Балкон

Небо було затягнуто великими світло – сірими хмарами. Вони були не вісниками грози і дощу, а снігу. Лапатий, білосніжний він мав скоро знову опуститися на землю, укрити її собою, захистити від крижаного вітру і холоду.

Перша сніжинка повільно почала опускатися вниз. В ту мить холодний  вітер підхопив її і кинув прямо в бліде обличчя людини. Дівчина встигла спіймати її пальцем, і надавити на неї іншим. Сніжинка без жодного звуку розпалася на тисячі маленьких кришталевих шматочків.

Дівчина поклала лікті на поручні балкона, переплітаючи пальці разом. Був би це хтось інший він би обов’язково з захватом дивився на водоверть сніжинок в небі, але тільки  не Венздей Аддамс.

Темне, як пір’я ворона, волосся традиційно було заплетене в дві тоненькі коси. В очах явна байдужість до снігу, і холоду, які вирували навколо. З одягу тільки чорні штани, светр в білу цятку і міцні чоботи на шнурівці.  Обличчя бліде, і лиш темно-фіолетова помада додавала кольору.

Її погляд не виказував ні радості, ні горя. Лиш повну байдужость і стриманість. Думки в голові не крутилися із шаленою швидкістю, налітаючи одна на одну.  Вони були вистроєні в суворому порядку, і кожне питання детально обдумувалося.

Незаплановані канікули, що раптово розпочалися із -за загибелі директорки Вімс, так само раптово закінчились. Заміну знайшли на диво швидко. Тиждень і тепер в директорському кріслі сидів чоловік років сорока. В нього було темно-руде волосся, заплетене у хвіст. Яскраво-блакитні очі суворо оглядали кожного. Діловий костюм чорного кольору… І сережка у вусі, що не пасувала до його іміджу.

Венздей вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що цей містер Хантер буде таким самим, як Вімс. Тобто зацікавленим лиш в репутації школи, а не жахіть в ній. І якщо той дивний незнайомець, що написав повідомлення майже два тижні тому, з’явиться сенсу йти до нього немає.

Але багатьом учням він припав до душі.

– Тому, що не кожен директор Невермору дозволяв відвідувати місто по суботам. – радісно відповіла Еніт, пишучи вже план покупок.

Просто зазначимо, що список почав писатися ще в понеділок і під вечір п’ятниці там назбиралося близько тридцяти пунктів.

– Тобто вірішив нас підкупити. – раціонально відповіла Аддамс.

Венздей то опустила погляд до землі, то знову здійняла до неба.

Деякі питання так і не давали спокою. Вони залізли в саму її чорну душу, пустили там своє коріння і надавили на найслабші місця.

Цілеспрямованість і любов до таємниць.

Позаду почувся тихий скрип вікна.

– Венздей! – почула вона незадоволений голос Еніт. – На вулиці холоднеча, а ти навіть без шапки!

Аддамс обернулася. Еніт стояла перед нею з рум’янцем на щоках, сніжинками у волоссі і великою червоною ковдрою на плечах.

– Одного разу коли мені було п’ять, я три дні пробула в горах. І …

– О, ні! Я навіть слухати не хочу про дивацтва твоєї родини! Занадто їх багато. – захитала головою Еніт. – Думаєш про повідомлення і Тайлера? – спитала вже значно спокійніше.

– Повідомлення – так, монстр – ні. – відрубала Венздей.

На обличчі нічого, а в душі… А там при одній згадці про ім’я заколола і запекло.

Великого дискомфорту це не створювало,  лиш малюсіньке бажання дати собі ляпаса.

На плече опустився Річ. Він з’їхав по її руці на поручня і швидко зарухав пальцями.

– Рукавиці? Може ще й шарф і взуття купити? Раніше ти без цього чудово обходився. – холоднокровно відповіла Венздей.

Але її сусідка мала зовсім іншу думку.

– Зараз додам до списку. – гукнула Еніт, і вже збиралась йти, як зупинилась. –  А забула сказати Венздей, завтра ти обов’язково йдеш з нами у Єрихон.

– Навіщо?

– Я сама всі пакети не донесу! – почулося з кімнати.

Венздей зітхнула і повернулась до краєвиду.

– Ми і тобі щось прикупимо  – застукотів Річ.

– Мені нічого не потрібно.

– А новий детективний роман? 

– Якщо, лише це. – неохоче погодилась Венздей, і повернулась до кімнати.

А сніг продовжував падати.

Від автора:

На враженнях від серіалу починаю писати фанфіки! Ну чи фанфік. Дивлячись на скільки робіт вистачить фантазії. І, якщо комусь сподобалось пишіть коментарі.

P.S. Розділи будуть короткими, але і спробою писати швидко, поки від мене не втекло натхнення.