Безодня

Я знаю, як часом буває самотньо
До тебе півкроку, до тебе безодня

Уперше бачити тебе через стільки років так хвилююче. Я уявляла нашу зустріч щодня, ніби мантру зранку: завтра ти повернешся і все стане як раніше. Але ти повернувся, і я розумію, що більше, як раніше вже не буде. У голові крутиться лише одна думка: “Хто ти?” Я вперше бачу тебе через 3 роки, і я тебе не впізнаю. Від колишнього тебе залишилися лише нагадування: колір очей, колір волосся і пов’язка на лобі. Ти більше не дивишся на мене як раніше. Ти більше не дивишся на мене взагалі. А якби й подивився, то, певно, крізь мене. Я одразу відчула, ніби повітря стало важчим і груди стиснуло, ніби ти знаходишся за тисячу миль від мене, але ти за два кроки. Ніби, подолай я цю відстань, будь, стоячи поруч, а ближче не стала б. Я дивлюся на тебе вже кілька хвилин, наче на марево, наче міраж, наче ілюзія… А ти навіть не обернешся, не скажеш щось на кшталт: “Гей, Сарадо, привіт. Як поживаєш?” Ніби ми ніколи не були друзями, командою, близькими. Ніби не знали одне одного взагалі. Ніби спогади про нас зберігала тільки я. Ніби цієї зустрічі чекала тільки я. І ось я нарешті ковтаю цей клубок нерозуміння, небажання розуміти, визнавати, що все змінилося. І питаю: “З тобою все гаразд?” А ти у відповідь лише: “Потім поговоримо. Не здумай померти”. І весь мій світ зруйнувався. Усі мої уявлення про нашу першу розмову розвіялися, немов твій зникаючий расенган, що знайшов метою моє серце. Я просто залишаюся стояти на місці, незрозуміло дивлячись тобі в спину. Сподіваючись, що ось-ось ти обернешся, влетиш у мене з усієї дурі, обіймеш, посміхнешся. Але ж ти не збираєшся, так, Боруто? У голові крутиться лише: “Хто ти?” відлунням. Хто ти, Боруто?

Від тебе залишилася лише оболонка. В очах починає мутніти і хочеться, щоб це виявилося черговим сном, черговим кошмарним сном. Але в обличчя вдаряє порив вітру, зриваючи мою завісу надій. Моє серце безнадійно намагається виправдати тебе (?), але нема за що й нічим виправдовувати. Ти ж нічого не зробив, ти ж нічого мені не обіцяв. Ти ж більше мені ніхто. Ти ж… Ти ж несправжній… Ти ж лише залишки моїх дитячих спогадів. Ти ж більше не ти… Слова губляться, а думок немає і зовсім. Мені раптом стало так неможливо самотньо. Між тобою зараз і тобою тоді така безодня… Що я навіть не знаю, на якому з берегів я для тебе перебуваю. Що, може, я і зовсім не значу більше нічого для тебе.

“Ну подивися ж на мене! Подивися! Я тут, за спиною. Я прямо тут, за два кроки. Я ж тут, Боруто. Я ж завжди на тебе чекала”… Я ж єдина, хто все ще в тебе вірить, хто тобі вірить… За що ти так зі мною?

Віритиму мов востаннє

Мені раптом закортіло обійняти себе (замість тебе), стало неймовірно холодно, чого я раніше не відчувала. Чи-то цей холод йшов від тебе, від твого голосу, здавалось ніби ти і сам великий айсберг, об який моїм надіям судилось лише розбитись. Я все далі втрачаю землю, не відчуваючи ніг. Я вже нічого не відчуваю, окрім відчаю. Усе, що нас пов’язувало, здається зараз обірвалось.

Ти там, а я ще тут
З тобою, любий друг