Без зупину

— Хлопці, здається, ми приїхали, — тяжко заковтнувши клубок нервів, що встав кісткою поперек горла, оголосив Чан і вчепився за руль ще й другою рукою, з усіх сил намагаючись хоча б не втратити контроль над цією тепер уже пекельною машиною.

— Уже набережна? — поцікавився Мінхо, не надто прислухаючись до тривожної інтонації в чужому голосі та приречений підтекст сказаних слів.

— Ні, кінцева, — відсік старший, цокнувши язиком, і ще раз на пробу вдарив гальма та тільки більше розчарувався.

попередження! є згадка кім уджіна.

посилання на ао3: https://archiveofourown.org/works/38929515

***

the beatles — baby, you can drive my car
capital cities — i sold my bed, but not my stereo
kasabian — wasted

Будуть шалені веселощі, буде повний відрив довбешки, казали вони, вмикаючи черговий трек бітлз голосніше, і навіть не підозрювали, що ці слова можуть їм відгукнутись чимсь значно серйознішим за пусті жарти з купою перебільшених метафоричних дрібниць. Далеко попереду виднілась лише оповинута м’якою темрявою місячної ночі порожня й наче нескінченна траса, тихі та подекуди моторошні простори якої пронизував своїм стрімким рухом один аж надто гучний кабріолет, забитий зсередини людьми, наче величезна банка сардин на колесах. Вітер у лице, політ на повній швидкості, присмак хорошого пива і жувальної гумки — ліпше романтики не відшукати.

— Наступна зупинка — набережна? Чи в когось є кращі пропозиції? — запитав Бан Чан, одною рукою міцно вхопившись за кермо, а другою потягнувшись до свого волосся, щоб відкинути неслухняні кучеряві пасма назад, і окинув поглядом задні пасажирські сидіння. Він випив небагато і те безалкогольного, але атмосфера п’янила його не гірше ніж усіх інших: до нестями хотілось віддатись цьому єдиному моменту повністю аж до світанку й не думати більш ні про що.

— Набережна так набережна, — сміючись, погоджувався весь екіпаж і продовжував захоплені розмови про своє, цілком доручивши вибір капітану їхнього судна. Йому, в будь-якому випадку, ввірити таку нелегку справу було не гріх. Та й, по правді кажучи, напружувати свої захмелені мізки подібними дріб’язками особливого бажання не мав ніхто.

У підтвердження цієї очевидної теорії за кріслом водія знову пролунали дзвінкі звуки від дружнього зіткнення скляних пляшок об одна одну й задоволені вигуки. Хтось, звісно, ледь не звалився разом зі своїм пивом, однак випасти за борт з кінцями йому не дозволили, оперативно повернувши назад у команду.

Синмін, котрий зручно вмостився на колінах Хьонджіна, користуючись найбільш зручним кутом огляду, записував всі події і пригоди на камеру та, встигнувши піймати не тільки за руку, але й в об’єктив бідолашного падаючого товариша, тепер намагався зфокусувати картинку на фоні темного лісу і ледь помітній у світлі фар протертій дорожній розмітці. Усе ж, окрім колекціонування компромату на друзів, його так само хвилювала і якісна докумаентація спогадів на плівці. Було б непогано дітям в майбутньому показати не лише нетверезі посмішки та напівпусті пляшки хмільного, але й дійсно щось красиве, може навіть захоплююче чи хоч трохи близьке до поняття естетики. Самі ж власники нетверезих либ не відмовляться через пару місяців або тижнів переглянути той позор та зануритись у легку ностальгію, вже домовляючись про наступну вилазку разом.

Юнак повільно наближував зображення до лініі недосяжного горизонту вдалині, де дерев було тепер значно менше, ніж на минулому повороті, поки раптом не помітив жваву руду пляму, що намагалась підтюпцем шустро перестрибнути з лівої сторони дороги на протилежну.

— Хьон, обережно, там… — але договорити він не встиг: на той момент вони вже минули крихітного лісового мешканця, не збавляючи ходу.

— Білочка… — повертаючись і дивлячись услід явно незадоволеній тваринці, котра із тої злості та переляку наче жбурнула щось в їх сторону, роздратовано смикнувши пухнастим хвостом, докинув Джісон, що сидів посередині в обнімку з плящиною пива та Феліксом.

— Добре, що хоч не олень, — зітхаючи, також не втримався і вставив своїх п’ять копійок Мінхо, який сонливо та незважаючи на те досить міцно тримав у себе на колінах Чоніна, надійно зімкнувши руки в замок навколо його талії, щоб виключити будь-яку ймовірність того, що він може впасти іще раз.

В цей самий час, паралельно з розмовами інших, у Бан Чана перед очима не лише та білка промайнула, але й клятий червоний рядок із сигналом SOS, що наче задзвенів в вухах страшним відлунням та нервовим шифром азбуки Морзе, відбитим свідомістю кудись у космос разом з думкою «боже, поможи». Ніхто не помітив, однак він, як зазвичай, відмінно зреагував, встигнувши загальмувати — принаймні натиснути на педаль, проте в противагу цьому встав не надто обнадійливий факт: гальма взагалі ніяк не зреагували, і усі поспішні спроби вдавити їх ногою по саме дно не увінчалися успіхом.

— Хлопці, здається, ми приїхали, — тяжко заковтнувши клубок нервів, що встав кісткою поперек горла, оголосив Чан і вчепився за руль ще й другою рукою, з усіх сил намагаючись хоча б не втратити контроль над цією тепер уже пекельною машиною.

— Уже набережна? — поцікавився Мінхо, не надто прислухаючись до тривожної інтонації в чужому голосі та приречений підтекст сказаних слів.

— Ні, кінцева, — відсік старший, цокнувши язиком, і ще раз на пробу вдарив гальма та тільки більше розчарувався.

— Розбудіть тоді, коли до набережної доберемось, — на повному серйозі кинув у відповідь юнак та поклав голову на плече Хана, заплющивши очі та піддавшись пагубній дії алкоголю в крові, що так і натякав гарненько відіспатись, поки є така можливість.

— Хвилинку, в сенсі «кінцева»? — так і не відкусивши ні шматочка курячого крила, піднесеного до губ, насторожено запитав Фелікс і нахилився ближче до Чанбіна, котрий ввесь цей час сидів на передньому пасажирському сидінні та переключав музику у плеєрі. Лі віддав своє крильце йому та замість того, нахмуривши брови, схвильовано поглянув на Чана.

— В прямому, чорт забирай, — намагався тримати себе в руках той, виправдовуючи звання найстаршого в їхній компанії, але задавлені нерви від усвідомлення ситуації здавали свої позиції і ризикували вивалитись назовні в найбільш невдалий момент щоразу активніше. — В нас гальма відмовили, зламались, полетіли, крякнули, вмерли, як вам це ще пояснити?

На одну чудову мить усі, що знаходились у машині, котра летіла наче прокажена вперед до невідомого без жодної можливості зупинитись, завмерли й притихли. Хтось був у повному шоці від почутого, хтось не зрозумів, а хтось просто спав. Однак, першим, як не дивно, спам’ятався Хан Джісон, хоч і зреагував досить тихо, вилаявшись собі під ніс декілька разів та потім намагаючись вгамувати тремтіння у тілі, щоб не розбудити випадково Мінхо, щоправда вдавалось йому це, якщо чесно, зовсім кепсько — майже ніяк та може навіть гірше.

— Ми всі помремо, боже мій милий, загинемо… — підхопивши хвилю паніки у Джі, голосив Хьонджін, хапаючись за Синміна, наче той був єдиною його надією на порятунок, та починав про себе божитися, що більше ніколи не погодиться на подібні авантюри та навіть кине пити, бо ж казала йому ненька: не лізь туди, воно тебе зіжре й кісток не лишить, а він все не слухав — от молоде, друне. Тепер і має.

— Помремо? Як помремо? — ожививися Чонін, котрий до цього довго і нудно гіпнотизував німим поглядом свою порожню пляшку, і тривожно зачепився за, певно, найважливіші слова, проігнорувати які міг тільки міцно заснувший, мов ведмідь у барлозі, Мінхо. Бо, по-перше, він був ще надто молодим для цього, а по-друге… — Хьон, давай повернемось, у мене екзамени післязавтра починаються, мені ж голову відірвуть за них!

— Ну і що робити тепер? — звив Чан, повністю зосередивши увагу на дорозі, щоб ситуація раптом не погіршилась вкрай. Допоки він тримав під чітким контролем принаймні кермування, у них всіх ще був час на активні роздуми і хоч якийсь відсоток ймовірності на порятунок та щасливе закінчення цієї «пригоди».

— Не знаю, але, — Чанбін потягнувся до програвача й ввімкнув сумнозвісну пісню гурту Queen, почувши перші аккорди якої пасажири з заднього ряду тяжко зітхнули у розпачі. Певно, тільки Фредді Мерк’юрі їх врятувати і міг, що, одним словом, було б справжнім дивом. — Не дякуйте?

— І чим це нам допоможе? — з німим питанням у очах підняв брови Чан, не відриваючи погляду від дороги попереду та наче відчуваючи вже, як спинка водійського крісла за ним починає палати від напруги.

— Моріарті в серіалі під цю пісню знову повстав із мертвих, — все ж запхавши собі за щоку трохи їжі від хвилювання, пояснив Фелікс і глибоко вдихнув. — Може й допоможе-таки. Морально, щонайменше.

Дійсно. Однак їх і морально щось не надто сильно це порятувало. Вони з того перестраху всією компанією навіть не помітили як і коли до них наблизився чорний мотоцикл, що шаленим звуком свого двигуна, подібним чимсь до гуркоту грому перед грозою, перекрикував людину у важкій на вигляд шкіряній куртці з купою металевих дрібниць за кермом. Впізнати його, ще й відразу, було доволі нелегко, враховуючи ступінь панічного сп’яніння хлопців і факт того, що у нього на голові був шолом, але хтось все ж спробував висловити своє дивне припущення.

— Фредді Мерк’юрі? Серйозно, чорт забирай?

— Який до біса Фредді Мерк’юрі? — вилаявся Уджін і підняв затемнене скло шолома, зчитуючи поглядом внутрішню обстановку пекельного кабріолету і наче перераховучи чи всі на місці. — Ви мізки разом зі мною на тій заправці забули чи як це розуміти?

— Ми гальма забули, — відмахнувся Чан і струснув головою, — точніше, вбили.

— В сенсі вбили?! — ледь не звалившись, пискнув Кім і спробував під’їхати ближче. Декілька глибоких вдихів і видихів дозволили трохи заспокоїтись і мислити більш-менш тверезо. — Добре, вбили то вбили, не пуп землі ту гальма все ж… Ти пробував газ відпустити?

— Пробував, але з ним теж не все в нормі.

— Добре, просто лиши педалі у спокої на деякий час і… Ей, куди?!

Поки Уджін намагався хоч якось допомогти, користаючи сповна привілей здорового глузду, автомобіль раптом різко смикнувся вперед, полишивши його зі своїми дурними порадами далеко позаду. А все тому, що Бан Чан якраз до нього дослухався й від педалей, що зовсім сказилися, відірвався. Здавалось, гірше вже не стане точно. Але, на жаль…

— Ну все, пізда рулю, — не витримуючи температури крісла, в яке сам і втиснувся, видихнув крізь зуби той і піднявся з місця, нарешті відірвавши спітнілі долоні від керма, в котре, в свою чергу, миттю вчепився Чанбін, одною рукою намагаючись керувати рівно, а іншою схопивши старшого за талію. Окуляри з кольоровими шкельцями ледь не впали з його носа, натомість перекосившись разом з нажаханим виразом обличчя.

— Звертаюсь зараз до тих, хто знайде цей запис, — подав голос Синмін, все ще сидячі на варті подій з камерою в руках, — не смійте після її перегляду казати як плакали над «Титаніком».

— Зате підемо красиво, — нігтями вже ледь не проробивши дірки у шкіряній оббивці водійського сидіння, за яке тримався, нервово посміявся Лікс. Що-що, а в цьому він чомусь не сумнівався точно.

— Поїдемо, — поправив Кріс, необачно вхопившись за край лобового скла та зажмуривши очі — не бажаючи дивитись на це більш ні секунди. Як мінімум, він намагався і вірив до останнього. Якби тільки те «останнє» не настало так швидко.

— Заїдемо.

— Приїдемо.

— Та стуліть пельку, розумники, — гукнув Джісон, ховаючись за спиною Фелікса та лиш міцніше стискаючи його в кільці свої рук. — Там міст попереду і набережна: втопимось всі до бісової матері!

І от кінець їхньої неймовірної у всіх можливих розуміннях історії підійшов до свого логічного завершення. Однак… ще не зовсім. Коли кожен встиг пригадати всіх родичів до сьомого коліна поіменно незлим тихим словом у поспіхом придуманій останній молитві, змиритися зі своєю долею та приготуватись до неминучого кінця, двигун неочікувано заглух, і швидкість почала поступово спадати, допоки нещасна машина взагалі не спинилась сама собою якраз перед мостом. Врятував їх, звісно, не Фредді Мерк’юрі, але як чудо це зараховувалось без сумніву.

Як тільки колеса остаточно припинили рух, не здатний повірити у власне щастя та їхнє колективне везіння Джісон виштовхав Чоніна, що з того подиву згадав аж теорему Піфагора, та врешті розбудив Мінхо, котрий на свою голову проспав увесь жах і зараз міг лише стурбовано спостерігати за поведінкою друзів, намагаючись підтримати та подекуди навіть відговорити від необдуманих рішень. Хана, наприклад, який, вивалившись з салону, впав на коліна й ледь не почав виціловувати кожен міліметр землі під собою, йому прийшлось від неї буквально віддирати й заспокоювати, тримаючи на руках. Іншим, у свою чергу, повезло трохи менше — до них вже зайняті руки Лі не дотягувались.

Бан Чан от відразу кинувся до бардачку і, вийнявши звідти свої водійські права, вгризся в них зубами з риком пораненого звіра, проте пластикова поверхня документу так просто під чужими іклами не здавалась, чим дала Ліксу можливість його врятувати, вихопивши права та замість них запхавши в чужі руки куряче крило. Синмін тим часом вперше за період поїздки кинув камеру напризволяще і заледве спинив Хьонджіна, котрий в пориві емоцій збирався-таки позбутися решти алкоголю, що в них залишився, скинувши його увесь з моста. А Чанбін з німим — ніяким — виразом обличчя, знявши окуляри, лише зітхнув, тяжко та з полегшенням водночас, і знову ввімкнув програвач, який досить неочікувано вирішив наступною підкинути їм саундтрек зі «Шреку». І дійсно… алілуя.

Для довершення картини не вистачало лише одного — не місцевого Фредді Мерк’юрі, що, до речі, всього через декілька хвилин ефектно вліпився в зад з кінцями віддавшого богові свою механічну душу кабріолета, в котрого від зіткнення аж відкрився багажник, огрівши по голові необачного Уджіна, і запрацювала з останніх сил сигналізація.

Ліпше фіналу й не придумаєш, що сказати, — промайнуло у кожного в голові, поки небо вже потроху сповнювали перші промені світанкового сонця. До набережної хоч дістались як і планували.

написано: 11.05.2020.

перекладено і відредаговано: 11.05.2022