берег
від маряі знов той самий берег океану, котрий бачить шінджі кожну ніч, як тільки юнак солодко засинає. завжди бачить те саме узбережжя поруч його дому. ранкове рожеве сонце гарно розмивається у хвилях океану. а вдалеку стоїть той самий силует. погляд шарлахових очей гріє, навіть плавить, що змушує ікарі різко підійнятися з ліжка, знов згадуючи той палючий вогонь у позорі чужих очей. все ніяк не виходить з голови, не забувається.
привиджується у кожному маренні, посміхається так щиро, так ніжно, манить очима до себе, нічого навіть не промовляючи. а шінджі навіть не в змозі вимовити хоч щось, хоч простягнути руку на зустріч тому незнайомцю. все дивиться та дивиться, запам’ятовує той ангельский образ, боячись, що ще мить, та й забуде.
але не забуде. поспішаючи, натягує вже таку звичну білосніжну сорочку і вибігає з домівки, забувши навіть штани перевдягти.
шінджі забуває про те, що надягнув шкарпетки різних кольорів, забуває про те, що не закрив двері на ключ, забуває, як дихати, поки біжить на пляж, забуває про усе на світі, тримаючи у голові лише обрис хлопця зі сну, тримаючись за нього, як за останній промінь сонця перед вічною тьмою.
абсолютно безрозсудно, абсолютно нелогічно, але шінджі відчуває – якщо він побачить його, того незнайомця, то він впевнений – щастя нарешті прийде до нього, заграє яскравим сяянням, освітить сірі буденні дні.
прибігає на безлюдний пляж, з надією у погляді вишукує знайому фігуру, наче від цього буде залежати подальша його доля, наче якщо не побачить його – помре. але усе, що він бачить – кигикаючі чайки, які ділять свою здобич, здобуту десь у океані. але його він не бачить. каору нема.
шінджі жалюгідно посміхається, починає заливатися сміхом, хапаючи себе за голову, живіт, змахуючи невелички краплі сльозинок зі своїх почервонівших від сльоз щік. він впевнений, якби хтось знаходився поруч з ним зараз, то цей хтось неодмінно подумав би, що ікарі з’їхав з глузду, хибинувся розумом, здурів.
але поруч нікого нема і все, що може бачити шінджі – вишедше з-за обрію сонце, котре розбило останню надію на щастя.
чудова робота, ненав‘язливий, легкий і дуже красивий, притягаючий, текст. цікава ідея з каору—примарою зі сну. мене навіть пригріли ці промені розводів неба і в ніс вдарило солоним запахом морських хвиль. дякую вам за вашу працю!!
щиро дякую за ваш відгук, мені дуже приємно!! 🙁
Неймовірно написано.Похвала автору👏⚘⚘⚘⚘
дякую!!♡