Батьки і діти

Так він і зробив і вже з самого ранку був під дверима кімнати Петлюри. Єдине, що дійсно цікавило Данила, це те, чому власник газети жив один.

– Ви знаєте, може це питання прозвучить не дуже коректно, та де ваша жінка та дитина?

Враз похмурнів трошки Сім, сумно йому стало, коли він згадав, що жінка просто захотіла жити від нього окремо в Парижі. Він сумно посміхнувся і мовив.

– Ользі так захотілося. Я дуже сумую за Лесею, але я її навідую, я люблю свою доньку. Це не моє рішення, аби вони жили від мене окремо, але може воно й правильно, враховуючи, ким я був, і ким я став. Багато кому не подобається, що я зараз тут роблю.
– О, то в вас є донечка! – здивувався Данило. – Батько ніколи мені не розказував про вашу сім’ю.
– Та там і розповідати нічого, ми звичайні люди, моя жінка вчителька, я теж колись був вчителем. Познайомилися на якомусь літературному вечорі, вона любила там з’являтися.
– Доречі, ви вчора казали про пана Винниченка, де він дівся? – з цікавістю поглянув на русявого юнак.
– Аааа, цей… Ми давно не спілкуємося, але він наче десь у Франції теж зараз. Бачте, мандрував він і захотілося переїхати за мною у Францію. Ми з ним посварилися тоді, то не сильно хочу з ним тепер спілкуватися. Десь він є. Я не впевнений, але він всюди як той вьюн.
– А, так от воно що. Я чув, що він твори пише, ви читали їх? Він вам давав?
– На жаль, так, читав – єхидно посміхнувся Петлюра й дістав з кишені сорочки цигарку й всунув її в зуби. – Навіть не уявляєш яка то людина. Ото, що він пише – брехні одні. Он твій батько зна що то за людина, спитаєш якось у нього. Але обережно, бо і він ледь не любить Володьку. – чоловік підпалив цигарку й поглянув на свою чашку з чаєм.
– Пан Володимир то кара небесна?
На це він отримав лиш гучний сміх від Петлюри . Це дуже розсмішило його, тому що це було сказано дуже м’яко, дуже обережно, наче Данило намагався не образити нікого.
– Ти навіть не уявляєш яка! Ти якось дуже м’яко сказав. І батько твій старався не казати про нього погано, аж доки сам не сів з ним поговорити, поки я сидів в полоні.
– То може то через вас було?
– Та навряд. Я всієї правди вже не дізнаюся, твій батько он, пан Павло Петрович, мені точно вже нічого не розкаже, в нього й так діл без мене вистачає, а в Володьки питати навіть не хочу. Можна було б спитати ще й Миколи, але й він не зна.
– А навіщо ж батько вас в полоні тримав? – здивувався Данило.
– А батько он твій хотів мене в свою армію забрати, та я не хотів, а він оце й бісився, певно. Я злим його ніколи не бачив, але я так думаю, що йому не дуже подобалося, що я йому відмовляю.
– Батько так, батькові он тільки все по-його треба. Я йому теж завжди не такий був. Навіть коли пішов працювати на завод.
– То ти роботящий, чому то він через то бентежиться? Сам був в армії, а як так, то тобі на завод вже й не можна. Чи руки скласти, та й сидіти? – іронічно посміхнувся той і видихнув дим.

Весь день вони спілкувалися, Данило навіть трохи звик до дивацьких звичок Симона, Петлюра поводив себе привітно з велетнем, він був шокований, що син Павла росте зовсім не таким, як він, і що той йде проти правил батька. Сіма навіть називав його бунтівником, коли Данило розказував йому, що він майстрував, навіть коли батько забороняв. Так і скінчився, за чашкою кави, другий день в теплому Парижі, в компанії дядька Симона, та довгими розмовами.

Весь той тиждень Петлюрі не було часу нудьгувати, постійно приходив здоровань, Сім до нього відносився доволі тепло, навіть не дивлячись на те, ким він є. Він не боявся ані титулу Скоропадського, ані його зросту та статури. Єдиною проблемою могло стати тільки те, що коли його намагалися обійняти перед прощанням, він відчував себе так, наче він в обіймах медвежих, але йому це подобалося. Щось таке приторно знайоме в них було, що він не міг забути, але він точно міг сказати, що хлопчина до нього відноситься також непогано. Коли прийшов час проводжати Данила на поїзд, чоловікові навіть стало трошки сумно, що малий їде вже, але і треба було відпустити його, дитя хотіло додому, до своєї сім’ї.

– Щасливої тобі дороги, дитино. Був радий тебе побачити в себе в місті.

Спочатку Симона обійняли, а потім й зовсім стисли в обіймах. Хлопець не міг повірити, що він не побачить цю людину найближчим часом, тому він старався запам’ятати цю мить і здивованого Петлюру, який ледь дихав в міцних руках.

– Ще побачимося з тобою.
– Ще побачимося, Симон Васильович, ще побачимося.