До батьків в село

Коли почався локдаун я закрилась у своїй квартирі. Запасів вистачало лише на декілька тижнів не більше. Діма міг би піти на роботу, але він відмовився. Воно й найкраще, бо вже через два дні крики на вулиці я чула майже кожен день. Мій сусід став частим гостем моєї квартири, я ж теж пару раз побула у нього вдома. Його квартира була темною, та неохайною, без ремонту і всім своїм видом показувала, що там жив бідний студент медичного. Вже майже тиждень Діма приходив до мене додому, й ледве не жив у мене, але після одного випадку, він переїхав до мене. Далі з його слів.

В п’ятницю ми знову засиділись й коли я пішов до себе додому дещо трапилось. Зайшов за поріг, одразу закрив двері. Й чую чиїсь швидкі важкі кроки, прислухався. Кроки зупинились на нашому поверсі. Й раптом тяжкий стук в мої двері. Я трохи не обісрався, сиджу мовчу. Чоловік, як я спочатку подумав, важко дихав, але до того ж тихенько хіхікав. Потім хриплий як я зрозумів потім жіночий голос трохи в істеричній манері сказав. “Чоловіче…. Ви ж знаєте… Що локдаун, куди ж ви виходили”. Сказала вона голосом який мало чим походив на людський, а потім істерично загиготала. Я подивився у вічко й ледве не посивів від побаченого. Вона дивилась прямо у вічко, прямо на мене, ніби мені в душу. І як тільки я на неї глянув вона ніби відчула це й почала бити кулаками по двері. А вона ж стара й хитка, якби вона це робила довго, то двері б просто не витримали. І ось я вже чую як прогинаються під тиском двері, але дякувати Господу, якийсь інший бідолага вийшов винести сміття, й тому вона побігла ловити його… Далі крик. І знову істеричний гогіт, так ніби вона насолоджувалась цим, хоча напевно так і було. Більше вона не поверталась, наситилась тварюка. Раніше я думав, що ті істоти не мають мізків, бо ця хвороба уражає саме них, але зараз я впевнений у них є пам’ять про минуле життя й навички мовлення. Також я помітив, що з ледве ходячих хворих вони розвинулись й стали непогано так бігати. Еволюціонували тварі..

Він закінчив свою розповідь й серйозно глянув на мене, на його голові й правда з’явилось пару сірих пасм. Чому ж я не чула той звук? Спитаєте ви. А тому, що я вже як 3 дні стабільна п’ю снодійні, бо ці крики тепер вже неможливо терпіти. Звичайно ж в наступну ніч додому він не пішов. Я застелила йому постіль на дивані в залі, а сама спала у своїй кімнаті. Але в той же день я чула як ця Скажена бігала між поверхами й стукала в кожні двері, й в мої теж. Я тихенько встала з ліжка й не видавши ні звука, пішла на кухню, де був Діма. Він наляканими очима дивився на вхідні двері, мені теж було страшно. З шухлядки я дістала горілку й наливши у два стакани трохи горючого, я дала один стакан хлопцю.Свою він випив, але потім глянувши на мене тремтячим голосом сказав:

-Тобі не можна.. Ти ж на снодійному, не пий, а то можеш заснути й ніколи не прокинутись.- сказав він випивши горілку ніби воду. Я сіла поряд й провела пару раз рукою по чорнявих кучерях Дмитра.

-Ну ти ж у нас лікар, відкачаєш мене.- я усміхнулась й піднесла стакан до рота, але хлопець забрав його у мене й випив одним махом сам, – е, та годі тобі, він 10 грамів горілки нічого не буде.- Від його погляду становилось ніяково.

-Ні. Це не жарти, ти мені ще жива потрібна,- це прозвучало доволі грубо, але я вирішила не придавати цьому значення.

Раптом за дверима знову почулись якійсь рухи. Скажена винесла двері поряд. Ми обидва надіялись, це буде не квартира Діми. Не зважаючи на сонність та жахливу втому я потягнулась за цигарками й відкривши вікно на кухні закурила. Отруйний дим від цигарки труїв мої легені з першого курсу коледжу. Відколи як я спробувала свою першу цигарку я не змінювала марки. Я ніколи не любила, але ця залежність стала для мене справжнім коханням. Одразу згадується як я гуляла на цих вечірках у гуртожитку, літри дешевого алкоголю й незахищених статевих актів. Коли ти молодий ти п’єш заради веселощів та на спір, а коли ти стаєш старшим ти п’єш, щоб затушити вогник душевного болю. Але по закону фізики, чи хімії, якщо до вогню додати спирт воно не потухає, а лише розгорається все сильніше. Життя тоді здавалось безмежним океаном в якому ти лише безтямна краплинка. Від подібної ностальгії з’явилась ледве помітна посмішка. Потім я повернулась до Діми й протягнула йому пачку цигарок.

-Будеш?- на моє коротке питання він просто підійшов і тихо взяв цигарку.

На вулиці було холодно, березневі ночі були такими ж холодними, але вдень сонця ставало все більше й більше. На мені були спальні шорти, майка на бретельках, рожевий халат та домашні капці, тому мені було не холодно. Мій новий співмешканець же був вбраний в футболку та знявши свої джинси тому, що він вже збирався спати залишився в сімейках які були мені наче шорти. Діма взяв папіросу та лопнувши капсулу підкурив її.

-Взагалі я не курю жіночі цигарки.- сказав він,- але раз нема нічого іншого…- задумливо випустив див у вікно та зітхнув.

-Ти вибачай, які вже є…

Раптом на душі так туго стало, як моє життя дійшло до такого, коли я не можу навіть на зовні вийти. Я не вірила, що все змінилось так швидко, я не могла це прийняти. Мені хтілося нормального життя, знайти чоловіка, можливо завести дітей, подорожувати, але що я зараз маю. Я можу померти хоч сьогодні, хоч завтра, нікому не зрозуміло чи вистачить мені сил дожити до кінця цієї епідемії. Від подібних дум, на моїх очах проступили сльози безвихіддя. Діма стурбовано глянув на мене та доторкнувшись мого плеча сказав:

-Гей… Ти чого? Все ж буде добре, я впевнений. Скоро це все закінчиться і ми всі повернемося до нормального життя.- тим часом з під’їзду донісся знайомий сміх. Він опустив погляд. Стало зрозуміло, що його надія теж не вічна. Мене охопила злість, тому я відповіла йому.

-Ти що, серйозно думаєш, що ми зможемо вижити?!- я підняла голос, але згадавши, що нас можуть почути продовжила тихіше,- дивись правді в очі ці скоти, які пожирають людей, рано чи пізно і до нас доберуться.- казала я схлипуючи та витираючи сльози.

Він нічого не відповів, а лише при обняв мене за плече та викинувши недопалок за вікно. Він явно впав на щось живе, бо щось зашипіло там, в темряві. Ми о. Недопалок швидко закрили вікно та штори. Щоб хоч якось відволіктися ми сіли подивитись телевізор. Поставивши звук на мінімальний ми почали дивитись якусь мильну драму. Я й не помітила як задрімала. Наступного дня коли ми виглянули за двері то зрозуміли, що двері у квартиру Діми були збиті з петель. У нас обох пройшли мурахи по шкірі. Швидко оглянувши квартиру ми зібрали все най необхідніше й перенесли це все до мене дому. Ось так він офіційно переїхав до мене. Ми одразу домовились про домашні обов’язки. Й наступні два тижні були дуже спокійними. Ми не сварились від слова зовсім. У нас на все була спільна думка. Детально думаю розписувати, що ми робили не буду, бо це буде довго та нудно.Але після двох тижнів почали зникати інтернет, світло, вода, а потім й зв’язок. У квартирі стало просто нестерпно жити, води і їжі після місяцю життя так стало не вистачати. Коли від відсутності води ми вже не могли навіть вмитися, я запропонувала йому поїхати в село до моїх батьків, він спочатку не погоджувався, але коли ніяких зручностей не було вже тиждень він погодився. Ми почали збиратися, я дала йому свій старий похідний рюкзак, а сама ж прийнялась складати новий. Тільки саме необхідне, двоє спортивних штанів, дві теплі кофти, футболка. Далі йде вода, їжа.

-Можливо ми можемо взяти пару ножів? Щоб якщо що оборонятись.- спитав він дивлячись на кухонні ножі.Я дістала зі свого рюкзака два похідні кинджали й сунула один з них в руки Дімі, теж саме я зробила з пістолетом.- Звідки в тебе ц все?- спитав він приголомшено.

-Я працюю в магазині який спеціалізується на таких штуках, а тепер дивись як користуватись пістолетом.- я показала заряджати травмат, дійство яке я повторювала тисячі разів,- зрозумів? Ну якщо ні, то на одній з отих істот використаєш.

Ми продовжили далі збиратись. Вихід планувався на завтрашній ранок тому у нас був час подумати як нам добиратись, бо машини не було ні в мене, ні в нього. Я то взагалі не знаю як машиною керувати, а от він як я дізналась були права, але машину він так і не купив. Висновок напрошувався сам, вкрасти чужу машину і на ній поїхати. Але якщо на вулиці взагалі машин ніяких не буде, то все пропало. Було страшно, в останню ніч ми взагалі перестали звертати увагу на будь-які звуки ззовні. Те, що було там, за межею моєї тихої затишної квартирки, лякало, жахало, але разом з тим і манило, бо була надія, що зараз от я виїду з цього кошмару, приїду до мами, тата, і все буде як раніше. Але нічого вже як раніше ніколи не буде. Я плакала майже кожної ночі відтоді як пропав зв’язок, бо я навіть не знала чи живі ще мої батьки, чи ні. Як би то не було ми зібравшись стали чекати світанку. За ці тижні ми з Дімою стали близькі одне одному, але ні я, ні він не натякали, ні на що більше.

Ось вже шоста. Ми вдягли зручні черевики й накинули куртки. Тихо відкривши двері, вийшли й прислухались. Ніби нікого не чутно, я максимально тихо як могла зачинила двері. Я сподівалась, що ще зможу повернутися туди. Міцно вчепившись в ніж ми вдвох почали спускатись по сходах. Чим ближче ми були до першого поверху, тим страшніше нам було. І ось парадний вихід, я починаю смикати за ручку, щоб відкрити, вона не піддається. І тут я зрозуміла, що світла ж то нема, можливо воно заглючило й тепер двері не відкриваються. Поки я була в думках Діма став спочатку тихо, а потім гучніше смикати мене по руці, а коли я нарешті повернулась до нього він показав мені поглядом на підвал який був у домі. Я спочатку не зрозуміла, а потім прислухавшись, почула. Хоть там був, дихав й ненажерливо чимось чавкав. Ми переглянулись і почали тихо підійматись по сходах наскільки це можливо. Вже дійшовши я тремтячими руками взяла ключ й почала вставляти його у замкову щілину, звук повороту ключа заповнив під’їзд. І тут я почула те чого боялась найбільше, й навіть зараз інколи воно сниться мені уві сні. Сміх, та гучні швидкі кроки. Смерть йшла прямо до нас. Дмитро побачив її першою, коли я вже відкрила двері, але було вже пізно… Коли ми ввалились у квартиру й закрили двері за собою, у двері прилетів сильний удар, а за ним й сміх.

-Я знаю, що ви там є.- вона протягувала слова ніби ласкаво намагалась говорити з нами через усмішку,- ну пограймо в хованки, тільки якщо я вас зловлю…- сміх,- ви знаєте що буде,- мова її на останніх словах стала не людські, ніби сам диявол говорив.

-Що ж нам робити? панічно питав Діма шукаючи де б сховатись. Я оглядала все навколо й думала що б нам зробити.

-Точно, виплигнемо з вікна. – сказала я й побігла відчиняти вікно на кухні,- це всього-на-всього 3 поверх, зачепимося за дерево. Давай, це наш останній вихід.- у двері знову дуже сильно гупнули.

-Залишилось, 10…9…8- повільно почала рахувати скажена.

Ми з Дмитром забігли на кухню. Я пішла першою, він схопивши пістолет направив його на двері. Залишилось 4 секунди, я стрибнула. Це відчуття падіння на декілька секунд захопило моє дихання. Впавши тулубом на вітку я закашлялась та о тамувавши себе я сіла на дерево та глянула на своє вікно. Почувся крик, на очах моїх виступили сльози, далі різкий вистріл і о чудо Діма вистрибнув з вікна прямо за мною, ніби він якийсь професійний шпигун. Він впав на гілку нижче й ми тихо спустились. Істота в моїй квартирі лиш жалібно заскиглила. Що я що він ледь дихали від надлишку адреналіну в наших тілах, але не можна було зволікати. Знайшовши якісь старенькі жигулі ми розбивши скло відкрили машину. Стряхнувши з сидінь залишки скла ми сіли на передні сидіння. Дмитро за кермо, а я на пасажирському. Після може хвилини копирсання в машині та роботи з проводками машина з гулом завелась тим самим привернувши увагу всіх скажених навколо. Вдень їх було не так багато. Діма різко нажав на педаль газу й ми тронулись. Деякі з тварей побігли за нами.

-Чорт. А ти не міг завести її тихіше?- цикнула я почавши думати як відірвати від нас хвіст.

-Ну вибач, цей… раритет по іншому ніяк не звести.- намагався він зі мною лаятись, але уважно дивився за дорогою,- може ти спробуєш пістолетом в них пошманать? заодно й покажеш як ти вмієш стріляти.- сказав він ніби іронічно.

-Ти що зараз підколоти мене вирішив? – хмикнула я, але послухала Зарядивши пістолет я висунулась з вікна й почала цілитись. Їхні червоні очі були ніби червоні цятки для снайперів. Я зробила пару вистрілів він різко закладених вух запаморочилась голова і я сіла назад в машину. По обличчю Дмитра я зрозуміла, що він би ще якось підшукав наді мною, але він промовчав. Невдовзі ми виїхали з міста.

-Куди їдемо? Я ж не знаю де твої батьки живуть. Скажи хоча б назву села.- назвавши назву ми поїхали далі. Поступово міський пейзаж змінився краєвидами поля та ліси. було на диво спокійно. Трохи відійшовши від всього що трапилось з нами й він почав розмову, – я просто в шоку, що ми втікли від тих тварюк, двічі, стрибнули з третього поверху так ще й вижили. Це все завдяки тобі!- сказав він з явною прихильністю та глянув на мене.

-Та ти тримайся, і коли це все закінчиться дякувати мені ще будеш, що врятувала тобі життя.- я посміхнулась, а потім додала,- а взагалі я бачила як ти стрибав з вікна ти, так з тим пістолетом брутально виглядав, що я подумала, що ми в якомусь фільмі.- я засміялась, а разом зі мною й він.

-Я думав ти боягузка, а ти он як жити хочеш.- він знову глянув на мене тільки погляд його був теплішим за літнє сонце. Я не придала цьому уваги й ми поїхали далі.