Фанфіки українською мовою

    Легкий вітерець недбало торкався білого пасма волосся. Сонце наближалося до нескінченної смуги горизонту, хаотично розкидало яскраві рожеві промінці по небу. Якби він був десь там, нижче, напевно почув би тихий дзвін цвіркунів, що спостерігали за ними з трави, але у вухах бухала кров, відбиваючи свій ритм швидкими ударами серця. Пальці охопив тремор. Брову звело в легкій, майже безболісній судомі.

    Він знав, що вони спостерігають, але не хотілося обертатися.

    В печінки вже в’їлися їхні нудотні жалість і співчуття, і він починав щиро цінувати кожну хвилину, проведену в тиші.

    Драко підняв голову, підставляючи обличчя бляклим місячним променям. Так хотілося поскаржитися комусь, накричати, виплеснути, як прілу воду з кухля, гнів, просто щоб позбутися непотрібних емоцій. Так хотілося заснути, щоб потім, при пробудженні, списати всі неприємності на непотрібний, кошмарний сон, мляво посміхнутися і подякувати тому, хто почує, за відносно спокійний і здоровий ранок. Попри те, що Драко був магом, він був не всемогутнім, не міг вплинути на приречене; на те, що мало статися.

    Тільки зусиллям він не здригнувся, коли вузька долоня м’яко торкнулася його плеча. Відчувши її тепло навіть крізь тканину ветровки, Драко кинув погляд на Герміону. Ніс відчув ніжний, ледве вловний запах цинамону, око торкнулося м’якого шоколадного відтінку її волосся. Герміона обережно сіла поруч, як і він, звісивши ноги вниз, і легко сперлася на його плече.

    Цей дах був її улюбленим місцем у Лондоні, і згодом Драко став бувати тут частіше. Спочатку просто виходив покурити, коли заглядав до неї в гості у маґлівську квартиру —  відкрити заклинанням дверний замок на останньому поверсі висотки, за яким знаходилися металеві сходи, зовсім не складно. Іноді Герміона бувала поруч, дихала повітрям, і вони разом проводили години свободи, що минали занадто швидко.

    Потім, після того, як реальність Драко розкололася на маленькі гострі шматочки, він був тут із Тео.

    Вони або мовчки дивилися на небо, що щовечора тішило їх своїми неповторними малюнками, або були захоплені улюбленим Ноттовим заняттям: він писав те, що Драко називав картинами, поки Мелфой спостерігав за ним, намагаючись запам’ятати усяку, навіть незначну детальку. Його вираз обличчя, коли доводилося змочувати пензель чи змінювати колір; коли він прискіпливо оглядав результат, шукаючи недоліки; легка, горда за себе посмішка, коли він залишався ним задоволений. М’який вигин ліктів, добрі зморшки біля улюблених синіх очей, здивований погляд, коли той ловив Драко за спостереженнями. Соромно не було, він просто схиляв голову в німому запитанні й закликав не відриватися, на що Тео легко знизував плечима і продовжував працювати.

    Герміона теж мала звичку спостерігати за ними, і Драко, вдаючи, що не помічає цього, питав себе: такі ж у неї причини чи ні? Вона теж запам’ятовувала все, що тільки могла, накачувала цим пам’ять до краю, боячись упустити щось важливе, бо потім могло бути пізно? Вона теж намагалася насолодитися кожною секундою, кожною недоречно кинутою усмішкою, чи нею рухали інші мотиви?

    Якогось з таких вечорів Драко осяяло, і ця думка не викликала жодного здивування.

    Здавалося, що він знав це завжди.

    Він знав, що ховалося за цими поглядами Тео та Герміони, знав, що означали торкання ніби ненароком, якими його нагороджував Нот, і він знав це виразний Ґрейнджеровський погляд. Проґавивши момент, коли це переросло у щось більше, Драко просто спостерігав за нестандартними стосунками, що грали між ними. Обговорювати їх тягу один до одного, яка з’явилася невідомо звідки, ніхто не планував; вони підходили до неминучого, заздалегідь відомого кінця, до якого самі й прирекли себе, і Драко не міг зрозуміти: у ньому змішався садист із мазохістом чи він просто був телепнем?

    Тепер, сидячи на виступі перед прольотом десяти поверхів, Драко відчував лишень страх. Хвороба вбивала його, висмоктувала все, що тільки могла, отрутою розтікаючись, як кров, по венах, і гострими шпильками чіпляючись за тіло.

    Найбільше він боявся померти.

    Життя і так пошмагало його, залишивши чахнути, як непотрібну затоплену крамницю з книгами; власні думки отруювали зсередини, як зламаний завод, дим з якого псував повітря міста, а відходи – колись родючий ґрунт і чисту воду. Було страшно думати, що колись його не стане, що через деякий час люди, заради пристойності трохи пожалкуючи, викинуть його зі своєї пам’яті, як непотрібну касету чи старий диван зі слідами кігтів їхнього недолугого кота.

    І водночас йому було страшно за людей поруч із ним.

    Герміона, яка зовсім не вміла підтримувати і залишала цей обов’язок Тео, натомість занурюючись в себе, зникаючи з його поля зору. Герміона, яка була надто лагідною для звичайної дівчини, яка не по чутках знає, якою ціною дається щастя. Герміона — та, яка пахла цинамоном та гвоздиками, а власний запах якої чомусь нагадував йому рідну хату, якої вже давно не було.

    Не почувши, коли Тео, як і дівчина, опинився поряд, Драко витріщився на нього небачащим поглядом.

    Тео.

    Як багато любого було в цьому імені. Тео, який заплющував очі на всі його недоліки, лише стримано хитаючи головою і воліючи розв’язувати всі проблеми самому; який ніколи в житті не дорікав йому, не критикував за те, що не залежало від нього; який був тямущим і спокійним, як баюкаючий морський штиль о четвертій годині ранку. Тео, ніжний у своїй турботі, з одвічними пакованнями м’ятних жуйок у кишені і руками, що лагідно торкаються Мелфоїного волосся.

    Драко не знав, що складніше: добровільно відмовитися від них чи дивитися, як біль у їхніх очах росте з кожним днем; як повільно, але вірно, проростаючи, мов бур’ян, таїться щось, що виразно, до тремтіння в колінах нагадує йому те, що він і сам відчував стосовно них уже багато років, не наважуючись зізнатися в цьому навіть самому собі.

    Любити двох одночасно він не міг, але, коли у снах його наздоганяли квітки гвоздики та пряний м’ятний запах, Драко схилявся до того, що він набагато хворіший, ніж дозволяє собі думати. Саме так він колись вважав, що й померти не може, але ось – смерть повільно тягла до нього свої зуби, змушуючи заходитись у гучному сухому кашлі, відхаркуючи кров.

    Тому не йому судити про неможливе.

    Драко не помітив, як його пальці знайшли цигарку. Щиро кажучи, він не пам’ятав навіть, як купив цю пачку, просто відчував, що вона давить у кишені брюк. Поплескавши по них у пошуку запальнички, він привернув увагу Тео, який зараз же вихопив у нього цигарку. Він похмуро глянув спочатку на неї, потім на Драко, а через кілька секунд її жалюгідні огризки вже летіли донизу, із вітром, прямуючи до метушливого, забитого пробками шосе.

    Мелфой нічого не сказав.

    Герміона підняла голову з його плеча, за секунду оцінила ситуацію і притягла його в обійми, цілуючи у скроню

    Драко відчув Ноттову руку на своїй потилиці, яка потім опустилася на його шию, ніжно заспокоюючи та обнадіюючи.

    І вперше за кілька років дозволяючи собі теплі солоні сльози, Драко відчув, що ламається. Болісно кришачись, він думав лише над тим, як все ж таки зустріне кінець і як, зокрема, потім зможуть жити Герміона з Тео. Поганим, але правильним рішенням було б зникнути з їхнього життя, залишивши примарну ілюзію ймовірності того, що він просто покине їх, а не помре.

    Егоїстично ж було залишитися, і Драко знав, що це єдине, на що він здатний.

    Напевно, лише це дозволяло йому почуття болю і туги, що, як і хвороба, назавжди опанувало ним.

     

    0 Коментарів