батько з сином

написано на зимовий фікрайтерський з’їзд 2022, але війна трохи зіпсувала плани

укр_ав, в якому вей їн не падає з гори, а зникає разом з а-юанем на довгих тринадцять років

Чоловік у чорній накидці ледве-ледве пересуває ногами, несучи в руках в’язку з декількома речами. На боці висить чорна флейта. Дощові хмари набігають з усіх боків, і ось-ось лине дощ. Хлопець позаду в такій самій чорній накидці йде рівно, не гупаючи ногами при кожному кроці. У руці у нього меч і схожа маленька в’язка. Постава рівна, на відміну від чоловіка. Хмари стають темнішими, наливаються холодними краплями, щоб згодом впасти на землю стіною і полити всі круті схили і доріжки від денної спеки.

Прохожі сприймають їх за батька і сина, що блукають світом і допомагають селянам з потворами. Іноді їм дають щось поїсти і попити; гроші вони беруть нечасто. Серед бідних ходить легенда про сина й батька, які з’являються, коли допомога потрібна найбільше, і йдуть на світанку. Ніяких імен, ніякої нагороди.

На голови падають перші краплі.

— А-Юань, — кличе чоловік, — давай зайдемо в цю господу. У мене вже ноги болять.

Чудом стало те, що вони змогли знайти цю місцину із забутою господою десь на окраїні міста, куди зазвичай мандрівники вже не доходять.

Коли чоловік починає хникати, як дитина, молодший тільки поправляє меча і посміхається.

— А-Юань, я зараз за ногу вхоплю.

Щоки хлопця трохи червоніють, але він тільки поправляє мішечок і спозирає на господу.

— Ми тоді не зможемо купити картоплю, — тільки сумно видихає Юань.

— Будемо їсти знов редис, — чухає ніс, — або я залякаю торговця і куплю задешево.

Вони заходять в приміщення, відмічаючи, що людей майже немає. Місто маленьке і малопомітне, більшість мандрівників проходять повз нього; тільки деякі зупиняються тут довше кількох годин. Живе в ньому теж мало – звичайне прохідне місто, в якому найбільшою розвагою є вихід у поля і степи.

Їм сьогодні не пощастило потрапити під дощ; час походу до місця призначення відтягується на непевний час. І плани про нормальну вечерю ще й поготів: грошей катастрофічно не вистачає.

— Ми обидва знаємо, що ти так не зробиш, — каже хлопець перед входом, залишаючи чоловіка за собою на порозі.

Він кілька секунд дивиться йому в слід, не вірячи: його дитина йому не вірить. За оповідками в світі він вбив тисяч три, а то і десять заклинателів рухом одної руки. А тут тільки пригрозити торговцю. Дурна-дурна дитина, чесне слово.

Наздоганяє малого майже біля власника:

— Не забувай, що я страшний і жорстокий Старійшина Їлін, — слова виходять тихими і ледве помітними, адже їх не закричати на всю вулицю.

Хоч вони і подорожували світом майже весь час після тої битви на горі, новини доходили в будь-якому разі; іноді вчасно, іноді запізно, але доходили. І так він знав, що Дзян Чен ловить будь-кого, хто користується такою ж силою, як його брат, а зараз вже не брат і не родич зовсім, Вей Усянь. Навіть зараз це ім’я не кажуть вголос, а тільки шепочуть в закутках, щоб точно не почули. Можливо, його і визнали мертвим, але хто може гарантувати, що страшний і жахливий Вей Усянь не буде чекати на тебе на роздоріжжі вулиць?

А-Юань тільки підкочує очі, тому що звичайно, Вей Їн страшний і жахливий бабайка з дитячих казок, який недоїдав, аби прогодувати його, ховався на Курганах і вчив всього, що може знадобитися в житті. Абсолютно нелюдський вчинок – виховувати чужу дитину, як власну. Монстр.

— Так, на двох, — перекидається тим часом кількома фразами з власником Вей Їн, силою забороняє купувати собі вино і йде нагору з хлопцем збоку.

Тільки коли вони заходять у кімнату, з обличчя Юаня зникає вираз повної сили, натомість куточки губ опускаються, а очі втрачають впевненість. Тепер він дійсно має вигляд підлітка років шістнадцяти. Усянь швидко дивиться на нього, коли оглядає кімнату, і одною думкою замислюється, що він занадто схожий на вихованця клану Лань, хоча і ніколи там не був; ніхто ж не буде радий побачити серед своїх учнів Веня, якого виховав Старійшина Їлін. І байдуже, що цей Вень – один з найкращих дітей, яких взагалі можна зустріти.

Він виховував його гідним хлопцем, щоб він точно не повторив його минулі помилки. Так, щоб можна було їм пишатися, хоча сам чоловік прекрасно знає, що своїм А-Юанем він пишався би у будь-якому разі. Після втечі той став другим шансом на життя, тож гріх було його марнувати.

Хоча і від самого Вей Усяня в хлопцеві не мало: показна вихованість і повага приховують хитрий розум і готовність захищати справедливість і слабких. Якраз та сама риса, яка загубила життя самого Усяня. Але на відміну від нього і його майже колишнього життя, вони зараз вже ніхто під чорними накидками посеред всього світу. Про Венів не згадують багато років після того, як всі, хто вижив, прийшли на вірну смерть. Навіть через стільки часу Вей Їну болить біля серця від думки про те, що їх вже немає, вони мертві, більше не буде сварок з Вень Цін, вечерь і розмов з бабусею Вень, Вень Нін більше не буде гратися з маленьким А-Юанем, бо А-Юань вже не маленький, а Вень Ніна більше немає. Біль від втрати не йде, але з кожним днем він стає легшим, забувається з голови, і вже немає сліз в душі, коли він згадує про ті часи на Курганах.

Але трохи болить.

— Дуже втомився? — Сиджуй кидає накидку кудись на ліжко і залазить на нього зверху.

Вибирати друге ім’я довго не довелося: в голові одразу промайнули до болю знайомі медові очі, й слова самі виникли. Сиджуй. Проте говорити про нього не було з ким: всі, кому вони допомагали, лише пригощали чимось їстівним і абсолютно не турбувалися дізнатися імена рятівників. Все одно наступного ранку обидва відправлялися в путь.

— Я вже старий для цього, — чоловік просто падає в одязі, не знявши його хоча б так, як молодший.

— Тобі тільки тридцять п’ять, — хлопець сміється, проте глибоко в душі розуміє, чого його батько і наставник втомлюється швидше, аніж інші.

Про таємницю ядра і флейти він дізнався випадково. Питання того, чого старший не користувався мечем і навіть не мав його, все крутилося на язиці весь час. Він бачив, наскільки вправно дорослий управлявся з ним, але у випадку біди завжди користувався флейтою.

Тоді він заплакав, вперше за довгий час. Через всю несправедливість світу, що він, його тато, віддав ядро своєму брату і врятував невинних, а всі його хотіли вбити і зневажали навіть після його, як всі вважали, смерті. Вей Їн вперше мав таке серйозне обличчя, коли пояснював, чому не треба намагатися впевнити всіх у його невинності. Зрештою, сестра померла саме через нього. Та і треба ж людям когось ненавидіти, щоб жилося спокійно.

А-Юань не розумів. Це було так нечесно, що єдина людина, яка заслуговувала на весь світ, має жити в злиднях і кожного дня чути від сторонніх людей, наскільки він погана людина. Коли в одному селищі років у десять в одному реченні він сказав Старійшина Їлін і хороший, то діти тільки засміялися, а їхні батьки почали сваритися. Коли підійшов сам Вей Їн, йому довелося впевнювати батьків, що не знає, звідки дитина того нахапалась, і що він повністю згоден з тим, що Вей Усянь повне зло. Вперше додому вони йшли в цілковитій тиші. А в кімнаті господи він зі сльозами на очах попросив більше не заступатися за нього заради власного блага.

Сиджуй не розумів цього тоді, не розуміє цього зараз, але навчився себе контролювати.

— Якщо вийдемо на світанку, то до ночі встигнемо прийти до Курганів, — ліниво бурмоче Вей Їн і дістає якісь недоїдки з сумочки.

Спиною пробігають мурашки, коли Усянь згадує про те місце. І проблема не в тому, що там жити неможливо і все інше, а тому, що жити там можна. І вони жили, поки його не покликали на день народження племінника. Але це єдине, що тепер можна назвати домом, навіть якщо більшу частину всього часу доводиться подорожувати. Раніше було боляче туди заходити, тому вони блукали світом, подалі від цього місця, але з часом попустило, стало легше, тому час від часу вони повертаються назад, скидають всі речі в печері і осідають на певний час. Раніше там було багато будиночків, але зараз тільки та стара печера. Але їм вдвох того вистачає, за роки скидань звикли. Тепер його не впізнають на вулицях, тому можна спокійно ходити ринком і сваритися з продавцями за ціни.

— Можемо виділити грошей і купити лотосу, щоб посадити, — А-Юань тільки підморгує, коли на обличчі дорослого з’являється здивований, а потім ображений вираз.

— Але в мене тоді дійсно вийшло його посадити, — дується і складає руки на грудях, — і хай там як Вень Цін не вірила в мене.

Дійсно, навіть в тій багнюці лотоси росли, і бабуся Вень змогла приготувати їм супу. Якби ж то в них було трохи більше часу, ще кілька вечорів разом.

Але не час шкодувати про щось через тринадцять років: вони вже мертві, а в нього є сильний і кмітливий А-Юань. Ось його і треба робити пріоритетом життя, а не скорботу і сум. Він і робив.

— Як думаєш, якщо по дорозі прикінчимо кількох потвор, зможемо назбирати на картоплю? — Усянь чухає носа в роздумах. Редис за всі роки поперек горла вже встав.

Сиджуй прекрасно знає, що не зможуть. Адже не візьмуть знов грошей, адже люди так само бідні. Хіба що кілька рибин отримають.

— Тільки якщо хтось багатий буде, але багаті викликають когось з відомих кланів. Тому шансів небагато.

— Тоді знов доведеться рибу ловити.

Хлопець тільки стогне від розпачу. Тільки не риболовля з його татом. Оскільки для цього заняття ядро не потрібне, то він почувається як в своєму місці. А в кінці Сиджуй залишається мокрим і без здобичі.

Його тато взагалі в багато чому вправний, і навіть без цього ядра здатен переплюнути більшість глав кланів. Навіть того самого Дзян Чена, в тілі якого зараз живе ядро того, кого він так відчайдушно намагається зловити і вбити. І якби ж то Усянь сказав про це. Взагалі хлопець не любить обговорювати інших за їхніми спинами, але коли справа доходить до Усяня, то тоді всі правила і принципи вже не мають значення. Якось дорослий казав, що Сиджуй занадто схожий на адепта Лань, якби не його дурний вплив.

Поки в голові обдумує всі перспективи риболовлі з татом, тут же приходить нова думка: ядра немає. Промовляє в голові, перебирає кожну букву. Немов вперше усвідомлює всі слова, все значення цього словосполучення. А якщо ядра немає, то він … звичайний. І старіє теж, як звичайний. У грудях закручується страх, такий забутий за цей час: його тато може померти, померти не від лап потвори, а просто від старості. Ось так заснути і не прокинутися. І тоді Юань знов залишиться один в цьому світі, жалюгідний Вень і син Старійшини Їлін, без прихистку і сім’ї.

— А-Сянь, — як у дитинстві кличе хлопець, — якщо в тебе немає ядра, то ти … будеш старішати, як звичайний? І помреш так само?

Усянь ніяково кашляє, але молодший знає, що сварити його не будуть: він дозволяв питати абсолютно все, що цікавить, адже так краще пізнавати світ. Навіть якщо питання незручне і неприємне, він відповість, скаже хоча б слово щодо цього.

— А ти вже мрієш позбутися мене? Так знай, що, хоч я і помру як людина, так легко ти мене не позбудешся. Буду стариганем крехтіти і вчити полювати на фазанів.

Коли він бачить на очах у сина сльози, то розуміє, що питання таки серйозне. Залишається тільки трохи розставити руки, щоб молодший міг врізатися в його груди. В бігах від всього світу їм залишалося небагато, доводилося виживати на залишках і хоч якось допомагати селянам за недоїдки. А ввечері, коли маленький Юань плакав від голоду, холоду і за своїми родичами, Вей Їну не залишалося нічого, як притуляти дитину до себе і тихо плакати разом. Так це і стало традицією: обійматися і знати, що вони є. І навіть якщо весь світ проти них, інший стоїть за спиною і прикриває ціною власного життя. В житті, повному гонінь з місця на місце, зрештою залишається вірити тільки собі.

— Вічно ти жартуєш, — хлопець відштовхує батька і витирає червоні очі.

— Коли весь світ стоїть проти тебе, і не так зажартуєш, — Усянь тільки проводить рукою по щоці.

Його сестра пишалася б тим, яким виріс А-Юань. Вона могла б пишатися Вей Їном. Але вона не може, бо Вей Їн вбив сестру.

Обличчя молодшого заповнюється таким злом і чорнотою, що на мить Усянь навіть лякається такій зміні настрою. Такий вираз він бачив дуже рідко, як, наприклад, того дня на базарі, коли хлопець зізнався в своїх симпатіях щодо Старійшини Їлін. Навіть після років розмов він не може прийняти те, що світ просто ненавидить його за всі гріхи, і треба це просто так полишити.

— А-Юань, якби поглядом можна було вбивати, то той стіл вже давно помер би.

І навіть після такого жахливого жарту риси обличчя не світлішають, і дорослий починає усвідомлювати всю глибину почуттів малого.

Але сказати нічого не встигає.

— Це так нечесно, — тихо, майже нечутно починає, — що ти віддав йому своє ядро, а він тебе вбити хоче. Чому ти не хочеш сказати!? Ти маєш право вимагати хоча б мінімальної поваги до себе! Чому все так?

Вей Їну доводиться тільки гірко посміхнутися. За ці довгі тринадцять років він не встиг змиритися тільки зі смертями найближчих. Щодо думки будь-кого, то він навчився пропускати слова, уникати розмов, не вслуховуватися в міфи. На суспільну думку він не вплине.

— Я вже не його брат, мене вигнали з клану, забув? — фальшивий сміх не покращує ситуації, — кому стане легше, якщо я скажу правду про ядро? Клан потребував лідера, а не самозакоханого хлопця з думками про демонічну енергію.

— Але ж це просто погляд з іншого боку.

— Який вбив всіх моїх близьких. І твоїх також.

Останні слова даються важко. Вони не говорити про це. Так, Юань знав правду про всі ті події, але тема самопожертви не піднімалася між ними: просто вони жили і знали, що інший теж знає про це. А обговорювати не було потреби.

— Це був їхній вибір! — чи не вперше за весь час хлопець починає піднімати голос, і червоні цятки з’являються на обличчя і шиї. — Для тебе я вчинив б так само.

Останнє зізнання видається тихим, але впевненим, і Усянь тільки відчуває, як завмирає серце. Це не те, що він хотів, йому не треба такі жертви. В його життя було забагато чужих жертв, щоб думати про смерть Юаня.

Коли вони залишилися вдвох, довелося тікати далеко, на край всього світу. Маленький хлопчик все тримався за ногу, і Вей Усянь пообіцяв, що зробить все, щоб дати йому гідне життя. Незважаючи на частий голод, з часом справи пішли на краще, хлопець сміявся частіше і міцно тримав за руку; сміявся, коли бігати в польовій траві на краю світу; весело щебетав про гарну пташку у лісі; ліниво відповідав, коли вони засинали в широких степах і на вершинах гір від втоми. Коли думки про те, що може дати дитині ненависний Старійшина Їлін, хлопець тільки притискався ближче і махав перед обличчям дурною іграшкою з базару. Старійшина Їлін може дати йому надію.

— Припини. Заради мене не треба вмирати, — піднімає руку, щоб зупинити подальші протести, — заради мене треба жити. Ти був моїм пріоритетом весь цей час, не треба жертвувати цим. Чуєш, пообіцяй мені, що ніколи не будеш вмирати за мене! Рятуйся і живи життям так, як хочеш.

Очі хлопця знов намокають, але він мовчить. Сидить і думає, це видно за його бровами і губами, і Усянь дає йому цей час. Зрештою, у них є весь час попереду. Через тринадцять років неспішних скидань від селища до селища, ніхто не лякається чорної, як у самого Старійшини Їлін, флейти, люди забувають ті страшні події і вигадують нові міфи. Нікому вже немає діла до двох фігур на посеред лісу на полюванні. Світ дещо заспокоївся.

— Тільки якщо ти теж мені пообіцяєш, — старший зацікавлено піднімає очі на сина, — що ти будеш жити.

Три слова просто злітають з язика, вже нічого їх не стримує, і Усянь тільки усміхається. Заради Юаня він буде жити стільки, скільки того буде треба.

Минулого разу на тій самій горі у вирішальний момент, коли він був готовий впасти у прірву назавжди, перед очима з’явився малий Юань. Він жив заради нього і вмирати точно не збирається. Вони самі в цьому світі.

Тато і син.

— Звичайно буду, синочку, — сюсюкається і тріпає за щічку хлопця, який тільки відхиляється і сміється, затісняючи сльози подалі.

Вночі Усяню сниться знайома мелодія і медові очі.