Вогні

У війни не жіноче обличчя

Це скидалося на справжнє божевілля.

Катря знала, що так треба. Що це колись станеться.

Проте вона не хотіла цього. У пекучому неприйнятті й відчутті кинутості, вона прямувала до будинку, який Тая вказала у записці. Вона коротко вклала сенс у слова, як завжди вміла. Фронт. Нестача. Безнадія. Цікаво, чи вона колись знову напише вірш? Чи Катря знову колись почує її абсолютно унікальний декламуючий голос?

Вона ішла нерівним асфальтом і вдихала сирість, що злізала зі стін зграями, немов оті мурахи. Їй хотілося принести Таї лілій. Їй хотілося востаннє поселити в її домівці щось живе. Хотілося змішати всі її лікарські препарати, вирвати з одежі бейджі, аби забрати її звання фармацевта, аби сховати її. Катря була готова приспати Таю, аби вона не йшла.

Було ясно, що це квиток у один кінець. Катря розуміла це як ніхто інший. Вона залишилась одна в сім’ї через цю кляту чорну діру на Сході. І паралельно вона почувалась приреченою, відпускаючи Таю.

Та, у кінці записки, дрібним шрифтом — пошепки — запросила її на побачення. Сказала, що випросила часу до від’їзду. Аби побачитись. Катря хотіла виколоти їй очі, щоб і бажання такого не виникало. Побачитись? Та ти першокласна гумористка, Таю.

Ще одна річ, яку Катря знала, це те, що вони не були одна одній ніким. Досі. Вона не могла не сміятися. Люди дивились, і вона ледве стримувалась від того, щоб видряпатись на чиїсь, допустимо, плечі й заплакати. Щоб була інтимність, але сліз не було видно. Якби вони тільки знали, які вогні широкими мазками вирували у ній тоді. Вогнів взагалі було занадто багато в атмосфері: і у новинах, і за рогом, і всередині кожного перехожого, і у очах цих же перехожих. Вогонь пробирався у найбільш неочевидні місця, й гадки не було, як його приборкати. Та чи був сенс?

Крок її не слабшав. І коли вона побачила дім Таї за декілька перехресть від місця, яке вона топтала кросівками в сіточку, її душа відмовилась відступати. На вулиці було смертельно холодно, але їй це допомагало — завдяки цьому вона почувалась більш живою. Це багато значило у подібні моменти.

“Ніхто” кохалися так, наче одружені, але не так, наче востаннє. Вони так не вміли. Принаймні, не цього разу (ага, саме тоді, коли найбільш потрібно). Катря не могла дивитися Таї в очі. Навіщо над собою знущатися? Врешті, її покликали трахатись, а не в душу проникати. Байдуже.

Тепер завжди буде байдуже. Катрі легше було записати Таю в мертві з першої хвилини після останнього сплющеного відбитку руки на блискучому склі, який віщав, що час не чекатиме. Погода знову була на її стороні, вихваляючись величезним сонцем посеред суворої зими: їй не треба було прикидатись, що вона фізично не здатна встановити зоровий контакт. Тая ж лише весь час заглядала у її обличчя й кивала головою зі сторони у сторону. Раніше вона би перебрала бодай пару рудих пасом Катрі. Зараз вона цього не робить. Тепер вже ні.

Зараз вони обмінюються тупими побажаннями і обіцянками — бути щасливою без неї, не сумувати, хай щастить. Це тобі хай щастить, думала Катря, й нічого не відповідала. Вона прикусила язика і розглядала громадний циферблат навпроти. Тая ж, мабуть, і не думала про те, як він знаходиться за її спиною, не подає ознак життя, не впадає у поле зору, доки не зробиш неповний оберт. Катря хотіла захистити її.

Тому вона нічого більш не зробила

і відпустила.