Байстря

Пролунав пронизливий дитячий плач. Зі щоки матері потекла болісна сльоза. Жодної надії на своє чи його майбутнє. Жодного розуміння, що робити далі.

– Зватимешся Джеймсом, сину. – провела мати рукою по щоці маленького хлопчика, який вперше щойно побачив справжнє світло, не розплющуючи очі. – На честь батька твого. Змусить тебе жаліть, що ти все іще жив.

Новонароджене малятко на мить замовкло, ніби-то уважно слухаючи розумні слова, що говорила та вродлива дівчина над головою, Та, мабуть, маленькі мізки почули щось неладне, і малий знову заплакав.

Пану Ґросаму подобалась та дівчина, та багато таких «файних дівок» він мав на хуторі, й одного дня хотів Юфимію туди приволокти. Деколи пан уявляв себе султаном. Тримав при маєтку маляра, прислугу, дівчат, які його розважали, привозили йому заморські продукти та тканини, золотом всі обшиті. Гарно там було, з ґанку вранішній рожевий Дунай виднівся, бо тільки сонце виходило з-за обрію, а зліва поля, на яких людей зо 30 жита жнуть. Та їх і людьми назвати не можна, не схожі вони були – лиш кістки одні, з яких мʼясо, або було здертим вже при народженні, або його обскубували поміщики протягом життя.

Зважаючи на його паскудну гоноровість дуже складно було зрозуміти, чому він простив Юфимію. Хоч вона намагалась приховувати організм всередині себе, який з кожним днем збільшувався, та приховати щось серед людей неможливо, у будь-якому випадку пліткуватимуть. Коли живіт дійшов до тих розмірів, коли було вже все було зрозуміло, село продемонструвало свою реакцію.

– Мамочко, – прошепотів маленький смаглявий хлопчик писклявим голосом, а потім показав пальчиком на Юфимію. – А тітка Леся сказала, що та дівчинка покритка. Це що, правда?

– Василю! – скрикнула матір, оглядаючись та шукаючи засоромленим поглядом інших людей. Але їх не було на вулиці, тому потім та у відповідь прошепотіла. – Тихо, не показуй пальцем.

Хлопчик продовжував дивитися в слід дівчині.

– Не дивися на неї! – скрикнула мати, взяла малого за руку й повела в сторону. – Вона хвора на голову. Безумна. Ніколи не наближайся до неї, добре, сину?

– Добре, матінко. – малий надув щічки й втупився в землю.

Юфимія пленталась туди-сюди, не знаходячи собі місця. Що її очікуватиме далі? У неї будуть кидати камінням? Вона чула історії з сусідніх сіл, коли над жінками знущались навіть гірше. Та вона не розуміла одного. Чому Ґросам не відреагував, коли побачив її на полі? Він дивився тим самим поглядом, який постійно загравав, і здавалось, ніби-то нічого не трапилось. Він знав, що дитина не його, всі знали. Всі знали, від кого дитина. Вічне бажання присвоювати будь-що та будь-кого собі не могла дозволити йому так просто проігнорувати «єво дарагую Єфімачку». Та не єдина «Єфімачка» була у нього. Скільки ж він дівчатам обіцяв! Альпи, золотом политі, в Петербурзі під палацом «єйо вєлічєства царіци втарой» жить, скільки слів щедрих говорив. А дівчата молоді вірили, та й потім всі в одному маєтку, як в гаремі, почали жити. Та й більшості місця не залишалося, блукають й досі десь по світу зі своїм байстрям.