Благими намірами вистелена дорога в… Куди?

Ванесса з Залізною Леді на пару влаштували Ештону вже звичний, опісля його відпусток чи відлучок, круговерть аудієнцій. З єдиною відмінністю: тепер Ештон не метався по всій Шазарії, а смирненько сидів у приймальні, свита не бігала за ним, а навколо, а відвідувачі у порядку живої черги жвавенько змінювали один одного в Ештона перед носом, як кадри в плівочному кіно. І був в Ештона обов’язковий обід в бібліотеці або вітальні. Чи втомлювався Ештон менше аніж зазвичай у аналогічних ситуаціях? Та фіг його знає… Ніби не бігає туди сюди… Але втома якась емоційна, душевна. В кінці дня блювати хотілося. Від одноманітності та розмов, хоч і зовсім не безтолкових, дуже навіть навпаки (!), але таких… монотонних… Ееехх… Ештон просто йшов їсти і спати ввечері. І натхнення ні на що більше не вистачало. А вночі приходила зграя. Чи то в повному складі, чи то в частковому. Ештон не зовсім логіку розумів, але, схоже, вони його таким чином підтримати в тяжкий початковий перід вирішили. Виходило. Хоч і тяжко було, але на душі Ештон почувався спокійно і впевнено. Він знав, що все закінчиться вже за кілька днів і він знову увійде в старий режим в три етапи:

1. Тренування з ларами у пошуку або Ріконом.

2. Аудієнції.

3. Медитації або бібліотека.

І все буде добре.

Але Ви ж знаєте… Хочеш насмішити Бога (чи то Дерево Життя)? Розкажи йому про свої плани.

В кінці чергово, спеціально для Ештона зробленого, кола пекла аудієнцій, ввечері, якраз тоді коли ніяких занять у них вже немає, Ештон пішов на зустріч з ларами у пошуку та їхніми ще не реалізованими майбутніми вожаками (Рікон влаштував). Все йшло, як по маслу, і якось за усією цією круговертю, з уваги Ештона вислизнуло, що він, взагалі то, тут не лише в ролі Хранителя, а й в ролі того самого майбутнього вожака… Останнім руку підняв Ланс. Дико переживаючи, але впевнено і чітко. Ештон відчував, як серце з грудей у хлопця ледь не вистрибує, але він дивився своїми очима… Якийсь колір такий… Синьо – зелені, з темними прожилками, і не характерним для ларів темним ободком, хоча очі все одно були світлими, якщо узагальнити… Сизі. Точно. Саме такий колір. Незвичні.

– Так, Ейнар.- Усміхнувся йому Ештон. Він уже був в курсі, що малий хоче до нього в зграю, а точніше до Картера…

Ейнар глибоко вдихнув, підійшов до Ештона, поглянув йому в очі настільки прямо, що аж мурашки по шкірі пройшлися. А Ештон гадав, що давно уже звик до прямоти ларів:

– Візміть мене в зграю, Хранитель.- Як колись для Сірін, для Ланса цей вчинок був рішенням, а не покликом – приєднатися до Ештона. Хоча якраз до Картера його і потягнуло… Та Ештон ще не бачив цього на власні очі і не зовсім уявляв як воно буде.

– Не маю причин відмовляти.- Усміхнувся Ештон, розвівши руками. Зрештою, це правда. Ештон і справді думав, що Ланс знайде своє місце і в зграї і в Елізіумі. Чи то вже знайшов. Та й Сірін можна буде трохи розвантажити. Ланс і сам вже давно справляється з дітьми, поки Сірін відлучається. А Картер… з Академією чудово впорався за їх відпустки і проблем цілу купу сам розгріб – не підвів. Так і Рікон вільнішим буде, якщо на Картера Академію скинути… Підучить його тільки. ось тобі і одна ланка… Що ланка, то ланка. На весь Елізіум ланка.

– Хранитель.- Якось за цими усіма думками Ештон і не помітив ще одну дівчину, що сиділа поруч з Лансом – Ейнар. Що це за звичка – дівчат чоловічими іменами називати? Ще й значення таке – одинокий воїн… Ніби фатум матір на свою доньку поклала, коли її так назвала: похмура, відлюдькувата, малоговірка, сильна духом, стійко приймала будь який черговий удар долі, не кривлячись. І була ніби протилежністю Ланса не лише характером, але й зовнішністю – темноволоса, шкіра злегка темніша за таку, що притаманна більшості ларів, очі ближче до якогось фіолетового відтінку, аніж до синього чи блакитного, ніби натяк на домішки крові алубі в її венах. Ейнар була слабким ларом. Вона не була фізично сильною, її звір не був сильним. У неї не виходили медитації. І скільки б Ланс не тренувався б з нею – Ейнар не проявила якихось особливих здібностей. Але саме без неї лансу тяжко довелося б. Вести зграю річ не проста. Особливо якщо у тебе такий ніжний характер.

– Так, Ейнар?- Ештон вже повністю перемкнувся на неї. Він не зовсім розумів, що вона тут робить. Вона ще не дестабілізована, за планом вона повинна шукати собі пару у якості вожака… Їй лише чотирнадцять, зрештою…

– Я берегиня зграї Ланса. Хочу у нову зграю з ним.- З свого місця заявила вона, й бровою не смикнувши. Та її біохвилі говорили про зовсім інше… Їй було до глибини душі соромно, їй було боляче, і вона зовсім не вірила в те що робила…

– Ейнар…- Ештон хотів її втішити якось, підбадьорити…

– Я знаю.- Зупинила вона його рішуче, не вислухавши. І ця рішучість – ніби мітлою вимела з її душі все, що Ештон вже встиг вловити.- Я не достойна. Зовсім не достойна Вас. І Вашої зграї.- Тихо додала вона, схиливши голову на мить, але її плечі при тому залишились гордо розправленими. Ейнар була гордою дівчинкою.- Я слабка.- Ейнар без жодної тіні сумнівів підняла в сині очі Ештона свій фіолетуватий рішучий погляд.- Не знаю як знадоблюся Вам…- Вона ковтнула так голосно, що, мабуть, всі присутні у класі почули. Вона ступила на зустріч Ештону тяжкий перший крок, ніби йде проти страшного вітру, а потім ще один, ніби йде крісь високий сніг, а потім ще один, ніби крізь хащі пробирається, а потім наступний, ніби у воді по пояс, а потім ще – ніби йде вгору по крутому схилу, а опинившись поруч з ним, важко дихаючи, з слізьми на очах, з тяжким серцем, і диким соромо за душею вона жалібно підняла на Ештона свій погляд, готова до відмови тим не більше, вона повільно склала руки за спиною, злегка присіла та низько схилила перед ним свою голову. Ештон вперше бачив цей жест лара вживу – жест… що виражає цілковиту перевагу опонента, і повну беззахистність перед ним. Це ніби віддатися на волю сильнішого. Для лара… Це приниження. Ланс уже давно відійшов від Ештона, давши їй дорогу і місце перед Ештоном. Весь клас спостерігав за ними. Його серце стиснулось… Насправді він уже має рішення… Сірін. Її ланка. Серця, що, можливо, не достойні керувати народом, але йдуть за парою в зграю. Уже ж подумали за це… Та й що ще тут можна думати? Та й нащо? Ештон прислухався до себе. Шепіт мовчить. І аргументів розумних немає. Та людина, як казала колись Мерін, це перш за все серце і душа, а потім вже розум. А його серце не хоче ранити Ейнар. Не хоче її приниження. Не хоче відмовляти їй і розлучати з парою (нехай навіть зв”язок ще не закріплено, та Ештон пам”ятає як було з Сірін та Ріконом). І… Зграя – не орган управління Елізіумом, зграя це – сім”я. Ну, що ж тут ще думати? Він ступив крок до неї, взяв за плечі і одним рухом змусив стати її прямо і поглянути в очі.

– Ти знайдеш у моїй зграї достойне місце для себе.- Ештон не довго думаючи втис її у своє плече. Раніше всі лари робили це самі. Робили це першими. Самостійно визнавали в Ештоні вожака. Але зараз Ештон відчуває, що зробити цей перший крок замість Ейнар… До не можливості правильно. Вона визнає його надто сильним… Хоча ні – себе надто слабкою і недостойною… Але Ештон не бажає приймати її так. Ештон приймає її в зграю як повноцінного члена зграї. І він все можливе зробить, аби вона була щасливою поруч з ним.

Ештон… Схаменувся, коли вона уже притискала лоб до його плеча, втискаючи обличчя між своїх кулаків, і ридаючи з полегшенням на всі лади… Що це з ним щойно було? На Шепіт Повелителя не схоже… Пф… Зате рішення приймати було легко, як ніколи. Ештон весело й іронічно усміхнувся, обійняв маленьку, затуляючи від усього світу і озирнувся на Рікона. Що він думає з цього приводу?

Та побачив він не одобрення чи осуд. Ештон побачив на обличчі Рікона форменний шок. А? Ештон роззирнувся. Всі лари теж дивилися на Ештона охрініваючи в більшій чи меншій мірі. Що він знову не так зробив?

***

– Рікон…- Спробував Ештон достукатися до правиці, коли уже всі пішли, отримавши свої відповіді Хранителя на їхній покилик. Та Рікон був настільки глибоко в своїх роздумах, що навіть дивно, що ще не медитує. Ештон рознервувався і штовхнув його енергією. Рікон розгублено знайшов його поглядом.

– Що?- Запитав розконцентровано Рікон з-під пелени роздумів, що аж вирували в його голові.

– Це мені потрібно питати!- Обурився Ештон.- Що сталося, Рікон?- Зітхнув Ештон. Якось різко розгубив він рішучість. Ну, невже мало всього? Ештон вперто відкладав свої роздуми до найближчої можливості помедитувати, але, схоже, Дереву Життя начхати на його якісь там плани… На тобі, Ештон, ще одну чималу купу… Чого там? Ну, розгрібай, коротше.

– Я… не знаю…- Розгублено і безпомічно якось, зовсім не впевнено задумався Рікон, пірнаючи знову у думки…

– А ти здогадками поділись!- Знову спалахнув Ештон. Це так Кір почувається, коли намагається від Ештона концентрації добитися?

– Це було схоже на… груповий наказ?- Якось не віряче вирячився Рікон на Ештона.- Тобто… щось не те…

– Я ж уже наказував кільком одразу?- Не зрозумів проблеми Ештон.

– Але ж ти не наказував зараз.- Підняв погляд на Ештона Рікон.

– Тобто не було посилу до дії?- Ештон не розумів…

– Тобто від твоєї волі задихнутися можна було!- На видосі спробував Рікон таки щось пояснити.- Але… Як? Навіть якщо врахувати, що ти Хранитель і можеш передавати свою волю всім ларам… Ну, допустимо ти таким чином зміг вплинути на тих, хто до твоєї зграї не належить… Але ж… Воля Повелителя значно відрізняється від впливу вожака… Та таке було враження, що ти… Ми всі до твоєї зграї належимо… Це було схоже, на раду зграї… Я не розумію…- Рікон аж за голову схопився.- Я відчував єднання з кожним у кімнаті!!! Як це…- Заперечно він хитав головою явно не взмозі повірити у те що говорить.- Дай мені час…- Майже благально поглянув на Ештона він.

– Зачекай но…- Ештон від жаху аж завмер.- Ти хочеш сказати, що я всіх присутніх до зграї приєднав?- От чорт… От чорт!!! Як це розхлібати тепер??? Скільки їх було? Дев”ятеро. Ештон аж похолов. Ох же начверив справ…

– Я не знаю, не знаю, Ештон.- Благально поглянув він на вожака.- Я спробую розібратися… Я просто…

– Так…- Раптом схаменувся Ештон.- Рікон… Ти в порядку?- Ештон придивився до привиці.

– Так…- Рікон обхопив себе за лікті і відвернувся.- Просто…

Ештон нахмурився, от же чорт… Схоже проїхалось це по Ріконові, щоб воно там не було. Може просто залишити його у спокої? Рікон казав, що волі було забагато, вона все ще тут? Типу як аура? Давить на нього? Але… Раптом згадалися медитації з Ріконом, Кіготь, і те, як болісно Рікон весь час мовчав. І те, як же ларам потрібна підтримка вожака… Ештон простягнув Ріконові руку, запрошуючи в обійми. Він відчув якусь переміну, поглянув на вожака, аби зрозуміти в чому річ і зустрів запрошення Ешона, м”який теплий погляд і затишні біохвилі. І Рікон, відмівши всі думки, ступив кілька кроків, пірнаючи у нові незвідані глибини стосунків з таким сильним вожаком… Хранителем. З Повелителем. І Рікон справді почувався слабкою билинкою поруч з ним. І зовсім не достойним на роль його правиці. Але ж це Ештон. І Рікон впевнений, що він все ще не бачив волі Ештона в повній мірі. Навіть страшно яка вона тоді буде, але… він з трепетом цього чекає, він хоче сповна на своїй шкірі відчути весь її масштаб, хоч і страшно трішки загубити себе під її впливом. Та він хоче бути тут. В зграї Ештона. В його незміреній… та такій затишній і рідній силі. Адже вся ця сила, що для інших є загрозою, для Рікона і їхньої з Ештоном зграї – являється захистом. Рікон усміхався, стоячи в обіймах Ештона, і притискаючись до його плеча, злегка схилившись, так як кілька хвилин тому, тут стояла Ейнар. Новий член їхньої зграї. Вона теж відчувала, теж прийняла Ештона. А інакше і не вийшло б. Лише так. Або прийняти його силу і волю, або ж бути знищеною силою його натиску. І більше ніхто з ларів навіть на мить не посміє піти проти цієї волі припіднесеної Ештоном: Ейнар достойна його зграї і їй є місце поруч з ним. Так і ніяк інакше.

Ештон слухав Рікона. І їхній кокон сосунків був для Ештона таким відкритим, що аж страшно було. І навіть шкода, що мить минула. Але… Здається…

Та ні, Ештон впевнений. Мерін саме так і бачить Ештона час від часу завдяки їхнім договорам. І не лише Мерін… Ештон був впевненим, що це наслідок князівського договору, але… князівський договір залишиться лише формальністю, якщо душі не утворять між собою достатньо тісний та об”ємний контакт, стосунки власне. Хоча… З Кіром Ештон відчував наявність кокону і без усіляких контрактів… Хм… Все так складно… Ештон не зовсім розуміє… Але впевнений – це його відчуття кокону стосунків, це не те саме, що відчуття енергії вцілому. Щось інакше. Мабуть, є речі… Що розумом не осягнеш. Так от… Ештон відчуває… Що поняття “бути менталістом” не пов”язане з коконом стосунків. Це щось інше. Ештон хмикнув… З Ріконом і медитацій не потрібно. Ештон спробував знову прислухатись до правиці. Але Рікон просто стояв, здається майже придрімуючи у нього на плечі. Явно стомився. Схоже, ось той вплив, що Ештон вичудив, був таки надто сильним… Словом, більше Рікон не відкривав перед Ештоном душу… А от і одна з відповідей. Одна з умов аби відчути кокон стосунків стало реальним – це бажання однієї душі почути, а іншої відкритися, і це повинно співпасти в моменті. Хоча Ештон певен – є ще цілісінька не маленька купа умов, аби це стало реальним.

І єдина істина, в якій Ештон певен на всі можливі існуючі відсотки – він просто щасливий, що відчув їхній з Ріконом кокон стосунків саме ось таким дивним і примхливим чином. Що відчув його душевні переживання, навіть у думки не сформовані, як свої власні… І міцніше стис правицю в обіймах.

***

– Ештон…- Тихо кахикнув Рікон і м”яко вивільнився, ніби пригадав про щось.- Доки ти тут… Я хотів би тобі показати дівчину одну.

– Що за дівчина?- насторожився Ештон.

– Мюреол.- Зітхнув Рікон. Він зам”явся і спробував зібратися з думками. Його хороший настрій вивітрився, а тоді він поглянув на Ештона уже з певною тугою, повністю перемкнувшись на наявну і зрозумілу проблему.- Якщо коротко, вона повинна була заключити шлюбний договір з Розвідником. Пам”ятаєш ти дозвіл давав?

– Так.- Впевнено кивнув Ештон. Звичайно пам”ятає… Він і сам дивується як… Але Ештон пам”ятає кожного, кого провів “під вінець” з людиною. Ніби окремий архів пам”яті…

– Так от… Помер той Розвідник на місії. А вона гасне.- Рікон замовк на секунду, тоді додав:- Проблема в тому, що вони ще не заключили договір. і зв”язок ніяк не закріплювали. Я уточнював у Храму, він підтвердив усе. Тобто теоретично вона мала б вижити. А на противагу гасне так, ніби її вожак помер, або пара.

– А чому ти тільки зараз говориш?- Обережно запитав Ештон, стримуючись, і тамуючи лють і обурення, які раптово спалахнули. Не хоче він ще більше на Рікона тиснути.

– Ти був так завалений роботою ці дні, що й дихнути не було коли. Ще й Грейсон, ще й купа нюансів з Зовнішнім Світом, послами та Макнармерами вилізла, коли б ти нею займався? А смерть від розриву зв”язку для ларів зовсім не новинка. Та й що тут вдієш? Ну, і… Вона в такому стані два тижні, гасне дуже повільно. Не хотів аби ти мордував себе, більше аніж… Чим менше, тим краще, словом.- Розповів Рікон.

– Ясно.- Зітхнув Ештон, намагаючись максимально вирівняти емоції, аби дати все ж таки Рікону можливість відпочити від нього і його шквалу…- Показуй.

По дорозі в кімнату Ештон намагався все обдумати. Ештон ще не встиг дійти до Храму. Якщо чесно – боявся, що його медитація на довго затягнеться, а він же тільки приїхав – треба впоратись з усім… Та він ще нічого не встиг зробити!!! Чорт, хріновий з нього Повелитель! Ой, хріновий… От і не в курсі був! Потрібно було одразу в Храм іти!

Щойно він підійшов до кімнати Мюреол, вловив вже знайомі біохвилі. Такі як були у Ліам… Ештон зупинився. Це було знайомо. Він знав це відчуття. Злегка призабуте, припорошене вихором шазарійських подій… Ніби з іншого життя… З того… В Ештона чомусь сльоза скотилася. Він розсіяно торкнувся щоки, ніби не повірив, але… і справді – сльоза… Те відчуття, коли підходиш до тіла помираючого солдата. Солдата зі свого взводу, за життя якого відповідав. Таке відчуття… І вчинок, на який потрібно стільки сміливості… Стільки сили волі! Скільки, мабуть, ні на що інше… Ох… Ештонове горло здавив тяжкий величезний вузол, Ештон з зусиллям ковтнув, та це не допомогло… Тож Ештон ступив крок вперед, вже не опираючись горю, що повністю затьмарило його серце. Мюреол. Одна з чисельних ларів… Дівчина, що була… Просто дівчиною. Просто ларом. Просто дитиною, що розквітла десь на периферії погляду Ештона… Та він пам”ятав зорю її душі з медитацій в Храмі. Пам”ятав її віру в Повелителя, пам”ятав її радість від зустрічей з тим Розвідником… І ще багато іскор, що він вловлював, коли медитував в Храмі серед душ його народу.

Ештон відчинив тихесенько двері, ступаючи в її кімнату, не стукаючи, і безшумною ходою, що не лишає навіть крапель, рушив до ліжка. Мюреол. Весела і життєрадісна дівчина. Вона такий правильний лар… Жила, ніби по підручнику. Вона так любила вожака з колишньої зграї, і так болісно сприйняла розлуку з ним. Та її широченна усмішка не згасла. Вона просто була такою самотньою… Мюреол, що змусила себе жити переконаннями і вірою в майбутнє, вірою в Ештона… В Хранителя… І в майбутнього вожака… Мюреол. Лар, що уже прийняла світогляд нового вожака… І нехай навіть зв”язок ще не закріплено… А вона уже встигла прийняти його ідеали, як свої власні, його мрії, як свої власні… Ештон з жалем, уже майже не плачучи, підходив до її ліжка, і всі ці спогади про неї, що до цього були такими мізерними, раптом спалахнули так яскраво… І Ештон її розумів. Віра згасла. Світло, що дарувало їй недалеке майбутнє разом з новим вожаком – згасло. Що таке договір? Що таке поняття “закріпити зв”язок”? Що це напротивагу тому, що з”являється між двома люблячими істотами? Як же жити після того, як втрачаєш опору в світі? Ештон сів поруч з нею, схилив злегка голову набік обдарувавши сплячу дівчину сумною і люблячою посмішкою, і рука сама потянулася до її грудей…

Та Рікон перехопив його руку, ніби висмикнувши Ештона з-за цієї пелени. Ештон поглянув Рікону в очі. І там був страх, застереження.

– Ештон… Вона помирає… Повелителька застерігала, що це небезпечно…- Благально прошепотів він.

Ештон іронічно посміхнувся Рікону, і ця посмішка була сповнена безмежним сумом.

– Відпусти,- Тихесенько мовив Ештон, майже беззвучно.- Я не входитиму в глибоку медитацію. Даю слово.- І Рікон відпустив.

Та це і не потрібно… Він і так знає, що відбувається з Мюреол. Вона відірвана від дерева життя. Вона зробила з Розвідником те, що раніше він зробив з Ріконом… Хоча ні – швидше з Кіром. Вони відкрили душу один одному. Настільки широко, що й договорів уже не потрібно було. Дереву Життя було достатньо сили того зв”язку, що був, аби дати їй відповідне місце… А тепер Мюреол гасне. Адже лари, на відміну від людей чи алубі, потребують два види зв”язку аби мати місце на дереві життя. Один – звичний для алубі та людей, договір Повелителя та його народу, а другий – більш матеріальний для ларів, і, в порівнянні з людьми чи алубі, життєвонеобхідний. Це зв”язок лара та його пари, а за відсутності такого зв”язку – лара та його вожака, принаймі ці зв”язки для лара взаємозамінні, й набуті одного разу назавжди приєднують лара до Дерева Життя, а за втрати – лар втрачає з ним зв’язок.

Мюреол… Чия пара загинула, чий вожак загинув. Мюреол, котра втратила все, не встигнувши набути, як слід. Його юна, життєрадісна, але така безталанна піддана. Ештон ніжно погладив її і дівчина, чиє ім”я перекладається, як палаюче море, прокинулась. Поглянула на нього. Не було в її погляді більше віри чи якихось прагнень. Лише порожнеча.

– Як ти почуваєшся, маленька?- Ніжно гладив її обличчя Ештон.

– Мені не боляче.- Відповіла безмятежно дівчина.- Лише спати хочеться…- Відвернула вона погляд.

Ештон пестив її і біохвилями, бажаючи якимось чином згладити дискомфорт від своєї присутності:

– Я хочу взяти у тебе, Мюреол, дещо. Більше, аніж ти готова дати мені. Що скажеш на це?- Ештон вже знав відповідь на запитання. Знав.

– І що ж це?- Тихо запитала вона, байдуже.

– Всю тебе. Все твоє життя. В замін же я не зможу дати тобі так багато, як мав би. Що скажеш мені на це, Мюреол?- Нахилився злегка Ештон над нею.

– Мені не шкода. Забирайте, Хранитель.- І вона була щирою…

– А якщо боляче буде?- Запитав Ештон, вдивляючись в її погляд. Він не хоче робити це насильно… Не хоче, без її дозволу. Якщо вона заборонить йому – він не рятуватиме її.

– Забирайте, якщо моє життя Вам потрібне. Мені не жаль, і не страшно.- Байдуже відповіла вона, але зовсім не порожньо… Ештон спробував зрозуміти, та поки що не виходило. Та її беззастережність по відношенню до Ештона, довіра, стала йому відповіддю. Ештон уважно зазирнув їй в очі, намагаючись дійти остаточної відповіді для себе… Та Мюреол, в тому стані що є, Ештону більше не скаже. Не дасть йому більше інформації. Ештон не зможе стати їй парою, замість втраченого Розвідника, не зможе замінити його. Ештон не зможе сцілити ран. Ештон не має гарантій, що зможе задовльнити її потреби, Ештон не знає, чи дасть їй щастя і чи буде його зусиль достатньо для того, аби подарувати їй втрачену іскру до життя… Тож Ештон постановив для себе, що дасть їй час. А якщо вона не зможе скористатися ним, аби віднайти себе у новій для неї реальності, без Розвідника, – своїми руками розірве їхній зв”язок, і вб”є її.

– Я повинен зробити ще дещо. Зачекаєш на мене? Можеш поспати, поки я буду зайнятий.- Запропонував Ештон.

– Так.- І справді намірилась дівчина спати. Схоже, їй просто важко було НЕ спати.

Залишилось те, без чого Ештон не зможе закріпити договір, тож потрібно усунути цю проблему, яку він сам і звалив собі на голову… Хоча не правильно називати це проблемою… Так. Потрібно зосередитись. Отже. Він не зможе використати ментальний зв”язок з Мерін, але він пам”ятає про їхню клятву… А ще він розуміє, що цю клятву слід відкоригувати, адже надто різноманітні випадки бувають… Тому він сів на підлогу, подалі від помираючої Мюреол. Насправді Ештон вже робив таке, як намірився зараз. Але тоді він це зробив зовсім випадково… Ештон заглибився в медитацію, минаючи все що можна. Храм гостинно запропонував йому свою душу для глибокої медитації, та Ештон відмовився, заглиблюючись у власну. Немає значення, як далеко вони. Не має значеня… Абсолютно нічого. Має значення лише Нічна Тиша. Його пара. Ештон відшукав свій образ душі в собі, та Мунлайт не бігла в”єтнамськими лісами. Не шукала шляхи та спогади. Мунлайт шукала душу, що зв”язана з Мунлайт самим місяцем, долею, Деревом Життя. І Знайомий простір душі – нічне поле з невиданими злаками… І поконвічним деревом… Усе це було неприпустимо близько з його власною душею. Чи то одним цілим… Допоки смерть не розлучить їх.

《Ештон?》- Нічна Тиша вражено прислухалась. Її образу душі не було тут. Але… Ештону не обов”язково бачити її, не обов”язково чути. Він зрозуміє її й так.

《Так, це я. Мені потрібен твій дозвіл. Я заключатиму зараз договір. І… Ще два пізніше.》- Ештон поспішав. Він знав, що зараз для нього час лине інакше…

《Так, душа моя. Звичайно. Роби чого потребує твій народ. Лише не забувай про інші, більш важливі клятви. Будь обережний.》- Нічна Тиша надто чітко пам”ятала бездиханне тіло свого коханого.

《Я докладаю всіх зусиль, аби пам”ятати про всі свої клатви дані тобі. Тому прошу змінити саме цю. Мерін, кохана. З твого дозволу, я заключатиму від сьогодні і надалі договори не запитуючи дозволу кожен раз. Але поза цим я не вступатиму з іншими істотами у жодні тілесні контакти, що перетинають межу розумного й інтимного. Моя любов, як до пари, належить лише тобі. І я й надалі питатиму у тебе дозволу на якийсь контакт, що вибиватиметься з розуміння “звичного”.》- Вирішив Ештон розставити й інші крапки над “і”.

《Так, Ештон. Я рада, що ти, нарешті, готовий змінити цю клятву. Я відповім тобі взаємністю. І не вступатиму в інтимні зв”язки з іншими істотами, якщо це не потрібно буде для заключення договору, або іншого енергетичного втручання, думаю такі поправки давно потрібні. А тепер поспіши, душа моя. На тебе чекає твій народ.》- І душа Мерін трепетно попрощалася з Ештоном.

《Я кохаю тебе.》- Тихо злинула у путь Мунлайт.

Ештон отямився і спробував якомога швидше прийти в норму. Свідомість після таких фокусів синхронізовувалась не так плавно, як зазвичай і Ештон аж знетямився від неясного ментального болю.

-Ештон!- Кинувся до нього Рікон, обійняв… І легше стало майже одразу…

– Все гаразд. Все добре, Рікон. Допоможи сісти назад.- Почав Ештон незграбний рух вбік Мюреол.

– Ні, не можна!- Рікон міцніше стис Ештона, аж ребро хруснуло, а Ештон крякнув від натуги.

– Все гаразд, я пам”ятаю, що пообіцяв тобі. Нуж бо, правиця. Допоможи мені зараз.- Поплескав Ештон Рікона по руці, що стискувала його груди. Якщо він зараз не підкориться – Ештон накаже. Це якраз саме той момент, коли потрібно… Втрачати час аж ніяк не можна. Але Рікон почув його.

Коли Ештон опинився поруч з Мюреол, побачив, що крики Рікона розбудили її.

– Не довго чекала мене?- Усміхнувся їй Ештон.

– Не знаю, я спала.- Безбарвно повідомила вона.

– Пам”ятаєш про що ми говорили перед цим? Не передумала?- М”яко запитав Ештон, намагаючись повернути її до розмови, а собі хоч якийсь тонус. Не легко так стрибати з реалії у візію і навпаки.

– Так. Ви хочете моє життя.- Без підтексту, просто зронила Мюреол.

– Не передумала?- Нагадав про іншу частину запитання. Уточнити – не зле.

– Ні.- Так же безмятежно і байдуже до власної долі зронила вона.

– У такому разі мені потрібно дещо.- Ще тихіше, аніж раніше зронив Ештон, відчуваючи жаль, за те що зробить зараз…

– Що потрібно?- Вдивилася дівчина в очі своєму Хранителю. Тому єдиному, що тримало її у цьому світі. Що не давало їй згаснути так швидко, як їй хотілося б. І Ештон знав, що потрібно… І відповідь йому дав ще раніше той, хто стоїть у нього за спиною. Слава Богу, що Ештон таки не проігнорував інформацію, і вивчив в достатній мірі, – сльоза. Ештонові потрібна сльоза Мюреол.

– Мені потрібно аби ти пригадала Розвідника. Розкажи про нього, Мюреол.- В цьому світі нічого не зникає безслідно. Висохше море по собі лишає сіль. Ліс, що загинув у пожежі – згарище. А втрачена любов – біль. От тільки… Не завжди сліди колишнього життя є безплідними, наче соляні пустелі. Інколи попіл згарища дасть родючі грунти для майбутнього буйства степів, і паростків, що вижили в глибині грунту, поки пожежа пожирала все згори. Інколи на фундаменті зруйнованого будинку можна побудувати щось нове, наче маяк на старих руїнах, посеред Чорного моря. Ось так і він побудує щось нове для Мюреол. На руїнах її кохання. Та, на жаль, не зможе дати їй щось на стільки ж величне. Лише зграю. Лише безпеку, затишок. Лише нову ціль. А решту вона повинна знайти сама. Або ж її життя залишиться порожнім. Ештону хотілося б аби Мюреол знайшла нове кохання, або ж нові мрії. Стимул жити. І не просто жити – жити щасливо.

В одному Рікон помилявся. Для того, аби закріпити зв”язок таким чином потрібне не насилля. Потрібен біль. Чим зараз Ештон і займеться. Інакшого шляху він не бачить і не знаходить. А час не такий необмежений, як здавалось Рікону. В кожного лара є необоротна межа. Після якої повернутись до життя неможливо, як би повільно ти не помирав. І Мюреол до неї близька. Хто зна коли вона її перетне: завтра чи через місяць. Та Ештон не ризикуватиме цим шансом для неї.

– Розкажи, Мюреол.

– Що ж розповісти…- Скрушно відвела погляд вона.

– Яким він був?- Ештон намагався знайти ниточку. Але він погано знав її. Можливо, як Повелитель він пам”ятає про неї вдосталь. Проте особисто він її не знає. Не знає її звичок, її манери розмовляти… Дрібнесеньких деталей і вподобань…

Мюреол тяжко і сумно зітхнула:

– Він був… Досвідченим. Багато знав і багато розповідав. Йому не щастило по життю. Не міг знайти жінки, яка розділила б з ним життя розвідника. Але ми сподобались одне одному. І я повірила йому, що він зможе розділити зі мною все життя.- Сумно майже безбарвно почала вона розповідь.- Він не був ідеальним і мав багато шкідливих звичок. Але він… Був цілеспрямованим і сильним. Він знаходив вихід із ситуації здавалось би там, де й не може бути виходу…- І якийсь приглушений жаль, туга і біль з”явилися десь з глибини її серця.- Я часто не розуміла його. Але чим більше часу ми проводили один з одним, тим більше розуміли. Звикали один до одного, не без того. Він приносив мені речі з Зовнішнього Світу…- І дівчина якось болісно посміхнулась.- Які мені зовсім не личили… А часом навіть не налазили. Але він намагався чомусь вгодити і йому самому подобалось, як я виглядала в цих безглуздих речах.- Мюреол згадувала якісь моменти і разом з болем на її обличчі з’явилася неясна посмішка.- Він пообіцяв мені, що ми будемо разом їздити у Зовнішній Світ, що разом виконуватимемо місії. І що привозитимемо додому сувеніри. Одного разу він приїхав поранений… Але не дозволив мені обробити йому рану. Боявся, що це може закріпити наш зв”язок до заключення договору.- Скривилася болісно Мюреол, і зрадливі сльози таки виступили на очах.- Якби я знала, що так буде, я б вмовила його обробити ту рану…- Всхлипнула вона, і сльози стекли з її очей,- але мені було так приємно, що він турбується за мене…- І якийсь такий жаль за всім втраченим скував її душу.

Ештон не бачив більше сенсу мучити її. Він схилився, міцно стиснувши її шию в долоні, і… злизав сльозу. Він повільно наближався до її ока, вона очікувано інстинктивно смикнулася, та Ештон втримав її на місці. Просто стис її і заглушив волею. Хоч вона була фізично сильніша за нього, та не посміла й рипнутись проти сильнішої волі Хранителя. Підкорилася. Й Ештон, не зволікаючи, лизнув її око. Вона знітилась… А в його думках прослизнули думки одна за одною про не правильність ситуації, можливо навіть – певну огидність, і про те що око солонувате, про те, що воно не зовсім таке, як він собі уявляв – не слизьке, але розібратися яке – не вийшло. Свідомість сама якось сковзнула в напівмедитативний стан, такий потрібний зараз. І Ештон почав створювати їхній договір. Він гарячково перебрав в пам”яті такі, які уже укладав, і вибрав договір покровительства. Здається, він найкраще пасує ситуації окрім договору приналежності, який він не укладатиме в жодному разі… І раптом Ештон усвідомив, що це у нього вперше. Вперше він створює договір повністю сам. Раніше Храм допомагав, чи ХієдХайн полегшувала завдання – корячись його волі на всі лади. А коли механізми створював, і зовсім всі умови були… Та, очевидно, досвіду вистачило. Ештон почав створювати каркас договору, закріплюючи їхній кокон стосунків… Що був не зовсім таким… Сюди затесався хтось третій – зайвий. Вона думала не про Ештона… Всі її почуття і думки були звернуті до іншого. А по відношенню до Ештона вона відчувала лише покору. Йому було не приємно, огидно, і… Це жахливо. Але Ештон не дозволив собі більше фокусуватися на цьому. Він зосередився на суто механічній частині роботи, а інакше втрачав концентрацію. Зв”язок за зв”язком, стібок за стібком… Він вплів у договір сигналізацію і оберіг. А ще похибку, про всяк випадок… Щось йому підказувало, що цей ключик знадобиться, зважаючи на обставини… Й умови, які здавалися йому прийнятними й нормальними, багато запозичив з договорів ларів, які підтверджував раніше, та з договору Акелара. Насправді Ештон на зубок пам”ятав увесь договір цілком і всі підводні камені, врахував і те, що можливо, йому ж і доведеться цей договір розривати, а можливо… І вбити її. Це усе цілком не зайняло у нього багато часу.

Він відпустив її. Мюреол плакала, всхлипувала. Ештон заглянув їй в очі. Він був не певен, що все буде добре. Будь це звичайний договір… Вона б не пережила адаптацію. Але річ специфічна… Що ж. Або помре в найближчі три дні, або стане частиною його зграї. Така реальність. Ештон стиснув зуби і проштовхнув давлячий вузол подалі в горло ковтком. Страшно таке творити… Якщо це помилка… Ештон собі не пробачить. Він стиснув губи і спробував торкнутись до обличчя Мюреол. Та вона його не відштовхнула, на здивування Ештона.

– Мюреол…- З жалем скрипнув Ештон. Якби ж він знав, як її втішити.- Якщо можна, я лишусь сьогодні, гаразд?- Вона ослаблена. Енергії може банально не вистачити. А Ештон намірено не ставив у договір запобіжники… Надто вже специфічна річ, а адаптовувати їх під ЦЕ не було часу.

Мюреол мовчки кивнула, все ще всхлипуючи. Ну, що ж він за паскуда така?..

Ештон якось зовсім тяжко зітхнув і ліг поруч, під стіною, аби торкатися спиною стіни Храму. Притулив її до себе. Погладив. І спробував вирівняти їй біоритм. Все вийшло так гладко, що аж дивно. І дівчину просто вирубило. І Ештон нарешті підняв очі на Рікона.

Ештон готовий був побачити що завгодно на його обличчі. Та не зустрів… Жодного осуду. Рікон просто стояв і дивився.

– Лягай поруч.- Притис Ештон Мюреол до себе, аби вистачило місця на зовсім не широкому ліжку й для Рікона. І він покірно ліг поруч, також обіймаючи її.

Ештон поглянув поверх голови дувчини в очі Рікону. Він хотів поговорити… Тяжко зітхнув… А Рікон мовчки дивився Ештону в очі. Слухав вожака.

– Засуджуєш мене?- Запитав Ештон прямо. Йому важливо знати.

– Ні.- Відповів Рікон, не ховаючи нічого за душею.

– А мав би.- Не поліз Ештон за реплікою у кишеню.

– Немає за що. Ти врятував її. Тоді, коли ніхто б інший не зміг.- Рікон… Дивно відчувався Ештону. Можливо, просто він відчуває не те, що очікує від нього Ештон? Це було… Чимось близьким до інтересу. Дослідницького інтересу – поштрикати гусінь паличкою, аби перевірити як вона зреагує… Якось так.

– Ештон… Чому саме цей спосіб?- І Ештон здивовано збагнув, що не помилився.

– Тому що… Я пригадав, як ти розповідав, що можна забрати дівчину від хлопця, якщо зв”язок закріплено. І я… Вирішив, що цей метод підійде… Я, розумію, що це… Не правильно… Та не бачив іншого виходу.

– Не правильно? Чому?- Здивувався Рікон.

– Що ж не зрозумілого?- Зітхнув знову Ештон, а вузол зі слізьми знову здавив горло… Може поридати уже? Ештон вперто ковтнув, намагаючись позбутись цього зрадливовго відчуття. Тоді знайшов якісь внутрішні сили, аби відповісти:- Це… Щось подібне на згвалтування.- Спробував Ештон пояснити Рікону свою точку зору. Правиця повинен зрозуміти. Він вдосталь всього знає.- Ти й сам вважаєш це брудом з історії ларів, я пам”ятаю.- Поглянув Ештон в очі Рікону, очікуючи відповіді. Та реакції Рікона не розумів – просто здивування. Чисте. Нічим не приправлене.

– Але ж… Вона дала згоду…- Видавив він якусь зв”язну відповідь з себе. А потім раптом впорався з шоком, заперечним кивком зупинив себе, усміхнувся і поглянув в очі Ештону вже з зовсім іншим посилом. Його біохвилі так недоречно були наповнені гордістю…- Ештон. Ти не повинен себе ні в чому звинувачувати! Ти її рятував! Вона дала тобі згоду, віддала тобі своє життя і була готова до болю! І це лише по-перше. Припини це… По-друге…- Рікон задумався.- Знаєш, я думаю, ти вірно вчинив. На кожен випадок є свій метод. Навіть якщо метод застарілий, недосконалий, грубий, і не прийнятний за новими стандартами… Інколи він – єдиний можливий варіант, або найбільш підходящий. Так що відмовитись від можливості врятувати ситуацію, допомогти тільки тому, що метод не симпатичний? Ні, звичайно, все має свої межі, і ще потрібно враховувати ціну питання, і моральність теж важлива складова. Але. З тобою, Ештон, навіть бруд перетворюється у щось інше. Я не побачив нічого, про що читав у давніх книгах про цей ритуал. Ти не чинив над нею… Всіляких безчинств. Ти не… Принижував її. І пара її вже мертва, він не постраждав від твоїх дій. Все як казала Сірін. Спосіб закріпити зв”язок, це лише спосіб. Важливіший посил. До речі, про це. Як ти умудрився? Якщо насилля не було? Адже це найважливіша складова такого договору…

І як у нього виходить? От наче і не Сірін зовсім, а заспокоїв він Ештона, наче дбайлива матуся… Справді… На душі значно легше… Як же добре, що Рікон був тут… Що був свідок. І… Що Ештон і справді не перетнув ніде межі. Здається… Ештон і не помітив, як його злегка болісна посмішка, переливалася іронією і вдячністю до Рікона. І… Та він взагалі неочікувано зловив себе на посмішці… Як на чомусь забороненому… Але… Перед ним же Рікон. А цей хлопець ще й не в такому вигляді його бачив за весь спільнопроведений час.

– Ти помилявся. Не насилля важливе, а біль. Біль утрати, якщо бути точним. Біль розриву зв”язку. І прийняття цього. По суті, з допомогою болю, як провідника, й інших емоцій, здійснюється штучна прив”язка до іншого… партнера договору. Якби вона бачила у ньому не пару… а просто вожака, можна було б спробувати щось інше. Але лари надзвичайно моногамні істоти і присвячують своє життя свої парі, тоді вожаку, а тоді вже Повелителю. Це ніби ієрархія сили зв”язку. І чим сильніший зв”язок, тим важче його замінити чимось. Адже для цього потрібно використати сильніший вплив, аніж втрачений. Так як сьогодні, не спрацює завжди. Просто її зв”язок був не закріпленим, хоч і достатньо сильним аби знайти місце на Дереві Життя. Це якийсь проміжний випадок… Унікальний. Вона просто… Надто сильно його любила. От і все.

Ештон перевів погляд на дівчину в їхніх обіймах. І тяжке-претяжке зітхання надривно вирвалося з його грудей:

– Побачимо ще… Що вийде в результаті.