Барон, лови!

Парк біля річки Хан, наприкінці невеликої стежки, на лавочці з видом на річку сидів він. Щовечора, приблизно о десятій, хлопець приходив на цю лавочку і просто сидів, дивлячись на річку, а в навушниках у нього голосно грала музика.

Звідки я знаю? Спочатку я просто спостерігала за ним, поки ввечері вигулювала собаку: завжди бачила його, повертаючись додому. Але одного разу до нього почали чіплятися місцеві хулігани і як результат – почалася бійка. Я пару хвилин стояла і просто спостерігала, бо здавалося, що хулігани програють і зараз підуть, але… Один із них дістав ножа і просто так стояти осторонь я вже не могла. Пощастило, що мій пес на ім’я Барон – німецька вівчарка – досить великий, тому в основному до нього боялися підходити. Через мій крик хулігани на секунду відволіклися, і в той же момент, після точної команди: “Барон, лови!” – мій пес побіг на кривдників. Ні, звичайно, він їх не вкусив, а тільки налякав, через що вони втекли, а собака спокійно сів біля ніг того хлопця, на якого напали. Юнак, якого мій пес побіг рятувати, стояв біля нього і, здається, був шокований від того, що відбувається.

Я повільно підійшла до них і спробувала відвести свого собаку трохи убік, на що пес просто позіхнув і ліг біля моїх ніг. Якщо вже “поговорити” з Бароном у мене не вийшло, я вирішила звернутися до цього незнайомця, який все ще відходив від шоку. До речі, цей хлопець був на голову вище за мене, що мене не особливо здивувало, адже мій зріст усього 155 см. Незнайомець був одягнений у все чорне, а очі були прикриті волоссям, через що я не відразу зрозуміла, що він дивиться на мене.

– Дякую вам за допомогу. Вам та вашій собаці. А тепер я, мабуть, піду, – сказав той і вже розвернувся до мене спиною, щоб піти. Загалом, я й не чекала, що мені зараз почнуть від щирого серця дякувати і пропонувати щось нібито за допомогу, але… Невже я навіть не дізнаюсь імені того, кого щойно врятувала?

Дивний він, цей хлопець. Будь-якого іншого дня я б просто пішла, але тоді було щось, що змушувало мене хвилюватися.

– Та немає за що. Була рада допомогти. Ось тільки… Ці хулігани більше вас не чіпатимуть? Я маю на увазі… Це була випадкова зустріч, чи ви знайомі з цими хлопцями та вони вас переслідують? – вирішила поцікавитися я, абсолютно забивши на те, що взагалі-то, набагато ввічливіше було б спочатку назвати своє ім’я, а не відразу лізти в чиїсь справи. Але по суті він теж не відрекомендувався, так що в даній ситуації на подібне можна було заплющити очі.

– Дівчино… Це вже не ваша справа. Ще раз дякую за допомогу. Прощавайте! – сказав у відповідь незнайомець, а потім пішов. Його слова чомусь неприємно відгукнулися в моїй душі, наче я прощалася з дуже дорогою мені людиною. Але, забігаючи наперед… Хіба не було краще сказати тоді “До зустрічі”, га, Со Чанбіне?

Хоча… Можливо, тоді це був твій спосіб захистити незнайому дівчину…