Без тями

Бан Чан, напевно, не при собі, бо думає, що весь світ і його проблеми у тому числі можуть почекати, поки він залишає невинний поцілунок на маківці сонячного хлопця у своїх руках і притискається щокою до волосся того, почувши мимохідь запах, швидше за все, нового шампуню — свіжий, але без аромату м’яти в цей раз.

посилання на ао3: https://archiveofourown.org/works/38861889

***

вечір — vivienne mort
all the kids are depressed — jeremy zucker

Бан Чан, напевне, трохи не в собі: посеред ночі сидіти на даху їхньої багатоповерхівки, вперше скориставшись закинутою десь далеко у шухляді копією ключів, і вдивлятися у небо без жодної захмарної цілі хоч і не протизаконно, однак відчувається незвично — неприродньо навіть, зовсім йому непритаманно. Він ж зовсім не та людина, яка на висоті все ще далекій від неба й польоту птахів, та при цьому не близькій до землі, буде тікати від власних думок і ховатися від того, що було б доречно звати труднощами, але язик не повертається — це все до чортиків важливо, як би воно деколи різко не викликало нудоту й термінове бажання все кинути. Він розуміє, як і те, що знаходитися тут не мав би, бо робота, на превеликий жаль, нікуди не дінеться й сама себе не зробить, ласкаво звільнивши його плечі від своєї ваги. та це розуміння змушує тяжко зітхнути.

На тверезу голову усі емоції, змішані у метушливу купу, не налазять, а Чан, як на зло, не п’є і починати не збирається — лише видихає, рахуючи зорі, й намагається пригадати якісь сузір’я зі шкільної програми астрономії в наївно простій надії скласти білі цятки на нічному небі у щось більш-менш логічне та схоже на правду. Їх ще й видно так добре… сюди б когось просто зараз на побачення запросити — того єдиного, коханого до нестями — і зустріти разом світанок. Не замислюючись, юнак злегка усміхається і обіймає власні коліна, підборіддям знаходячи на них точку опори. сидіти на холодному бетоні, звісно, не надто зручно, але він не жаліється й дискомфорту ніби не помічає. До того самого моменту, поки крім шуму досі відносно теплого осіннього вітру до його вух не сягає звук чиїхось обережних кроків — знайомих та рідних, хоч і без звичного супроводу невдоволеного скрипу паркетних дошок.

— Давно тут сидиш? — Джісон падає зовсім поруч, ненавмисно зіштовхуючись з ним плечем, і поглядом також губиться десь вдалині, однак ні за що конкретне не хапається — не для того приходив.

— Не пам’ятаю, — знизує плечами у відповідь Кріс і, зиркнувши на пляшки в чужих руках з тінню докорів, перехоплює ту, що з безалкогольним. Він не каже на це нічого та відпиває натомість трохи гіркого напою, ледь помітно скривившись з незвички.

— Про що думаєш? — продовжує тим часом розпитувати Хан, дійсно зацікавлено і якось буденно, наче вони говорять так кожен день перед сном за столом на кухні їхньої невеличкої зйомної двушки, не вмикаючи світло й вимикаючи замість того вміння тримати язика за зубами. Набравши води в рота, як не крути, багато проблем не проговориш. Так само й з забитими в дальній кут душі почуттями. Це не менш важливо за роботу Чана чи те ж саме навчання, яке добиває їх обох.

— Не знаю, — кидає в нікуди той, і Джісон очима повертається до його заледве освітленого місячним сяйвом лиця: помічає вогники у чужих зіницях і сміється чи то розгублено, нервово, чи то зі співчуттям — не знає й сам, що відчувати. Спостерігаючи за тим, як старший знову намагається відшукати десь там надію та сили, всередині, на периферії власної свідомості, вмирає і відроджується слідом, а на ділі може лиш зробити тяжкий ковток хмільного й напружено зімкнути губи.

Що поробиш, життя далеко не казка і навіть не красивий, хоч і до нудоти заплутаний роман, — гірше і красивіше водночас. Щоб читати з болем у голові та у серці і потім сидіти годинами, намагаючись усе обміркувати. Розкласти на потрібні полиці у правильному порядку й запивати гіркий клубок у горлі ще більш гіркою хімозною бурдою. На це часу і терпіння треба, певно, ще більше ніж на одне прочитання.

Джі мугикає собі під ніс, щось згадуючи про теорію щодо кола перероджень, і відмічає, що не настільки вже це й нісенітниця, якщо дивитись на проблему під таким кутом. Він звішує одну ногу з краю і гойдає нею злегка у повітрі, спостерігаючи як жваві пориви вітру підхоплюють кінці аби як зав’язаних шнурівок на кросівках і, користаючись тим, розтягують вузлик слабкого бантика — йому то все одно, подумаєш, зав’яже ще раз. А Бан Чан от підвисає чогось.

— Дай руку, — говорить раптом він, опускаючи ноги теж, і протягує відкриту долоню. Незрозуміло чому і навіщо, але не вхопитися за неї неможливо.

— Лови, — каже молодший і відчуває як його повільно загрібають до себе в полон, притягуючи ближче. Ймовірно, йому просто так передають естафету паскудного настрою, змушуючи лишень вкласти голову на чуже плече без єдиної можливості хоча б обійняти. Руки ж зайняті.

Хан прикриває очі й видихає спокійно, почуваючи себе в безпеці та подумки висміюючи власний страх висоти, котрий поруч з Крістофером звично втрачає свій сенс разом із усіма можливими причинами для тривоги взагалі. З Крісом насправді і хвилюватись не хочеться зовсім, тому Джі навіть не намагається, замість того повністю віддаючи себе моменту та під тиском алкоголю у крові розслабляючись. І в голові у нього стає приємно порожньо — без зайвих думок, нервів. Без нічого.

Бан Чан, напевно, не при собі, бо думає, що весь світ і його проблеми у тому числі можуть почекати, поки він залишає невинний поцілунок на маківці сонячного хлопця у своїх руках і притискається щокою до волосся того, почувши мимохідь запах, швидше за все, нового шампуню — свіжий, але без аромату м’яти в цей раз. Щоправда, як завжди досить солодкий, через що пофарбовані у дивний відтінок рожевого пухнасті локони ще більше нагадують солодку вату, яку так і кортить спробувати на дотик, якщо вже не на смак. Тепер аж цікаво, що то за шампунь у нього взагалі.

— Як справи з деканатом? — питає Джі, не розплющуючи очей, і стискає чужу долоню трохи міцніше: висипає сіль на відкриту рану і сам на неї ж дує ніжно, намагаючись пом’якшити біль. Щось на підсвідомому рівні підказує й намагається переконати, що так треба і що гірше від одкровень не стане точно. Можливо, гіркий досвід? Хто його знає.

— Трохи кепсько, але зі мною ще не припинили говорити. Це вже тішить, — дозволяє собі зронити втомлену усмішку Чан і зітхає, залишаючи в припіднятих кутках уст трохи більше оптимізму ніж зазвичай, та навіть сам собі вірить. Частково. — А в тебе як з проектом?

— Викладачі дияволи, одногрупники рідкісні зміюки, дедлайни майже просрані, — відставивши в сторону пляшку, чесно перераховує по пунктам Джісон і до старшого тягнеться ближче, зазираючи у очі та руками обіймаючи за шию. Висить на ньому наче спросоння, похиливши голову набік, та підіймає брови смішно, хоч в інтонації і звучить доля відчаю в перемішку химерною байдужістю. — На пари ходити навіть намагатися не хочеться. Треба буде подумати про відрахування, бо в печінках це все вже сидить.

— Ти ж знаєш, я тебе і без освіти буду любити, — жартуючи, цілком серйозно зауважує Бан Чан. — Ти молодець, ти в курсі?

— В курсі. Ти теж, — киває Хан та вміло переводить стрілки: згадує те, чого згадувати й вимовляти, здається, у їхньому домі не можна. Але треба. — І ти заслуговуєш на відпочинок. Особливо, у свій день народження.

— У мене день народження?

— Вже як п’яту годину, прикинь.

— Неймовірно, — протягує Крістофер, всміхаючись безтурботно, — і де тоді мої привітання?

— Вдома, — коротко знизавши плечами, зізнається Джі та зісковзує поглядом на лінію горизонту, в наступну мить однією рукою вказуючи кудись перед собою, — але можу тобі і світанок подарувати, якщо хочеш.

І Бан Чану здається, що він точно зовсім не при собі — втратив голову десь і не знайшов, — бо хоче. Залишитись тут до світанку і зустріти його саме з цим хлопцем у смугастому шерстяному светрі з розтягнутими від постійного носіння рукавами, провести з ним ще один день, до того ж, настільки особливий; дійсно нарешті відпочити від всіх і всього та послати їх куди подалі. Нехай вони скажуть, що йому таке не властиво: може, він і погодиться, знову повертаючись до того, що “треба”, та просто щиро посміється у відповідь, але точно не зараз.

Чан може бути не сповна розуму, дурним, наївним — дитиною, загубленою десь серед помилок, звичок минулого та геть не дитячої відповідальності. Але зараз — у цей самий момент — його хвилює тільки посмішка Хан Джісона та його спонтанний подарунок у вигляді перших сонячних променів, красиво сповнюючих місто барвами та наче самим життям, і більш нічого. Йому дійсно вистачить; йому буде всього досить, допоки його обіймають руки до нестями коханої людини. Головне знати, відчуваючи тепло поцілунків на щоках, у тих місцях, де ледь-ледь видніються веснянки, що це не вигадка його змученого розуму, не красива ілюзія. І точно аж ніяка не помилка.

написано: 08.05.2022

опубліковано й відредаговано: 10.05.2022