багряний космос

черговий день почався зовсім не так як хотілось, усюди темрява, а горло щось з неймовірною силою стискає, ніби хоче задусити. не дає схопити й трохи гидкого повітря, й здається ніби це кінець. Шарлотта відкрила очі, кашель виривається з горла та чорні, як вуголь чорнила опиняються на лодонях. самопочуття ніби хтось вбиває з середини, якийсь паразит сидить та повільно, болісно забирає життєві сили. голова болить, вона підіймається та ледь не падає. з кожним днем стає все гірше, хіба не потрібно щось вирішити? дивлячись у зеркало, дівчинка розуміє що їй огидно від зображення. вона виглядає втомленною, не радісно їй. в очах немає того блиску, там більше немає сотні зірок та галактик, там лише біла темрява – як гучна тиша, і вона знищує її. думки плутаются роблячи суцільний хаос, не дає зібратись та сконцентруватись на важливих речах. та хіба від хаосу не відбувається порядок? і навпаки, так до самої безодні. але часу лишалось не так багато, потрібно було йти у школу. “прокинулась.школа.спати.прокинулась.школа.спати.прокинулась..”

а будні зовсім однакові, Вайлтшайр навіть не замітила з якого моменту її життя перетворилось на нескінченний день сурка. а коли спокій? коли вона дійсно зможе відпочити? та тільки смерть допоможе, (знищить), змилує нещасну маленьку Шарлотту. причин для смерті не було, але жити без цілей, абсолютно одній, у цьому світі також безглуздо, усе що вона могла це слідкувати за однотипними, сірими, та вбивственно нудними днями, які ніби все більше топили її у білій масовці.

дорога до школи, все таке саме, все повторюється, якогось хлопчика били та було не до того. шкода, вона пройшла навіть не глянувши, хіба це Шарлотта? хіба це вона? добра, мила, дружелюбна та комунікабельна дівчинка яку всі обожнюють? ні, відбувається щось погане, вона мабуть, захворіла.

опинившись у школі, біля класу хтось обійняв її. так ніжно, безболісно та по дитячі. цей хтось, боявся зробити неприємно, вона це знала рівно так як знала скільки 2+2. Шарлотта відчула тепло та серцебиття, і феєрверки заполонили її розум.

– Шарлотто! я сумувала

тихенько промовила Анрі, точно, тільки Уорхол обіймала так ніжно, тільки її очі схожі на туманний ліс, тільки її волосся м’якіше за любу тканину, і тільки час проведений з нею був начебто, картина з різноманітними фарбами та яскравими відтінками.

час пройшов швидко, Анрі постійно говорила, скоро обід. почався урок, вчитель знову читає нотації та моралі. цікаво зовсім не було та Шарлотта майже провалилась у сон. раптово вона відчула як Уорхол взяла її за руку, а шкіра у неї ласкава, ніжна, приємна для дотику.  у самої Вайлтшайр руки завжди холодні, ніби сніг. який так і попече, своїм холодом. Анрі перша хто взяв її за руку, серце почало битися частіше. а хвиля мурашок пробіжалась по болісно білій шкірі. вона усміхнулась, так і просиділи то першого дзвінка.

– урок закінчено.

кинув вчитель, зараз час обіду.

хтось підійшов до Шарлотти, якась чергова дівчинка немаюча обличчя, у неї ніби безна на лиці, здається ось-ось і все зникне. та дівчинка звикла, тому привітно запитала що тій потрібно.

– привіт! Шарлотто, не хочеш пообідати зі мною?

це не перший випадок, але здивувало її не те чому дівчинка питає її, а дивно було бачити ревнивий погляд Анрі, вона стиснула її лодоні, та сухо перебила

– ми вже вирішили обідати разом.

намагаючись усміхнутись, вийшов якийсь жахливий оскал. вона ніби звір, дикий, хижак.

Анрі потянула Шарлотту за собою, та ледь встигала. Вайлтшайр не знала як себе вести, тому вирішила почекати, та поглянути що буде далі. Уорхол завела її на дах, та щойно двері закрились вона прижала її до них. Шарлотта відчула тілом залізні двері та болісно зажмурила очі.

– Анрі..

м’яко почала та, голос чомусь зрадницьки дрогнув під кінець, їй було страшно. дійсно, вона справді замітила у поведінці Уорхол щось дивне, останнім часом вона вела себе по-іншому. стала більш тактильна, хотіла проводити час більш з Шарлоттою. а причин вона не знала, Вайлтшайр не знала що таке любити, вона не знала багатьох людських почуттів. ніби янгол, який вивчає цю планету. Анрі так і казала до неї, називала янголом, а зовнішність справді схожа, вона біла-біла, ніби перший сніг. ніким не зворушений ідеальний та холодний.

Анрі трохи насупилась. але можна було сердитись на ці дитячі очі? так, Шарлотта була дурна, вона була схожа на ненормальну, тоді чому ти прив’язалась? чому тобі так страшно? Вайлтшайр хотіла щось сказати, та не встигла. вона почула на собі залишки темного, та трохи багряного космосу. здавалося саме сотні зірок зараз падає над ними, нехай навіть небо тут не справжнє, і не існувало більш нічого крім цих двох.

вона не вміла любити, вона й зовсім не знала що таке щастя, та Анрі навчила. вона ніжно тримала її за руку на уроках, вона чутливо цілувала її на даху, подалі від інших очей. вона життям готова була покластися що кохає її. та все хороше не довго триває. незабаром, Анрі тримала тіло її янгола, білого, чистого як сніг. та на шкірі виднілися ледь замітні, багряні, розводи космосу. пусті очі більш не рахували таємні зірки. ніколи.