Багато нас для першої зустрічі

– Ма, ти приїхала! — вигукнув чоловік, швидко наближаючись до мене. Я відразу ж замкнула його в свої обійми.

– Доброго дня, Румпі. Я по вас жах як скучила, – зізналася я, і, вставши на шпильки, потріпала чоловіка по голові. Називати його сином мені важко навіть уявно, хоча б тому, що він старший за мене раз так… о десятій?

– Як Лондон? Встигла вивчити велике місто? — ми неквапом побрели дорогою. Погода була напрочуд хороша, і мені не хотілося пересуватися в іншій формі. А машину я залишила у лісі.

– За тиждень? Що можна встигнути за такий короткий термін? Головне, я закрила свої борги з навчання. Тепер знову можу повернутися з міської метушні до свого рідного лісу, — я замріяно посміхнулася.

Кілька хвилин ми провели мовчання, а потім темний раптово зупинився. Я теж загальмувала і прислухалася до спільного тла: крім пташиного співу все було тихо, повітря не вагалося в межах п’ятисот метрів, та й далі відчувалося лише подих перехожих, яким до нас не було жодної справи.

– Ти нічого не відчуваєш? Мов за нами стежать, — тихенько поскаржився чоловік. Я насупилась і заплющила очі, наполовину переходячи в стан духу. І все одно нічого незвичайного.

– Все тихо, Румпі. Я не відчуваю ні подиху, ні чужої магії.

– Мабуть, здалося, — якомога спокійніше озвався Голд, з підозрою дивлячись на тінь житлового будинку. Я закотила очі — його занепокоєння минулим іноді доходило до параної. Йому скрізь мерехтіла тінь батька,

– До речі, зайшла б ти до свого Генрі. Він буде радий твоєму поверненню.

– О, я неодмінно навідаю його. Я привезла йому дуже цікаву книгу казок. І до Реджини треба буде забігти, і привітатися з Еммою та її батьками. До речі, як там у вас із Белль?

– Ну, добре все. До речі, син постарався непомітно перекласти тему. Зрозуміло, він знову щось вичудив ,

– У так званих «героїв» знову якісь проблеми. Вони хочуть зібратися разом та обговорити завтра. Щось на межі міста. І ми з тобою теж запрошені якраз твоя територія. Я не маю бажання йти, але вибору особливо немає. Та й про благополуччя міста дбати доводиться. Тут у нього задзвонив телефон.

– Так, Белль? Зустрілися, вона тобі привіт передавала. Що? Зараз, вже лечу! – – Румпі, все добре? — стурбовано спитала я. Син рідко так переживав через щось.

– Так, Ма. У нас раптові гості напросилися, і мені треба приділити їм трохи уваги. Чи можу я попросити тебе переміститися відразу додому? Не хочу здатися…

– Чудиком. Не хвилюйся, це і так твоя вічна характеристика. У будь-якому разі сам будь обережний, і обов’язково дзвони, якщо раптом що, — я злегка погладила чоловіка по щоці і посміхнулася.

– Неодмінно, ма, – чоловік трепетно ​​поклав свою руку поверх моєї, тут же з усмішкою відсторонюючись. Він укрився червоним туманом і зник. Я теж не стала затримуватися посеред дороги. Перейшла в дух, і миттєво перенеслася додому через ефір. За хвилину я вже стояла на лісовій галявині навпроти свого будинку.