безіменний

Межі уже давно було стерто. Що правильно, а що ні – вже немає значення. В голові, наче у скаженої собаки, лише одне: живи.

Світу прийшов кінець. Все почалося зі звичайної епідемії, зовсім невеликої. Здавалося б, нічого страшного, але зараз, міркуючи про це раз за разом, я думаю: що взагалі можна вважати страшним? Смерть мільйона чи втрату однієї єдиної найближчої людини? Чи може варто все ж боятися того монстра у шафі, а не ходячого трупу, який тільки й думає як дістатися до твого мозку?

Все пішло коту під хвіст ще задовго до цього апокаліпсису. Люди тисячі років знищували все навколо: природу, міста, один одного, не жаліючи нічого. Війни, дискримінація і цькування, глобальні зміни клімату — що ж стало останньою краплею? Що то була за невідома сила така, яка зруйнувала шанс людства на світле майбутнє й скинула на саме дно? Може ми самі?

Ми хворі, ми слабкі, ми нікчемні — те, що залишилося від «людства» навряд чи можна назвати останнім оплотом. Ми боремося за життя і з життям, ми виживаємо і молимо про смерть у цьому божевільному світі, охопленому жахом.

Божевілля дійсно бере верх. Чи залишився ще хоч хтось, чиї руки не по лікоть у крові? Скільки років ми вже варимося у цьому пеклі? Чому все це почалося? Стільки питань, а відповідь все ніяк не пролунає. Адже, окрім безликого напівзгнилого трупа поруч нікого немає.

Чи вірним рішенням було його вбити? Чи можна назвати це правильним вчинком? Я позбавила його страждань? А раптом ліки вже знайшли і я дарма відрубала йому голову? Може його можна було врятувати?

І знову тиша, лише безкінечні питання у пустоту. Дістало уже все це, може пустити собі кулю у лоба та й ходити як ті йолупи, маючи лише бажання відвідати чужих свіжих мізків?

Але у хворому, охопленому божевіллям як і весь світ, мозку пульсує лише одна думка: треба вижити попри все. Наскільки ж я відрізняюсь від ходячих мерців? Не так вже й сильно зміниться мій образ життя після смерті, чи не так? Я багато думаю про смерть останні кілька місяців. І про життя. Про життя до всього цього кошмару все рідше.

Хоча на той момент коли усе почалося мені було біля вісімнадцяти років, я майже не маю спогадів про ті часи. Пам’ятаю що було багато пожеж, пам’ятаю що  десь на сході був спалах епідемії невідомого вірусу, пам’ятаю що усі говорили що скоро почнеться третя світова війна і тоді світу прийде кінець. Майже вгадали, через кілька років після початку війни. Та чи це вони мали на увазі? Вони знали, що людство опиниться під загрозою вимирання саме через живих мерців? Як це взагалі сталося?

Але про себе нічого не пам’ятаю. Іноді навіть своє ім’я забуваю. І згадати його дуже важко, особливо коли нікому нагадати. Після смерті мого дядька, дуже хорошої людини, я втратила останню надію. Він захищав мене дуже довго, не даючи остаточно зійти з розуму. Проте, готувати він зовсім не вмів, навіть мрець зробив би краще. А потім він сказав щоб я зв’язала йому ноги й руки й залишила на арені.

Його вкусили. Іноді проносило, були люди з імунітетом, якби кіношно це не звучало. А мій дядько і справді був таким класним, наче той герой апокаліптичного кіно. Я до останнього дивилася в приціл на його перетворення, знаючи як до мерзенного йому боляче, але не могла зробити пострілу. Він ще кілька місяців лежав на зачиненій арені. Мені страшно було туди приходити.

Але коли все ж наважилася мене вирвало у перші ж хвилини нашого «возз’єднання».  Скажемо так, залишати труп, хоч і фактично живий, без їжі і під палючим сонцем було поганою ідеєю. Шкіра з обличчя облізла і те що залишилося висіло лоскутами на підгнивших м’язах, одне око кудись зникло, а друге дико таращилося на мене, чи то так здавалося, адже повік у нього вже не було. Я втратила свідомість. Не знаю скільки там пролежала, але прокинулася від звуку дощу. Мені наче подобався дощ, але зараз мене до кісток від жаху пробирає. Адже дощ наче придає мерцям сил.

Я засвоїла це коли знову подивилася на арену і побачила там лише порвані мотузки, та зламані двері. Добре хоч тоді вже мені хватило розуму забратися на дах біля арени, щоб подивитися як там дядько. Бо він би вже насолоджувався моєю компанією. Я не пам’ятаю як знайшла його і що взагалі змусило мене це зробити, але те як я відрубала йому голову врізалося мені у пам’ять до кінця мого життя. Зараз я роблю це краще. Але тоді, мабуть все ще думаючи що я у якомусь кіно, взявши до рук дядьків мачете, почала рубити йому шию. Кров була повсюди, а на мене все ще дивилося одне око, майже з укором, але більше з диким бажанням. Сльози лилися як водоспад, я голова ніяк не хотіла відрубатися.

Мені пощастило що тоді мій дядько був набагато слабший від своїх соплемінників. Адже хоч залишити його на арена на кілька місяців без їжі й під палючим сонцем, як я вже казала, було не найкращою ідеєю, але це майже позбавило його сил. До мене не відразу дійшло що саме це зробило його такою легкою здобиччю, але після я частенько використовувала таку тактику, доки не навчилася виживати і без таких хитрощів.

Скільки вже пройшло часу з того моменту? Коли мерці заповнили більшість міст, багато важливих споруд залишилося без нагляду. І це спричинило другий колапс. Закинуті на п’ять років станції почали виходити з ладу, поступово, одна за одною. Тоді в нас ще був шанс проти мерців, але масові прориви дамб, поломки ТЕЦ і АЕС, витоки різних хімікатів з заводів і все інше, за три роки винищили майже всіх. Тоді ми ще з дядьком разом тікали від усього цього подалі на схід. Зараз, озираючись в сторону нашого останнього сховища я відчуваю лиш прохолодну порожнечу.

Підрізаючи у котре волосся раптом згадала як будучи підлітком витрачала години на догляд за ними. Воно було довгим, шовковистим. Зараз я зрізаю його старими наточеними ножицями, якомога коротше, аби не заважало. Дивлюся у старе заляпане дзеркало і образи продовжують до мене приходити.

В мене був собака і кіт. Я шаленіла від аніме та японської культури, їжі. Пригадати б зараз хоч одне слово. Не впевнена що навіть рідною зараз зможу розмовляти. Останнім часом ні з ким, та і ні про що. Кілька років тому, коли вже не було сил, я намагалася розмовляти з мерцями. У нас майже вийшов конструктивний діалог, адже мої навички спілкування були на одному рівні з їхніми. Здавалось би, кожного дня в голові роїться стільки думок, але спробувавши їх висловити через кілька років тиші, я почула лиш огидливий клекіт.

Може все не так вже й погано? Принаймні я жива. Позитивне мислення ні різу не заспокоює. Скільки мені ще бродити по світу? Не може ж такого бути, що я й справді остання. Тоді чи є сенс взагалі боротися?

Одного разу я розліглася посеред площі в добрячу таку зливу. Я чула як вони виповзають на свіже м’ясо. Шкірою відчувала їх погляди. Спочатку вони обережно підходили, наче б то побоювались пастки. Чи не смішно? Мерці хочуть жити більше, ніж досі жива я. І коли один з них навис наді мною з камнем в руках і замахнувся тіло зреагувало. Його голова впала швидше ніж я встигла усвідомити що відбулося.

Новий будинок я знайшла відносно недавно. Досить понівечений, зате на дереві. Напевне мисливці використовували його колись. Коли вчишся виживати самотужки доводиться набувати найрізноманітніших навичок. Тому я прийнялась за ремонт нового житла. Надовго ніде залишатися не можна, але й жити хочеться хоча б в якомусь комфорті.

Вночі мерці активніші. Прохолода і відсутність сонячного світла. А також жалюгідні «живі», які ні чорта не бачать і не розуміють, якщо на них напасти вночі. Тоді ж вони і вистежують по запаху нову здобич. Можуть місяцями ходити за тобою, в надії врешті-решт прикінчити.

Милуючись повних місяцем, нанизую на очищені від кори палиці гриби та шматки м’яса. Треба піклуватися про своє тіло як ніколи раніше, адже якщо ти захворієш, можеш одразу пустити собі кулю в лоба. Ліків давно вже не має, як і матусі, яка перевірить своєю теплою рукою температуру і принесе чай з малинового варення.

Один з мерців слідує за мною вже дуже довго. Рік? А може й кілька. Впертий зараза. Спочатку таких «шанувальників» було аж п’ять, але один мав необережність накинутись на мене і був вбитий. Два кудись пропали, а у четвертого згнили ноги. Цей, настирний, завжди тримається поодаль, але готовий у будь-яку мить зірватися і проломити мені череп.

Як проходить процес гниття мерців? І чому за десятки минувших років їх не стає менше? Від чого це залежить? Спостерігаючи за тією п’ятіркою я дійшла висновку що науковець з мене ніякий. Адже простежити їх «динаміку» неможливо.

Той, якому я відсікла голову був чоловіком 50-ти років, принаймні, виглядав він на стільки, досить свіжий. Хоч деякі частини тіла і були вражені сепсисом, обличчя у нього було на місці. Перший був дуже гладким і дуже голодним. Скоріше за все один з новеньких. Складно сказати, він слідував за мною від сили кілька тижнів.

Другий і третій були близнюками. Це можна було зрозуміти лише з однакової одежі дівчаток. Може вони були просто кращими подружками, але мені, чесно, начхати. Їх очі були, скоріше за все, виклювані пташками, на їх місці були чорні впадини, тіла худенькі і всі у трупних плямах. Вони протрималися майже півроку, записи про них я вела обережно і детально. Вони мені подобалися. Милі дівчатка, грали поодаль і співали якусь смішну пісеньку, допоки їх горла не згнили. Вони завжди були разом. І зникли також разом.

Четвертий був дуже сором’язливим. Високий і довгов’язий, явно підліток. Цей мрець був у дуже таки плачевному стані і гнив він стрімко. Вже через місяць, після того як він приєднався до п’ятого, він ледве ходив. Одного разу, йдучи по трасі, я просто почула як його кістки почали тріщати, а як повернулася, побачила що він лежав на боку, не в змозі піднятися.

П’ятий виглядає найкраще з них усіх. Хоча пройшло вже досить часу. Його очі і волосся досі на місці, одежа прикриває все тіло, тому в якому воно стані не видно. Він ніколи не зникає надовго і завжди пильно спостерігає за тим що я роблю. Здається, він вчиться. Чи то просто ілюзія мого враженого мозку. Його погляд лякає.

Цікаво, а що буде зі мною коли я помру? Чи зігнию я так само швидко як четвертий, чи буду наводити жаху роками, доки мені самій не відсічуть голову? Раніше, життя після смерті сприймалося як щось ефемерне. Чи потрапить моя душа до раю? У пеклі дійсно дуже спекотно, чи холодно як на полюсі? А може я стану привидом, який буде лякати маленьких діточок? Або ж полтергейстом, який вб’є парочку невинних, чи не дуже, дорослих?