палац напали. Усередині були зрадники, що допомогли пробратися головорізам за стіну. Його братам цієї ночі приготована та сама доля. Це переворот, який планувався дуже давно, і Хосоку треба бігти, щоб зберегти своє життя.

– Якщо у поваленого дерева ви не звертатимете, як завжди, то через пару днів вийдете до невеликого селища. Там живе чоловік на ім’я Мін Юнгі, який допоможе дістатися вашої сестри, там ви будете в безпеці. Вони не мають таких сил, щоб напасти ще й на маєток родини Чон.

Через крики людей, звуки бійні, червоні язики полум’я, що залишилися позаду, у Хосока не було причин не вірити цьому дівчиськові. Чонхі витягла його з палаючого будинку, навіщо їй було брехати про таке? Зупинившись біля входу в ліс, вона стягла з себе не за розміром великий плащ, що волочився землею, і накинула його на принца. Той стояв у тому, в чому спав ще десять хвилин тому. Штани і тонка біла сорочка не рятували від холодних ночей ранньої осені. Дівчина знову і знову повторювала напрямок та ім’я людини, яку слід розшукати. Її швидке щебетання перервало питання, яке весь цей час крутилося в голові у Хосока .

– Звідки ти все це знаєш?

Дівчина дивилася просто у вічі, не відводила погляд, і була схожа на маленького загнаного кролика. Відповідь була вичерпною. Вона була однією із них. Чонхі приховувала не лише це. Під плащем вона ховала меч Хосока, перекинутий через плече. Все такі ж тремтячі маленькі ручки простягли його людині, що могла обірвати її життя наступної ж секунди лише раз замахнувшись. Схилившись, ця дитина мовчки чекала на вирок. Тихий голос змусив здригнутися її тіло, як від удару батогом.

– Ходімо зі мною. Вони тебе вб’ють, коли дізнаються, що ти зробила.

Чонхі шалено замотала головою і відступила. На блідому обличчі у світлі зростаючого місяця блищали доріжки від сліз. Пробурмотівши, що в неї залишилася незакінчена справа, вона посміхнулася наостанок і з усіх ніг побігла назад до палаючого будинку. Хосок більше не гаяв часу і заглибився в ліс знайомою стежкою так швидко, як тільки міг, витираючи рукавом сльози.

На світанку сил майже не лишилося. Всю ніч він пересувався перебіжками, постійно оглядаючись і прислухаючись, чи нема за ним погоні. Адреналін відступив, звільняючи дорогу болю. Одягнені на босу ногу чоботи натерли ноги до м’яса, всередині було мокро від поту та крові. Але це й близько не варте болю від втрати. Якщо вірити Чонхі, його батько та брати вже були мертві.

Намагаючись заглушити істерику, що підступала, Хосок як мантру повторював ім’я людини, що повинен стати його порятунком. Бачить Всевишній, він помститься, але для цього потрібно як мінімум вижити. Лють, що наповнювала його серце і думки, дала сил, щоб йти весь день. Вночі вона повністю вичерпалася, на зміну прийшли втома та розпач. Цей ліс здавався нескінченним. Поодинокі дерева, схожі одна на одну галявини, рідкі проміння холодного сонця, що пробивалися крізь ще зелену крону. Час від часу зустрічалися дрібні тварини, що бадьоро перебігали дорогу, демонструючи свою енергію, ніби насміхаючись над хлопцем, що ледве пересуває ноги.

Другий день добігав кінця. Хосок упав сів, притулившись до дерева. Він не міг іти далі. Ноги перетворилися на суцільний оголений нерв. У горлі пересохло, легені, що постраждали від диму та нічного бігу, не давали зробити подиху безболісно. Плани на помсту вже здавались смішними. Він навіть не може пройти чортів ліс, куди там мститися! Думки були лише про те, що треба відповзти в глиб лісу подалі від стежки. Він помре, це зрозуміло. Але краще піти на корм місцевому звірові, ніж якщо його тіло знайдуть у такому непривабливому вигляді. Яка жахлива смерть. Його брати точно пали з мечем у руці, а його вб’ють мозолі на ногах. Сміх виразився кашлем і сильним болем у грудях. Він знав де знаходиться серце. Він мав меч. Потрібно лише вибрати симпатичне місце, яке стане його могилою. Озирнувшись, він не знайшов такого, але погляд зупинився на слабкому вогнику, що маячив між деревами десь далеко на межі видимості. Багаття. Там точно є люди. Але чи варто? Поки голова думала, і не наважувалася, тіло вже вибрало боротися до кінця і повзло у напрямку вогню. Хвилина, інша, п’ята, і він у повітрі. Наслідного принца спіймали в мисливську пастку як звіра. Ще день тому, він би вивернувся, дістав до меча і розрізав сітку, а зараз Хосок міг тільки заплющити очі, щоб за мить прокинутися від тичка в бік.

Ну, може, минуло більше миті, бо навколо світало, повітря стояло ще нічне. Його знову тицьнули палицею в бік. Його! Наслідного принца тицяли як якогось слимака. Втім, саме так він себе і почував.

– Живий, начебто.

– Спусти його. Легше, можливо він поранений.

Його справді спустили вкрай обережно. Здається, вони були хорошими людьми. Судячи з луків та одягу – мисливці. Та й хто б міг зустрітися посеред лісу, та ще й з пастками. Троє далеко не молодих людей і одна дитина. Хлопчина після кивка найстаршого з обачністю підійшов до Хосока, косячись на меч, що лежав поруч, і простяг тару з водою. Хотілося вирвати її і осушити за мить, але він не так пав, щоб творити подібне на людях. Без різких рухів, щоб не лякати хлопця, він узяв флягу, кивнув на знак подяки і зробив кілька ковтків. Нічого не кажучи, вони допомогли юнакові підвестися і дійти до їхнього табору. Ставити питання здавалося зайвим, вони й так висіли в повітрі. Але перед тим, як вимагати відповіді, мисливці простягли своїй знахідці суп із нещодавно спійманої дичини та всього, що росло неподалік.

Знов відчувши себе людиною, наслідний принц згадав про пристойність і подякував своїм рятівникам, але представлятися не поспішав. Той, хто здавався найстаршим, нарешті заговорив.

– Здається, у ваших планах не було прогулянки лісом?

Хосок почервонів і запахнув трохи підпалений брудний плащ, щоб приховати від допитливих поглядів свої спальні штани. Випроставшись, він усміхнувся, не знаючи, що сказати. І справді, як можно пояснити все це? На щастя, чоловік продовжив.

– Ми можемо дати одяг. Напевне, буде трохи завеликий, але краще за те ганчір’я, що на вас зараз. – Він знову кивнув хлопчиськові, і той, покопирсавшись у їх речах, через хвилину поклав поруч із чужинцем пом’яту, але чисту одежу.

– Ви можете піти з нами, в північну частину лісу.

– Я прямую в протилежному напрямку до невеликого поселення. Я вдячний за їжу та одяг. Нахабністю буде попросити ще й води в дорогу, але без неї навряд чи дійду. У мене з собою нічого немає, якщо ви назвете ваше ім’я, я зможу знайти вас і віддячити пізніше.

Мисливець знову кивнув хлопцеві. Хосоку ж відповів незаперечною відмовою, сказавши, що добрі справи треба робити безоплатно, і тоді, можливо, вони повернуться у вигляді непоганої здобичі.

Трохи перепочивши і перевдягнувшись, молодий пан попрощався з усіма. Чоловік, що був певним «ватажком», вивів незвичний улов на дорогу та вказав напрямок.

– Ви майже дійшли. Години чотири, і з’являться перші домівки.

– Дякую. Ви врятували мені життя. Якщо наші дороги колись перетнуться, не відмовляйте мені в задоволенні хоча б пригостити вас обідом.

– Навряд простий мисливець колись зможе сидіти за одним столом із наслідним принцом. Не дивуйтеся так. Про рідкісне біле волосся третього принца знає будь-який дурень навіть у найглухішому селі. Не знімайте капюшон, як вийдете до людей, і сховайте піхви з мечем подалі, вони занадто виділяються.

Відкланявшись, чоловік просто пішов до своїх людей, залишивши остовпілого Хосока. Як він міг забути? Ця особливість завжди виділяла його серед натовпу, але з роками він просто перестав помічати її, і зовсім забув про біле волосся, що дісталося йому від матері, першої наложниці імператора. Тепер, коли одяг не викликав питань, головною проблемою стала засалена шевелюра, яку було дуже важко не помітити, і ще важче не здогадатися, кому вона належить.

Мисливець мав рацію, йти до містечка залишилося всього нічого. Вже незабаром незвичний гул став посилюватися, як і швидкість Хосока, поки останні дерева не залишилися позаду. Він мав більше двох днів, щоб подумати, як саме необхідно знайти одну людину в селі, при цьому не розкриваючи себе, і не привертаючи уваги. Перше, що спало на думку – заїжджі двори, таверни, і місцевий ринок, там вже точно знають усіх.

На подив велике скупчення людей на ринковій площі, як для глушини, відбило бажання потикатися туди. А ось на заїжджому дворі було зовсім не багатолюдно, лише пара роззяв біля входу і престаріла господиня, яка посміхалася всіма зубами, що залишилися, поки поглядом вивчала дивного чужинця з капюшоном по очі. Ось тільки зрозумівши, що це непорозуміння не клієнт, а просто запитати прийшов, всю напускну дружелюбність як змило. Бабулька виставила його за двері і грюкнула тією так, що у вухах задзвеніло.

Вниз по вулиці був ще один заїжджий двір. Хосоку здалося це дивним, адже містечко не стоїть на головних трактах, максимум до них можуть зайти мисливці і мандрівники, що заблукали. Ну, або наслідні принци в бігах, на крайній випадок.

Цей будинок був більшим і більш доглянутим, та й обслуговування куди приємніше. З порога його зустріла жінка у роках. Зовсім не переймаючись зовнішнім виглядом клієнта, вона була вкрай доброзичлива і ставила дуже багато питань, на які юнак не встигав відповідати. Так, не місцевий. Так, з далека. Ні, не на довго. Так, оцінити місцеву красу. На відміну від минулої господині, дізнавшись справжню мету візиту, його не виставили за двері, а лише зітхнули.

– Так, є тут такий, вічно ходить із незадоволеною фізіономією. То ти, любий, за собачкою до нього? Він має найкращі мисливські в цьому районі. Шкода, я думала, тебе наші сучки цікавлять.

– Ви теж розводите собак?

– Ага, розводимо. Кобелів.

Як з’ясувалося, Хосок бачив його будинок сьогодні. Він був першим при виході з лісу і стояв трохи віддалік, відгородившись високим парканом. Проходячи повз, по той бік на нього обрушилося злісне гавкання десятка собак. Через несподіванку мандрівник відскочив убік, мало не уткнувши у дерево носом. Хотілося триматися від того місця подалі, і точно не повертатися туди знову.

Подякувавши господині, Чон зізнався, що не має жодної вони в кишені, щоб відплатити за інформацію. Та лише посміялася, що дивитися на такого красеня як він, вже гідна плата. Порядком зніяковівши, він вилетів знову у бік лісу, забувши про втому. Лише тихо підкравшись до хвіртки, щоб не потурбувати тваринок усередині, Хосок зрозумів, що небесне світило вже змінила його нічна сестра. У такий час заявлятися було верхом непристойності.

«Мін Юнгі, який же ти?»

Цікавість спонукала постукати. Відразу по той бік пролунав оглушливий собачий гавкіт. Але нічого більше не сталося. Озирнувшись, хлопець ще раз постукав і покликав на ім’я. Нарешті почувся скрип дверей будинку, який змінила добірна лайка. Спочатку на собак, щоб ті заткнулися, потім на того, хто вирішив прийти в таку годину.

Двері відчинив молодий чоловік із тією самою «невдоволеною фізіономією», про яку говорила добра пані. Хосоку було цікаво як виглядає людина, чиє ім’я він як молитву повторював сотні разів, поки йшов проклятим лісом на зустріч смерті. Уява малювала різні образи, але жоден із них не збігся з реальністю. Він був молодий, досить вродливий, і прямо зараз поливав непроханого гостя тими словами, що той і не чув ніколи. Здається, господар був трохи п’яний.

Нарешті, коли хвиля обурення пройшла, наслідному принцу в обличчя виплюнули злісне «що треба?».

– Мене до вас відправила Чонхі, сказала, що ви допоможете мені дістатися декуди. – Хосок, сторопівши від першої зустрічі, вже був не так впевнений, щоб з ходу представлятися.

– Чонхі у мене більше не працює. Ні до неї, ні до її… ким би ти там не був, стосунку не маю. Котись звідси!

Несподівана відповідь змусила наслідного принца ще більше розгубитися. Це точно та людина, що була йому потрібна? Так, він знав служницю. Ось тільки це не надто допомогло.

– Ви повинні мені допомогти! – Вигукнув хлопець і одразу ж з’їжився під зневажливим поглядом.

– Я тобі нічого не винен, хлопче. Я не проводжатий. Так що шуруй, і найми когось із місцевих, у кого є меч. Ті згодні будуть за пару монет хоч на горбу куди треба доправити.

Хосок упіймав хвіртку, не даючи їй закритися прямо перед носом. Залишився останній аргумент, який міг змінити рішення людини напроти, ось тільки той був спритнішим.

– Я все сказав. Не відпустиш – собак спущу! – Прогарчав чоловік, який мав бути порятунком, і, сильніше навалившись на напівгнилу хвіртку, таки зумів її зачинити. Потім те саме утнув і з дверима будинку, смачно гупнувши наостанок.

Ноги підкосилися, як ватяні. Невже все це було дарма? Що робити далі? Чи справді довіриться першому пройдисвіту? Занадто ризиковано. Постукати знову і представитись? Той був п’яний, він може не повірити що перед ним імператорський син і справді спустити собак. Спробувати дійти самому? Він мало не помер за два дні у лісі. А дорога до маєтку, де зараз знаходиться його сестра, навіть на коні займе тижнів зо два. Без грошей, без сили, без віри. Ні, він нікуди не дійде у такому стані. Що йому зараз потрібно – це міцний сон. А завтра буде новий день. Він обов’язково щось придумає, добре відпочивши.

Ноги самі привели його на той самий заїжджий двір, де було ще більш шумно, ніж при світлі дня. Його зустріла все та ж жінка, із співчутливим поглядом. Мабуть, вона чудово знала результат зустрічі з «благодійником Мін Юнгі». Хазяйка Лі, як її назвали, запропонувала бідному хлопцеві кімнату. Плати з гостя не взяла. Наслідний принц не звик бути у боргу, так що тут же наобіцяв тій пізніше повернути всі гроші, і зверху добавити за незручності.

– Не варто, це кімната для прислуги. Зараз вона порожня, я нічого не втрачаю. Звертайся, якщо щось знадобиться. – Жінка вже обернулася щоб повернуться на своє місце, коли тихий голос її гукнув.

– Господиня Лі… можу я попросити води та бинти?

– Дорогенький, ти поранений? – Хосок похитав головою і опустив погляд. – Ноги? Заходь, я все принесу.

У кімнаті було темно. Лише одна свічка, але її не було чим запалити. Тільки місячне світло пробивалося у маленьке віконце в такій же маленькій кімнатці. Зі зручностей було лише вузьке ліжко з високою тумбочкою замість столу та шафа. Не його затишний будиночок при палаці, але після сну в сітці за два метри над землею, і ця кімнатка здавалася раєм. Молодий пан тільки сів на ліжко, як у дверях з тазом води з’явилася господиня Лі. Замість того, щоб залишити все необхідне і піти, вона очікуючи дивилася на хлопця, даючи зрозуміти, що той не зможе відмовитися від її турботи.

Хосок ще жодного разу не знімав чоботи, він і сам не знав, що там побачить. Точно відомо було лише одне: зараз буде страшенно боляче. Плоть встигла мало не зростися із взуттям. Закусивши губу до крові, він повільно зняв перший чобіт. Сльози виступили вмить і скотилися по щоці. Жінка, що запалила свічку, і піднесла ближче, охнула, прикривши рота рукою. Другий черевик був зірваний різко, але це не допомогло, було так само боляче. Виглядало і справді страшно. Якби тут була якась панночка, вже б зомліла. Хазяйка точно бачила на своєму віці багато. Швидко взявши себе в руки, вона вийняла з кишень бинти, баночку з маззю і взялася за «пацієнта». Через декілька нестерпних хвилин молодий принц знепритомнів від болю.

Його розбудив стукіт у двері. Не чекаючи відповіді, до кімнати зайшла молода симпатична дівчина. Вона принесла тацю з легким сніданком, та поставила його на тумбу. Подивившись на постояльця, дівчина хіхікнула в кулак, вкрилася рум’янцем і зникла за дверима. Тільки після сніданку той зрозумів її реакцію. Його голова була перев’язана яскравою голубою хусткою. Він знову забув про свою копну, що виділяється. А ось Хазяйка Лі не забула. Як не забула і про перебинтовані ноги свого горе-постояльця. Замість чобіт біля ліжка стояли широкі капці, в які можна було влізти з всією тією тканиною, яку добра пані не пошкодувала. Не дивлячись на товстий шар, де-не-де проступила кров.

Вставати на ноги було боляче. На щастя, це виявилося не потрібно. За годину пані Лі з’явилася сама. Хосок мав час підготуватися до розмови. Він випростався і напустив на себе королівську ауру. Стару Лі це анітрохи не вразило. Можливо, вся річ у блакитній хустці із золотистими птахами, що все ще красувалася у того не голові. Вона не зволіла навіть глянути на свого постояльця. Мовчки відчинила вікно. Мовчки сіла на тумбочку. Мовчки запалила.

– Мені шкода. – Стара знову затяглася, дивлячись кудись у далечінь.

Вся напускна впевненість спадкоємця випарувалася. Зосередившись на тому, що буде, він на мить забув те, що було. Минуле знову лягло на молоді плечі, які вже опустилися і виглядали зовсім не велично. До цього моменту Хосок все ще сподівався, що сталася помилка, розіграш, будь-що. Усього два слова підтвердили найгірші побоювання. Тиша здавила кімнату, зробивши її ще меншою. Пихтіння жінки нагадало юнакові, що вона все ще тут.

– Куди плануєте податися?

– До сестри. Нині це найбезпечніше місце. Мін Юнгі мав мене туди провести, але вчора відмовився.

– Ідіот! – Побачивши здивування очей навпроти, вона поспішила порозумітися. – Юнгі ідіот, не Ви. Цей гад завжди був зарозумілою дупою, але щоб ще й мерзотником виявився? Наважився відмовити спадкоємному принцу! Божевільний бовдур! Зовсім здичавіл зі своїми псами!

– Я не те що б представився. Його відмову можна зрозуміти. Якийсь голодранець на ніч дивлячись заявляється в твій будинок і вимагає, щоб його супроводжували хто знає куди.

– Не треба виправдовувати цього п’яницю! Потрібно залишатися людиною і з голодранцями. Я сама з ним поговорю. Ось побачите, за годину цей паршивець вже стоятиме на колінах перед вашим ліжком і проситиме про милість!

Хосок зміг утихомирити запал господарки Лі і умовити почекати з набігом на «падлу блохасту», поки він не видужає. Також вдалося домовитися про його перебування тут ще якийсь час. В обмін на кімнату та їжу він пообіцяв провести кілька уроків «цих ваших манер, правил етикету та вишуканої поведінки» для її працівниць. У вітальні вечорами на імпровізовані лекції збиралися дівчата, що працювали в будинку. Спочатку було не до навчання, адже розглядати чудного, гарного і благородного юнака, шепотітись і хіхікати було куди цікавіше. Але після пари ласкавих від господині, ті всерйоз слухали кожне слово, намагаючись запам’ятати якнайбільше. Після занять новоспечений вчитель тішив стару компанією та розмовами, але вечеряти вирушав до своєї кімнати. На цих же посиденьках було розроблено план подальших дій.

За кілька днів молодий пан міг так-сяк ходити. Накинувши затяганий, але вже чистенький плащ і натягнувши капюшон (все ж хустка викликає більше запитань) він узяв плетений кошик, наповнений кістками і м’ясними обрізками, і вирушив до будинку свого горе-рятівника. Переконавшись, що навкруги ні душі, імператорський син перевернув кошик, став на нього, щоб бути вище паркану, і почав перекидати гостинці мешканцям цього «маєтку». Довелося робити таке двічі на день, коли їхнього господаря не було вдома. Ті спочатку шалено гавкали, потім невдоволено пирхали, а на четверту добу взагалі виляли хвостами.

Ходити виходило майже не кульгаючи. Біль хоч і не пішов зовсім, але став таким самим звичним, як і їдкий запах тютюну його нової «подруги». Час прийшов. Сьогодні ввечері Хосок знову зустрінеться із обіцяним рятівником.

Цього разу він прийшов раніше, сподіваючись застати господаря ще тверезим і в хорошому не дуже поганому настрої. Тепер він знає з ким має справу. Все повторилося. Стук. Гавкання. Скрип дверей. Лайка спочатку на собак, потім на раптового гостя. Двері відчинив той самий похмурий хлопець. Його брови звелися, а очі вивчали юнака перед ним, намагаючись пригадати, де вже бачили цей плащик.

– Знову ти?

– Знову я, треба поговорити. – Хосок скористався моментом і протиснувся на подвір’я, поки господар будинку показово закочував очі.

– Гей! Здурів? Там собаки!

Юнгі вже був готовий висмикувати цього камікадзе з десятка пащ, але застиг, так і не добігши до нього. Усі чотирилапі, що гуляли двором, обступили юнака і виляли хвостами. Одні обнюхували плащ, інші радісно гавкали, як цуценята і пританцьовували з лапи на лапу. Юнгі схаменувся, лише коли невідомий зайшов до його будинку. І знову без запрошення.

Вони сиділи за вузьким столом один навпроти одного, не наважуючись першими порушити напружену тишу. Хосок зняв капюшон і сидів з прямою спиною і гордим виглядом, намагаючись не метушитися під вивчаючим поглядом. А заразом заспокоїти серце, яке вистрибувало з грудей після тієї витівки з собаками, адже була ймовірність, що його не згадають і розірвуть на шматки. Що ж, початок другої спроби цілком вдалий.

– Гадаю, ви знаєте хто я?

– Здогадуюсь. – Кивнув Юнгі, схрестивши руки на грудях. Неймовірно. Він наслідний принц, син імператора! Останнім часом троє дізналися про це, але жоден не впав ниць, навіть не вклонилися. Впевненість тріскотіла по швах. До нього і в палаці прислуга ставилася не так як до братів, дозволяючи собі значно більше. Він спускав це з рук і радів, що його не бояться. Тепер хотів хоч частинку того авторитету, що змушував людей коритися.

– Мені вдалося уникнути сумної долі своєї сім’ї. Врятуватися допомогла наша спільна знайома. Вона ж відправила мене до вас, заявивши, що тут зможуть допомогти. Мені треба дістатися до маєтку родини Чон. Для цього потрібен супроводжуючий і охоронець, адже сам я погано орієнтуюсь на місцевості та не знаю дороги. Чомусь Чонхі думала, що ви підходите на цю роль, як ніхто інший.

Юнгі відповідати не поспішав, перебуваючи десь у своїх думках, зважуючи всі за і проти. Обличчя його пом’якшало.

– Чому я маю це робити? В імператорському палаці вже встановлюється нова влада, яка стратить мене тільки за те, що я дихаю поряд із вами. Що вже казати про допомогу. Ви знаєте, що ваш дядечко вбив радників, міністрів, та й усіх при дворі, хто мав сумніви щодо його права на правління?

– Гроші можуть виправдати ризик. Судячи зі стану будинку, вам вони вкрай необхідні. – Будинок насправді виглядав непогано, але господиня Лі розповіла, що заробітку заводчика ледве вистачає на життя. – Крім того, я можу вам гарантувати робоче місце при дворі Чон, куди вам і необхідно мене провести. Навряд розводити собак – робота мрії.

– Ви маєте рацію лише в одному, гроші завжди стануть в нагоді. Але мені подобається це заняття, тож я не зможу залишити своїх підопічних надовго.

– За ними може доглянути ваш помічник. – Від раптовості заяви Юнгі забув приховати здивування. Хосок єхидно посміхнувся, нарешті він відчув перевагу над опонентом.

– Де ви ховалися цей тиждень після нашої першої зустрічі? І чому не прийшли другого дня, а чекали так довго?

– На заїжджому дворі пані Лі. Вона дозволила мені залишитися в обмін на деяку роботу і приємне вечірнє проведення часу. – Про свій недуг говорити не хотілося, так що друге питання було проігноровано.

– У старої карги Лі? – До того бліде обличчя стало червоним, ще трохи і над головою виднівся б димок. – Заїжджий двір? – Мін поміняв руки місцями, бурмочучи прокляття у бік злісної відьми, і ще щось про те, як вона отруює його життя. Більше розібрати було неможливо, але схоже, що далі йшли лайки.

Заспокоївшись, Юнгі знову занурився у свої думки. Хосок же, причаївшись, чекав на відповідь. Він сказав все як на репетиції з пані Лі. Через кілька довгих хвилин мислитель прийняв рішення.

– Я відмовляюся.

– Що? – серце хлопця перестало битися на якусь мить. Він виглядав як людина, яку приговорили до страти. Лице побіліло, очі потускніли.

Юнгі, який і до того був не впевнений у своєму виборі, не міг і далі спостерігати за цією картиною. Улюбленець народу з вічною посмішкою та добрим норовом третій принц зламався на його очах. Пращури не пробачать йому такої ганьби. Він важко зітхнув і втомлено потер перенісся.

– Ви повинні будете забути про свій статус і робити що велено без суперечок. – Мін дочекався кивка, перш ніж продовжити. – Я ризикую своїм життям. Це дорого вам коштуватиме.

– Будь-яка ціна, вказана вами після прибуття. – Наслідний принц ледве втримався від того, щоб запищати від радості і заплескати в долоні як маленький хлопчик. Хосок видихнув з полегшенням. Залишилося сподіватися, що цей Мін справді той, хто йому потрібен. Стара Лі розповідала, що за чутками, Мін Юнгі колишній контрабандист, тож у його вмінні орієнтуватися на місцевості, знанні таємних стежок та володінні зброєю не варто сумніватися. Вона знала всіх у цьому місті, і «цей чорт» був єдиним, хто справді міг довести наслідного принца неушкодженим.