безіл холуорд

В аромат кави підмішані крихітні частинки щастя, що світиться золотом, від якого світ навколо набуває великої насиченості та яскравості, але не набридливу або ріжучу око, а наповнюючу організм постійно мінливою енергією; від енергії цієї в пальці встромлялися найтонші голки і губи набували яскраво-рожевих відтінків, від цієї енергії будь-яка думка готувалася бути досконалою, від цієї енергії все здавалося можливим.

Аромати квітів змішуються із запахами кави і спецій, привезених з далеких країн, при цьому не створюючи зілля, що викликає головний біль, але перетворюючись на ліки від будь-яких можливих переживань, що проходять крізь тіло, що розслабляють кожен м’яз, зігріваючи і водночас охолоджуючи, м’яко виганяючи неспокійні думки одну за одною, залишаючи лише філософські міркування та спогади про стародавнє, старовинне мистецтво.

У Ена Дві Гаста умиротворене мовчання, яке в жодному разі не хочеться порушити дурною фразою, що спала на думку швидше за інші, адже мовчання це не тисне на грудну клітку, не змушує ніяково кашляти, не перекриває дихання, але створює обстановку абсолютного затишку, покидати яку не хочеться ніколи, обстановку, яка відчувається безмежним морем, безтілесним і не сміючим створювати найменші межі.

У Ена Дві Гаста сяючий розчуленням погляд, прикутий до темноволосого юнака, хоч чоловік і знає, що юнак цей поки що не сприймає цей погляд, адже свідомість його ще не позбулася поставленого хворобою блоку — найвищої стіни, яка не має межі, у якої немає кінця, у якої немає співчуття ні для юнака, ні для чоловіка, яка має лише одну мету — переконати юнака в його вічному нещасті, в його нескінченній нікчемності.

У Ена Дві Гаста рівномірне, практично відсутнє дихання та розслаблені руки, що розташувалися на спинці дивана; один лише вид його пробуджує поховану роки тому довіру, адже чоловік схожий на істоту, якій можна довірити не тільки кілька швидкоплинних думок, а й власну свідомість, щоб той гарненько попрацював з нею, переставляючи істини і помилкові знання, що встановилися самі по собі, перетворюючи їх на джерела ментальної сили.

У Ена Дві Гаста всесвітня, найчистіша любов до всього живого, і вся любов ця вкрита пророслими, розпустившимися бутонами найпрекрасніших, найвитонченіших квітів; і все кохання це чується мелодіями без гармоній, мелодіями без ритмів і структур, але мелодіями божественного вигляду; і вся любов ця сконцентрована тепер на Локі Лафейсоні, впевненому у своїй негідності, але на ділі гідному любові цієї у всьому своєму обсязі.

Юнак, який сидить на кріслі трохи поодалі, виглядає пониклим і сумним, а посмішки його просякнуті награністю, і від цього чоловікові хочеться опуститися на підлогу і закрити обличчя руками, хитаючи головою, адже такий вигляд співрозмовника вбиває, розриває, спалює його зсередини, але він продовжує говорити про чергового композитора, режисера чи художника (той уже встиг забути), вдаючи, що нічого не помічає.

Мова Ена Дві Гаста спокійна і розмірена, але сам він поступово втрачає кожну свою думку, не маючи можливості поміркувати хоч про щось, окрім стану Локі, крім його очей, колір яких стає все темнішим, окрім його стиснутих вуст, окрім чужої хвороби, що з неймовірною швидкістю перетворюється на могутній, невпинний вірус перед тим, як загинути з відчайдушним криком, намагаючись завершити свою місію і одразу ж знайти нову жертву.

— Ти такий невеселий, любий принце.

Ен Дві Гаст має мелодійний голос, але в ньому прозирають інтонації відстороненості, мета якої — отримати подарунок у вигляді довіри юнака; але в голосі його прозирають інтонації теплоти, мета якої – отримати подарунок у вигляді чесності юнака; але в голові його прозирають інтонації готовності слухати не годинами, а роками, і всі ці інтонації змішуються разом, роблячи голос чоловіка не схожим на голос смертної істоти.

Юнак ніби не дивиться на співрозмовника, будучи зануреним у власну підсвідомість, але чоловікові зовсім не неприємно, і він просто спостерігає за Локі, схиливши голову.

На відміну від обдуреного самим собою Лафейсона, чоловік насправді вміє контролювати прояв своїх почуттів та емоцій на обличчі, у рухах рук чи переміщення погляду, даючи співрозмовнику час на те, щоб розібратися з собою перед тим, як звернути увагу на Грандмайстра.

Воістину, Локі Лафейсон — картина, порожнє полотно, а Ен Дві Гаст — художник, ім’я якого, мабуть, – Безіл Холлуорд.

— Перепрошую, — юнак намагається здаватися розсіяним, але зосередженість у його погляді й у твердості його голосу не дозволяє йому здійснити свій план. — Сьогодні мене охоплюють мільйони ідей, хоча водночас я не можу спіймати жодної.

У Ена Дві Гаста бажання простягнути руку вперед і провести кінчиками пальців по щоці юнака, але це йому підконтрольно, і він лише м’яко посміхається, прикриваючи очі.

У Ена Дві Гаста бажання притягнути юнака до себе, обіймаючи і даруючи тому потрійний захист, але натомість він схрещує пальці, ніби блокуючи можливий порив.

У Ена Дві Гаста бажання заритися носом у темне волосся юнака, але він, повільно підвівшись на ноги і підійшовши до камінної полиці, запалює ще одну ароматичну свічку.

— Ідеї подібні до крихітних магічних істот — тобі не зловити й одну, якщо вона того не хоче, — чоловік тихо сміється, повертаючись на диван, — і в цьому вся краса полювання за ними.

— Сенс полювання в тому, що полювати зовсім не потрібно? Чи не треба витрачати зусилля на погоню, але замість цього потрібно лише сидіти на місці, чекаючи, поки мета не прибіжить і не приручиться сама? Чи не потрібно ставити пастки і вигадувати різні стратегії, адже все вийде і без втручання?

— Саме так, любий хлопчику, саме так! — Грандмайстер задоволено мружиться у відповідь на відроджений ентузіазм юнака. — Краса у природності, а не в насильстві чи боротьбі із собою.

Бачачи усмішку Локі, Ен Дві посміхається і сам.

Ен Дві Гаст має нескінченні знання про всі явища всесвіту і вміло їх використовує.

У Ена Дві Гаста здатність до найточнішого аналізу, і він уже давно проаналізував юнака.

У Ена Дві Гаста всеосяжне захоплення істотою навпроти, і він лише насолоджується нею.

У Ена Дві Гаста чарівні пензлі та фарби, і він майже закінчив свій витвір.

і хмари вдалині на небі

тепер схожі на хвилі моря.

одна мить –

і місяць зникне