битва поколінь

ремуса відправляють в школу-пансіон «гоґворст», де його сусідом стає шумний хлопець з проблемною сім’єю.

аж раптом його втягують в підозріле братство «мародерів»

 

1

 

На вулиці зимно. Холодні вітри почали пробиратися в ці ліси Англії, і тепер замість легких кофтинок доводиться вдягати що-небудь тепліше. Наприклад, таке тепліше, як светр Ремуса. Сіріус подумав про це тільки як приклад. Просто так в голову забігла так думка.

— Це светр Рема?

Поттер самовдоволено шкіриться, простягаючи руку до теплого одягу друга. Каже він це не голосно, аби почув тільки один хлопець. Люпин випадково проходив занадто поряд і мав занадто гарний слух. Але він промовчав.

На відміну від Блека.

— А це светр твоєї дівчини? — хапається за рота, немов сказав дійсно зайві слова. — Вибач, у тебе ж її немає.

Джеймс показує фак. Пітер сміється. Ремус не розуміє, до чого паралель з дівчиною.

Вони йдуть темними доріжками. Зі школи збігти вдалось непоміченими: мародери обходили всі таємні коридори, навіть карту намалювали на всякий випадок. Філч їх не зловить, вони живуть у кожній тіні та закуті.

Вітер гойдає неопавше листя, яке героїчно висить на гіллі, вбираючи в себе вологу. За кілька днів і вони впадуть. Так відбувається кожного року, за кожним падінням йде нове життя, новий старт. Воно виросте, ще зеленіше.

Сіріус підозріло мовчить. Чи то холод заморозив йому рота, чи то дійсно боїться, що місис Норіс унюхає його голос, але він тільки тримає ліхтарика і ховає руки у светрі. Так тепліше.

Люпин йде останнім, лише крокуючи вперед і спостерігаючи за ґрунтом. Він дорогу не знає, він не збирався нікуди йти, тож най всі інші несуть запаси. З непомітним захопленням він підіймає голову на худий місяць в небі, який де-не-де світить слабким сяйвом. Хмари закривають навіть це проміння з підозрілою періодичністю.

Тиша заполонила природу.

— От в тих скалах ми будемо жити, сонечко, — майже у вухо прошепотів Сіріус.

По спині пробігли мурашки. Подув холодний вітер. Воно ж зимно на вулиці.

— Не знав, що ти собака.

Брюнет надув щоки у видуманій образі та почимчикував назустріч їхньому майбутньому місцю зборів. А воно то дійсно скала; нічого особливого, якщо розібратися.

Проте Джеймс сплескує руками й пришвидшується, тож, мабуть, воно того варте. Не будуть же вони просто так радіти халупі, правда?

 

2

 

Будуть.

— Тобто…

Люпин не закінчує. Обличчя говорить за нього: що це за … гівно? Виходить, він своєю ж головою проміняв теплу постіль на холодну діру посеред лісу? Браво, Ремусе, так тримати.

— Скажи який джекпот зірвали?

Зірвуть вони не тільки джекпот, а ще і кілька букетів болячок, невідомих світу. З придихом Ремус всівся на каміння: не те щоб його ті болячки хвилювали.

В центрі залишилось місце для багаття; ймовірно, минулі власники, включаючи самого Кітінга, таки влаштовували тут свої шабаші, де читати вірші й курили травку. Мабуть, тоді вона була по-справжньому якісною, не те що зараз.

Каміння стоїть, опершись одне на одного, утворюючи діру вгорі, через яку можна дивитися на зорі. Сьогодні їх немає, хмари закрити всі до єдиної, але ж колись вони з’являться. Колись, вони точно подивляться на білі цяточки в над головами.

— Осьо наш шабаш.

Кинули їжу до купи. Книгу ж поклали на плоский камінь.

Вітер погойдує волосся, воно спадає на очі, від чого Сіріус кілька разів здуває його з очей, проте воно все одно падає назад, як нічого не сталося. На третій раз хлопець плює на це та йде розпалювати багаття. Дощі ще не встигли замочити всю траву й опале листя, тож Пітер пхає сухого під палки й дмухає, щоб розпалити краще. Поттер сидить на камінні й гортає книгу.

Вогонь запалав. Потроху тепло починає заповнювати маленьке приміщення.

— Осьо який я чародій.

— Хуєдій, — під ніс бормоче Ремус і ховає руки в рукавах. Холодно.

Блек тільки підморгує і підходить ближче.

— Якщо ти так наполягаєш.

Вдих-видих, це ж просто Сіріус, нічого нового. Щоки нагріваються від тепла полум’я.

— Наполягаю піти нахуй.

Ситуацію це не рятує.

— Зоре моя, ти ж сам собі могилу риєш.

Можливо. Але зупинити це не дозволяє якийсь злісний голос в голові, який тільки й шепоче, що треба продовжити, відповісти так, щоб з підтекстом, щоб показати щось. Хлопець ледве заспокоює його і хапається за останні ниточки здорового глузду.

— Ти прийшов до мене яйця підкочувати, чи писульки ваші читати?

Прикривши очі на якусь мить, Люпин відкриває їх, щоб зустрітися з сірим поглядом. Проте цього разу він ховається, відвертається, лиш на останок показуючи рожевість щік. Цікаво.

Але не встигає він вхопитися за цю думку, як вся їхня халупа починає наповнюватися голосами, сміхом і потріскуванням палиць у вогні. Всі сідають у коло навколо ватри, дивляться на вуглики поряд і гріють руки від холодного повітря. Блек ховається у светрі, від цього тепло розливається навіть у грудях Ремуса. Можливо, він не буде просити його назад. Зрештою, в шафі ще є якісь інші; і неважливо, що цей улюблений, яка власне різниця? Правда?

— Тобто ми будемо просто сидіти і читати вірші?

Люпин не проти. Він чесно абсолютно не проти посидіти годину другу з книжкою під рукою. Проте хотів би він сидіти в кріслі з какао і читати в тиші, а не в лісі. Така картина не захоплює взагалі.

— Не просто вірші, а самого Вітмена! — Джеймс підіймає палець догори й дістає власну книжечку з-за пазухи.

Він прочищає голос, встає рівно, щоб всі бачили, і виставляє книгу поперед себе. Роздивляється літери. Гортає сторінки, пробурмотівши кілька слів. Знайшов, якщо веселий погляд може сказати це.

— О капітане! Батьку! Страшна скінчилась путь! Всі бурі витримав наш корабель, сміливців лаври ждуть²!

Вітер пролітає під одягом, посилаючи мурашки по тілу. Ремус трохи протирає руки, намагаючись нагріти їх: завжди вони замерзали швидко. Сіріус помічає цей рух, але дивно відводить погляд і перериває потуги друга читати вірші.

— Ні-ні-ні, оленю, так не піде.

Цього разу Пітер кидає в нього обгортку від шоколаду:

— Що ти маєш проти Вітмена?

Брюнет видихає та поправляє светр на плечах:

— Абсолютно нічого, якщо ви хочете возитися в пошуках себе минулого століття.

Дискусія зав’язується, і, якщо пощастить, вони посваряться, і всі дружно підуть назад до школи.

(про те, що ремус таки трохи насолоджується атмосферою їхнього клубу, він мовчить і ніколи не зізнається)

— Ну і що ти маєш на противагу самому батьку верлібру?

Тепер Сіріус задоволено випирає груди, розправляючи светр, і дістає власну збірку. Вона хоч і на вигляд поношена і не перші руки пройшла, але має бути відносно новою. Тільки якщо придивитися ближче, то можна побачити, що збірка ця саморобна, зшита звичайними нитками, і де-не-де поплямована чорнилом.

— Наприклад, когось з бітників, — перегортає сторінки, але з надзвичайною обережністю, — хоча б Ґінзберґа.

Ремус давиться повітрям, не очікуючи такий вибір. Він же думав про якогось По, чи хоча б Бернса на худий кінець. Але ніяк не бітників у такому снобському місці. Хоча передивившись всі нахили Сіріуса, він з легкістю зміг би відновити все покоління і стати новим ядром.

Та все ж таки.

Всі інші залишаються такими ж здивованими.

— Серйозно, бітники? — Поттер припідіймає брову.

— Так серйозно, олень.

Петіґру фиркає та вириває книжку з рук друга, нахабно сідаючи назад без питань про дозвіл.

— Де ти це відрив? І як твої мамінька і папінька дозволити тобі читати таке богемне безкультур’я і срамоту?

Не встигає Сіріус забрати її з маленьких пальців, як чорна купа волосся вже вириває книжечку з рук і гортає деякі сторінки. Пил вилітає з-поміж них, і шматочок паперу визирає у кінці.

Має доволі жалюгідний вигляд.

— Але серйозно. Ти де взяв це чудо?

Губи Джеймса дещо рухаються, поки очі бігають кривими рядками віршів. Брови іноді підіймаються, допоки Блек не забирає своє надбання назад.

— Є свої зв’язки.

Ну хто б сумнівався.

Ремус мав змогу познайомитися з деякими творами цього покоління, і залишились доволі спірний осад.

Хоча якщо обирати між «Ромео і Джульєттою» та бітниками, хлопець без зайвих коливань обере других.

— І як тобі?

Ремус не думав питати конкретно це, але воно само якось вирвалось. Можливо, саме переважна тема гомосексуальності у представників цього покоління, що було не зовсім легально на той час, переконала його запитати

— О-о-о, зоре моя, то ти читав? — улюлюкає хлопець і підходить до його каменя, — мені особливо запав у душу той відтінок негетеросексуальності. Хочеш відтворити?

— О ні, дякую, але не при нас.

— Ми тут теж сидимо, — майже в голос з Поттером кричить Пітер.

За широкою посмішкою на обличчі Блека можна сказати, що його план став успішним. Проте Ремус відчуває легке поколювання біля серця. Мабуть, м’язи заклякли, то і дихати боляче. Таке іноді буває, якщо бігати швидко чи вправи робити неправильно.

— Твої підкати стають одноманітними, — між іншим вставляє Люпин із награним позіханням.

Сіріус зупиняється, повільно повертається і має дуже ображений вигляд. Отже, Ремус ткнув куди треба.

— Це ми ще подивимось.

Джеймс занадто голосно підкочує очі:

— Та досить тут свої гомоігри розводити.

Важко сказати, скільки дійсно часу пройшло, але вітер стає холоднішим, який дійсно пробирає аж до кісток. Але тут, біля багаття, стає тепліше, веселіше, тож Люпин непомітно тре пальці та слухає вірші, які читають різні голоси по черзі. Джеймс читає голосно, поважно і низьким голосом; Пітер менш впевнено, з певними зупинками та смішками від чужих коментарів; Сіріус читає, як востаннє, впевнено, але зовсім несерйозно, із жартами та кривлянням; Ремус сидить і слухає.

— Оце мій найулюбленіший, — наголошує Блек.

— Ймовірно, якась безбожна срамота.

Ігнорує слова.

— Повстань проти урядів, проти Бога. Залишайся легковажним¹ …

Щось тріскається за спинами, від чого хлопцю доводиться замовкнути посеред слова. Біля каміння щось або хтось був. Вовк, ведмідь, рись, або, що найгіршим варіантом, місис Норіс. У цьому випадку вони будуть у великих проблемах, що Ґінзберґ буде останньою з них.

— Як думаєте, — тихо шепоче Пітер, — нам вже треба йти назад?

Сіріус незадоволено видихає щось некультурне.

— Це був мій найулюбленіший…

— Так-так, найулюбленіший вірш, ми чули, — відказує Люпин, поки збирається на вихід.

Джеймс забирає ліхтарі, які при наближенні до школи доведеться вимкнути.

— Я вам по дорозі почитаю!

— Боже збав.

— Якраз Бога там нема.

Дорога назад здається занадто довгою під шепіт богемних віршів.

Але засинати під голос Сіріуса, який читає дивні рядки, виявляється дуже приємно.

 

---

примітки:

¹ «О, капітане» Вітмен

² «Космополітичні вітання» Ґінзберг

---

вибачаюсь, що глава не виходила так довго, але повномасштабна війна почалась, і я мала їхати з дому, через що забула там ноут з майже готовою главою, яку довелось переписувати знов. далі все має бути більш стабільно, якщо я не помру