Бабка

 

Ми українці — з нами ЗСУ 💙💛

@TerryJany

Місто в окупації.

Орк: Привікайтє, ми здєсь надолго 

Бабка: а деякі назавжди 

Орк: возможно і так будєт!

Бабка пошепки: боже, яке тупе

 

І нічого страшного в ній не було. Огидного — так, багато; бабка була старюща, років під дев’яносто, якщо не під сто. Ледве шкандибала, хрипко дихала, плюнь — то й розсиплеться, мов висохла від часу колода. Саме тому спочатку гордий солдат 200-ї мотострілецької бригади ЗС РФ Паша Храпунов ніяк не міг второпати, чого всі її так бояться. Ну бабка. Ну сиві куделі з-під чорної хустки та ніс скоцюрблений, як, власне, і вся її похилена статура — достоту гачок з дрючком, як не крути. Ну очі з червоними від постійних старечих сліз повіками та каламуттю більм. Ну бурмоче сама собі без зупину, така собі стара триндлива кочережка, але ж у старих це постійно. У самого Паші була така сама невгамовна тітка в селі під Калугою. Мугикала собі під ніс без зупину, аж поки не вчаділа в хаті під самий новий рік, дурна сука. І грошей не залишила, і свято зіпсувала, бо замість відмічання довелося бігати з похованням, та за довідками, ще й самогонки, яку за життя гнала на все село, не стало, а дід Іван, пиздун старий, примудрився спалити апарата… 

 

Бабка, крекчучи, знову поповзла розбитою вулицею. Ця частина села, на відміну від околиці, де вже догоріли рештки розтрощеної ферми, майже не постраждала. Так тільки, трохи. Повибивало шибки по хатах, що принишкли і ніби втяглися в землю, наскільки були в змозі, ще й стріхи підібгали — не дай бог зачепить! Та ще позривало паркани, в кого були модні з полікарбонату, а в кого старі жерстяні — стояли собі і далі. Ну і ще трохи розбило асфальт на вулицях, де йшла важка техніка, а так — нічого. Майже ціле село, могли б подякувати, суки. То не бачили вони, як люди в Росії живуть. Пашка думав про це, повільно соваючи ногами вслід за бабкою. Та неквапно повзла вулицею і навіть не думала пришвидшувати крок, тому і часу на роздуми було вдосталь.

 

Кулаківці дуже пощастило, що не лупанули “Градами” або чимось ще важчим, але місцеві за таку милість не те що не дякували — ненавиділи. Пашка бачив, як вони спілкуються, якщо вже зовсім край і нема куди подітися: вопре очі в землю і розмовляє через губу, падла хохляцька. Після того, як двох чи трьох дівок потягли до школи, де квартирували, щоб напоїти та все таке інше, взагалі почалося недобре. А з чого би їм, блядь, кобенітися? Що, невже свої хохли кращі?

 

Одна з тих дівок так кричала та відбивалася, що приятель Паші, Колян з-під Калуги, розгубився та занадто сильно в’їбав їй в лице. Думав, замовкне і перестане верещати, а вона запрокинулася і вмерла, навіть пощупати її як слід не встигли. Дві інші після цього були взагалі як неживі — не пручалися, просто лежали і дивилися в стелю. Хоч би ворушилися, підмахували… Колян грозив одній ножем, мовляв, лице поріже, але нічого не допомогло, і відчуття замість радісного було препаскудне. Ніби — але ж цього ніяк не могло бути, ніяк! — ніби вони, герої Росії та борці з нациками, робили щось не те. Ніби ці дві дівки, напрочуд гарні, білі, з пружними цицьками, подібних до яких Паша досі вживу не бачив, якимось нез’ясненним чином забирали їхню чоловічу насолоду та перетворювали на щось страшне, неминуче, що мовчки стояло поруч і дивилося. Від цього погляду хуй падав і хотілося не їбстися, а ховатися, а по спині йшов мороз. Паша потикався в стиснуте жахом та спротивом жіноче тіло якийсь час та так і не кончив, пустив наступного в черзі. Той навалився на дівку, а Паша плюнув, заправився і, засівши в кутку колишньої вчительскої, став пити з горла дорогий коньяк, який за правом переможця взяв у першій-ліпшій хаті. Там взагалі було бухла — хоч залийся,  з якогось дива пляшки стояли навіть навіть не початі! Хохли точно зажрались. Ну нічого, зараз зрозуміють, за ким сила і правда.

 

Цих дівок вони не розстріляли: сержант Дутіков не велів витрачати набої, з якими і так було не дуже, та й місцеві могли почути, а хитка рівновага, що трималася лише на силі руської зброї, могла розлетітися в будь-який момент. Ні, вони б зрівняли цю зажрату Кулаківку — назва, назва ж яка, всі вони тут кулаки, споконвічні вороги трудового народу! — з землею. Але що тоді їсти? Прострочені пайки? Та й казали зі штабу, що можуть приїхати телевізійники, знімати щасливе повернення відщепенців до великої Россії, а як ти його знімеш, якщо жодної цілої хати нема? 

 

Тож дівок після всього відпустили. А могли б і пристрелити нахуй! Думали, вони підуть додому, а вони, хитаючись та запинаючи на грудях порванне шмаття, поточилися кудись в посадку, де голі дерева хиталися над вузькою річкою і досі лежав догори дригом втрачений танк. За танк командир полку орав в радейку як різаний, обіцяв догани і ледь не розстріляти на місці, а до чого тут, якщо розібратися, були вони, прості солдати? Сказали форсувати річку — вони і форсували! Ну, трошки не вдалося, але що ж, це війна, на ній неодмінно трапляється якийсь бардак, от і тут, як з цими клятими дівками. Хоч би як нормальні себе повели, взяли б випити, якусь цяцьку в подарунок, приголубили б переможця, як бабам заповідано з діда прадіда, та хоч би із страху зробили вигляд, що раді! Тьху, тварі пихаті! До хохлів, мабуть, лагідніші були! Суки йобані.

 

Коротше кажучи, десь пішли ті дівки до річки та й пропали. Ніхто більше не бачив. Ту, що вмерла, зранку скинули в яр, щоб не смерділа та не валялася під ногами, і ось диво — теж назавтра десь поділася. Місцеві, може, закопали. І ось тепер бабка, ніби навмисно, застрягла біля того місця, де Паша бачив тих дівок востаннє. Кректала, щось шепотіла, тупцяла на одному місці, навалювалась старечим тілом на сукуватий ціпок та все чогось м’ялася, як прив’язана.

 

— Іді уже, карга старая, — не витримав Паша. Харкнув під ноги, кинув бичок. Цигарки кінчалися, підвозу не було, але по хатах, якщо пошукати, ще можна було щось знайти. І біля колишньої автобусної зупинки, в яку вмазали з міномету, залишався табачний кіоск, але там зараз харчувалися офіцери. Може, щось пропустять, хоч парою пачок можна буде розжитися… якщо ця стара паскуда не буде товктися на одному місці! — Чаво застряла! 

 

Бабка глянула на нього і щось прошепотіла собі під гачкуватий ніс. Але з місця рушила, і то хліб. Ходити з нею через все село ненавиділи всі, тож спочатку ставили до цієї докучливої праці салаг з числа срочників. Потім срочники скінчилися, так вже вийшло, а хто залишився, той стрімко порозумнішав та почав відгавкуватися. Та й можна зрозуміти: тягтися півтори години в один кінець, потім чекати, пока ця кочережка подбає про свою ще старішу сестру — оце нахуй воно треба, та не ходила б пару днів, а то й тиждень для вірності, потім би на поминках пом’янула б по-християнськи, та й все, ніяких проблем! — а потім вертатися, і все це під постійне бурмотіння, кректання та стогони неймовірно старої жінки… 

 

Ще те завдання, одним словом. Але все ж таки не укроп косити, та й то добре. З тої коситви дуже вже часто поверталися двохсоті, трьохсоті, а то й не поверталися зовсім. Тому ж бо Пашка і не пручався, як прийшла його черга конвоювати, а тепер от починав думати, що треба було відкосити. Він, солдат другої найвеличнішої армії світу, відчував себе якось дивно, коли йшов, як прив’язаний, за бабкою. Та повзла повільно, як стрілка годинника, коли відсижуєш останній урок. Паша добре пам’ятав це відчуття ще зі школи: як він тягнувся, цей клятий безкінечний час, як вчителька Світлана Петрівна щось бубоніла про історію великої Росії, про ворогів, що з усіх боків підступають до неї і тільки і хочуть, що забрати собі всі надра, а гордий руський нарід перетворити на підорасів та наркоманів. Підорасів Паша жодного разу не бачив, хоча матюкався цим словом постійно. Наркоманити, що б там не казали, було навіть приємно — зараз, і то кишеню грів коробок приниканої трави, — але американців, головних ворогів, Паша ненавидів з дитинства, за звичкою, хоча, на відміну від постачальників дурі та прихильників скломоя, жодного разу не бачив живцем. Але дарма ж не скажуть. Всі вони, суки, були однакові — ненависні піндоси, сучі гризуни-грузини, тормознуті естонці, жадібні жиди, трусливі бульбаші, чечени, про яких Паша навіть подумки боявся казати хуйню, і, звичайно, нацики-хохли. Цих він особливо ненавидів ще до війни, а тепер, коли побачив на власні очі, зрозумів — не дарма. Це ж треба, село — а з асфальтом! З ліхтарями, з сонячними панелями! А хати які! Та срана зупинка, і та була чистенька та розмальована всяким фашизмом — і калина, і жовто-блакитний ворожий прапор, і якісь квіточки-пташки, — і саме тому її розтрощили з особливим задоволенням. Бо нєхуй тут вийобуватися та вважати себе найрозумнішим. Он і Світлана Петрівна правильно свого часу питала єдиного на весь клас відмінника Алексеєнка — ти що, Тарас, думаєш, ти самий розумний? І правильно ж питала: пішов той дурний відмінник в інститут, та загрібли його на якомусь мітингу і голову в СІЗО нахуй пробили. І правильно зробили. Нехуй виставлятися, будь як всі — тоді проживеш як людина. Як справжня руська людина, а не хохол поганий. Всі вони, хохли, були однакові: подивишся — ніби нормальні люди. А як колупнеш трошки, тут і полізе пихата гніда, яка тебе, могутнього руського воїна, не поважає, навіть навпаки — гидує, блядь така! 

 

Щось забурмотіло навколо; Пашка виринув з думок, огледівся, нічого не побачив і знову став думати про приємне, про перемогу. От після того, як роз’їбуть нациків, жодна хохляцька блядь гидувати руським воїном не буде, а буде боятися. І правильно, і так і треба. Пашка у свої двадцять вже досхочу бачив розтрощені хати і трупи по вулицях, бачив, як працює РСЗВ, випалюючи землю і все, що на ній, до голого обпеченого каменю. Чув, як оскаженілі від голоду пси виють по зачинених обійстях, не в змозі зірватися з ланцюгу, і як їм глухо та страшно відповідають людські голоси з засипаних льохів та підвалів. Інколи Пашка з друзями розважалися: відгрібали насипаний брухт, підіймали ляду, пускаючи в смердючий від задухи та застарілого людського жаху темний простір ковток свіжого повітря і світла, кидали в темряву сухпай — і, ледь зачувши голоси, в яких було навпіл розпачу та надії, жбурляли гранату. 

 

Той самий Колян казав, що найприкольніше — це чути, як в останню секунду розуміння виють баби, що затискають собою дітей, вже розуміючи, що порятунку не буде. 

 

— А патом сразу хуяк! — захоплено розповідав він. — И нихуя нєту! Сразу і могіла, нахуй! А чаво ані! 

 

Сам Пашка слухняно ржав, але великого сміху в цьому не бачив. От собаки — інша справа, собак він любив ганяти пострілами, як, власне, і людей, поки йому не вліпили строгача та ще й три наряди поза чергою. За розтрату набоїв. Йобаний лейтенант Карімов, якого Паша потайки сцяв і ненавидів, відтоптався як міг, чурка сраний. Але що вдієш, коли вже все одно скоро всім доля помирати… що?!

 

Він ледь не перечепився на рівному місці, до того страшною та незрозумілою була ця думка. Якась чужа, неприродня, ніби кимось наслана. Яке там помирати, вони приїхали сюди як переможці, скоро вже підуть парадними коробками Хрещатиком, от тоді всі в рідному селі побачать, який Пашка Храпунов герой. І будуть, суки, знати! Ще й як будуть знати! 

 

— Ох, тікали б ви, хлопці, — зненацька сказала бабка майже в повний голос, і Пашка усвідомив, що саме це він чує вже не вперше — та що там, навіть не в перший десяток разів. — Смерть вас тут чекає, і більш нічого. А втекли б — то й жили б… або не приходили б взагалі, от що вам тут робити? Тут смерть на вас чекає, більше нічого.

 

Пашка смикнув автомата і навів на бабку. Та й оком не сіпнула, лише ступила крок уперед по розбитому асфальту та попленталася давно натоптаним шляхом, яким ходила, мабуть, півжиття.

 

— Сука, — промимрив Паша. Йому чомусь стало так лячно, аж жижки затрусились і в живіт ніби закотився важкий крижаний їжак. — Вот же ж сука старая!

 

Бабка, ніби й не чула, повзла собі вперед та бубоніла своє. Тільки тепер Пашка чув, що саме вона верзе, і від цього ставало ще страшніше. Це ж вона весь час товкла одне й те саме! “Хлопці, тікайте, ховайтеся, бо вам не жити, смерть на вас чекає, ох, хлопці, біжіть, ховайтеся, жодного з вас не залишиться в живих…”

 

— А ну стой, блядь! — крикнув Паша і ляснув ремінцем від автомата. — Застрєлю нахуй тварь!

 

Жодної реакції. Дуже легко було уявити, як зараз він наставить дуло в цю зігнуту спину, як стрілить, як старе тіло постоїть, хитаючись, якийсь час і нарешті впаде, пускаючи з себе калюжу крові. Але ще легше було уявити — і від цього Пашу розбирав паскудний жах, майже такий же сильний, як той, що він відчував, коли вростав в жирну українську грязюку, ховаючись від реву української-таки арти, — так ось, ще легше було уявити, як від кулі стара здригнеться, але не впаде. А повернеться повільно і скрипуче, як робила кожен рух, зустрінеться з Пашею очима, оцими страшними червоно-білими очиськами, в яких не зостанеться вже нічого людського…

 

— Бабка! — крикнув Паша ніби чужим ротом. Навіть звуки з нього виходили не свої, якісь безпомічні. — Пєрєстань! А то прістрєлю!

 

Він вже знав, що не пристрелить. Що так і буде йти за нею аж до іншого краю довгого села, смалячи одну цигарку за другою, розтринькуючи і без того мізерний свій запас, плюючись та матюкаючись, що буде смикати свій АКМ так само, як вчора смикав прутень: нездало і безсило. Що буде слухати старече бурмотіння і від цієї самої хвилини та назавжди вже не зможе не чути в ньому слів: не прокльонів, не ворожого віщування, хоча хрін його зна, як ті укропські відьми чаклують, — а простого “хлопці, біжіть, ховайтеся…”

 

— …тікайте, бо смерть вам тут буде, — ніби навмисно, відповіла бабка. Здається, вона його і не чула, а якщо щось і пробивалося до заліплених старістю вух, то не проходило далі. — Ховайтеся, дурненькі, он же вона стоїть, за вами дивиться… всіх прибере, ніхто не залишиться в живих, нащо ж ви сюди прийшли? Невже за нею? Так вона ж вас не помилує, кожного візьме, ніхто не втече…

 

Поки вони допленталися до хати старшої з відьом — тепер у Пашки не було жодних сумнівів в тому, що обидві ці старі кочережки справжнісінькі відьми, як Баба-Яга, тільки на укропський лад, — він встиг трошки очуняти. Вмовити себе, що це все хуйня. Коньяк вчорашній пальоний був чи ще щось. Ну ходить баба та бурмоче собі під гачкуватий ніс якусь хуйову маячню, то хай собі ходить! Що з тих балачок може вийти? Правильно, нічого! Пашка же хрещений, православний, у нього і іконка є, брат зняв з машини та віддав, коли гуляли проводжання до армії і ще не встигли перепитися до блювоти. Іконку Пашка кудись засунув, але вона була, так? Нічого та бабка йому не зробить, просто не зможе, він руський воїн, “магучій асвабадітєль”, як казав замполіт, і автомат у нього справний, тож нема чого так сцятися. Пашка казав це собі знову і знову, намагався змусити себе повірити, але не виходило: він боявся, і боявся ледь не до всцикачки, а від цього сатанів ще більше. Лише коли стара чистенька хата старшої з двох сестер з’явилася перед ними, і зігнута бабина спина, хитаючись, стала віддалятися, а там і зовсім сховалася десь на подвір’ї, Пашка зумів, нарешті, перевести подих.

 

— Йоб тваю мать, — сказав він і сплюнув на землю, де вже пробилися золотаві голівки кульбабок. Харкотиння повисло на м’яких сонечках, що світили з нагрітої землі. — Ну йоб тваю мать, а? Ви такоє відєлі? Вєдьма старая, к стєнкє б тєбя…

 

Погрози були приємні, але нічого не мали під собою, і Пашка це розумів. Безкінечні дві години бабка поралася в хаті та про щось домовлялася зі старющою сестрою, яка вже і не  підводилася, але, певно, теж вміла чаклувати. В цьому Пашка не мав тепер жодних сумнівів, і думав тільки про одне: як втекти, я відкараскатись від страшної баби, адже ходити з нею сержант Дутіков наказав аж до суботи. Нині ж була середа. Він уявив собі, як буде плентатися і слухати бубніння ще півтори години, і це ж лише сьогодні! А завтра, а післязавтра? Та їбати в сраку такі наряди, хай кого хочуть ставлять!

 

Вихід був один: йти скаржитися. Пашка ледь дочекався, поки стара виповзе за ворота і знову почав виконувати святий воїнський обов’язок — тягся за жінкою, наводячи на неї автомат, і мріяв хоч на пару годин оглухнути. Або спиздити в якійсь з хат плеєр з навушниками. Краще б ейр подси, вони дорогущі, в його рідному Обнінську тільки заїзжі з Москви з такими хизувалися, підори багаті…

 

— Наслухаєшся ще, хлопче, ох і наслухаєшся, — раптово сказала бабця. Пашка здригнувся і втупився в її страшні очиська. Баба плакала, не зморгуючи сліз — вони, важкі, текли по її лицю, ховалися в звивинах та прорізях глибоких зморшок, як дощ ховається в тріщинах землі. — І на вогонь надивишся, і на землю, і вмиєшся, добре вмиєшся… 

 

Пашка йшов за нею і думав, що зараз нахуй її пристрелить. Просто візьме та й зробить невеличкий рух пальцем, зніме зброю з запобіжника, наставить ствола прямо бабі в спину та й бахне. Чому він цього не робить, було зрозуміло попри те, що розуміти Пашка категорично не хотів. Хотів він тільки здихатися цієї страшної істоти якнайшвидше, а тому, ледве закінчивши зворотній шлях, рвонув до сержанта Дутікова — скаржитися. 

 

Той слухав недовго — може, з хвилину. Потім без будь-яких пояснень, навіть без злоби, якось просто і по-діловому в’їбав Пашці під дих. Коли той зігнувся, хапаючи ротом повітря, навісив ще по морді. 

 

— Нахуй пашол, тварь сциклівая, — сказав він. — Чьтоб я тєбя здєся нє відєл. Уйобок. Бабу іспугался? Панабіралі гавна!.. нахуй! підор, блядь, йобаний! 

 

Пашка терпів екзекуцію мовчки і тільки сопів, хекаючи від кожного нового удару. Думав він про те, що сука сержант гірше будь-якого укропа, навіть гірший від бабки-ворожки, і що при першій-ліпшій нагоді треба буде пхнути його десь на мінне поле або під танк, типу сам по п’яній справі вліз. Потім, коли Дутіков скінчив та відійшов, сопучи та обтираючи скривавлений кулак, Пашка підібрав юшку з носа та тихо вийшов.

 

Треба було щось рішати, бо ще однієї такої прогулянки він міг і не витримати. 

 

— За тебя? В наряд? — здивувався Колян. — А на хуя, я не понял? Та кончі ти яйо, яйо пні — развалітся! Добрий ти, Паш, слішком. Прямо як Расія, ми тоже всєм всєгда памагалі, а еті тварі нєблагодарниє…

 

— Пайдьош ілі нєт? — перебив його Пашка. — Мнє мазгі-та нє кампастіруй, нє замполіт, нахуй.

 

Колян пересмикнув плечима та невдоволено зиркнув на нього.

 

— Пайду. А ти сцикло, імєй в віду. Я старую суку прікопаю, а ти сіді, сци дальше. Асвабадітєль хуєв. 

 

В якийсь інший день Пашка б, може, і дав йому в морду. Але сьогодні все було не так. Він відійшов до свого місця — кинутої просто на підлогу спинки дитячого диванчику в дурних щасливих вінні-пухах, — сів та почав їсти. Але прострочений пайок застрягав в горлянці, а все, що лилося, вже давно випили, тож Пашка звівся на ноги, роздратований, та пішов добувати собі хоч щось приємне. Десь там була ще хата, з якої не все винесли… або можна було потрусити якусь хохлушку, може, навіть не тільки на рахунок бухла, а більш згідливу… 

 

Крики Коляна Пашка почув майже відразу. Він як раз доліз до розбитої хати, що стояла трохи осторонь вулиці, за трьома рясними вишнями, що мали ось-ось розквітнути, та ніби плакала вибитими шибками. В кімнатах нікого не було, і Пашка йшов,  роздивляючись здобич, та знайшов! Знайшов! Він вже майже дотягся до шафки, крізь тріснуте скло якої таємничо та принадно світился бочки пляшок, аж тут страшний зойк пролунав вулицею. Пашка підскочив, ледь не розбив собі лоба об куток шафки і рвонув надвір. Зойк повторився, хрипкий та якийсь розлогий, ніби з Коляна з цим лементом виходив останній дух, і він, знаючи про це, ще намагався подовжити власне існування бодай на декілька секунд, от і кричав повільно, економлячи залишки затхлого повітря та сил. 

 

Чому він не стріляє? Чому?..

 

Саме в цю мить пролунали і постріли, але теж якісь затихі та непевні, ніби крізь подушку або уві сні. Крик, навпаки, став ближчий. Пашка вилетів на подвір’я, роззирнувся навколо та второпав, нарешті, звідки лунав той страшний стогон. Це ж з посадки, з тої самої, де згинули ті дівки, бодай їх! Побіг чимдуж до річки, яка змією повзла селом, ледь не уїбався на слизькому березі, вхопив очима втоплений танк, що так і лежав у воді, задерши безпомічні гусениці — і завмер, дивлячись перед собою. Він отетерів настільки, що не здатний був навіть згадати про зброю, бо бачив неймовірне, ніби у фільмі жахів. 

 

Вода в річці стала кривавою, над нею стояли химерні випари, а в них мотилялося щось  біле, напівпрозоре та хистке. Воно кружляло над густою червоною водою і тяглося, мов туман. Мить — і з цього каламутного мороку вирізнилися три хижі постави, що схилилися над чимось темним, незграбним. Це темне одоробло шалено борсалося, кричало, і вже майже вирвалося, швидко поповзло берегом далі від води, але простягнуті білі руки істот стали ще довшими, вчепилися в здобич чи то пазурями, чи то павучо-довгими пучками, і новий виск розлягся над темною кров’ю.

 

Колян. Це ж Колян! Колян! Пашка ніби заціпенів на місці, дивлячись, як три білі почвари наздоганяють здобич і тягнуть її назад до води. Ногами вони не торкалися землі, а ніби летіли над нею, і скорцюблена темна колода, що колись була молодим здоровим хлопцем, вже не борсалася і не кричала, а лише волого схлипувала і здригалася щомиті слабкіше. Білі тіні над нею теж вже не кружляли і не мерехтіли непевно — вони щосекунди щільнішали, набиралися силою, ніби їх напівпрозорі тіла наливалися молоком.

 

“Не молоком”, — зрозумів Пашка. Йому відняло мову. Десь ніби в іншому світі по ногах побігла жива гаряча цівка, він втупився в химерний танок привидів, яких не могло існувати, але ж вони були просто тут і вже доїдали Коляна, і все ніяк не міг второпати, як же ж так вийшло? Як те, що могло існувати лише в телевізорі, змогло вилізти в реальність? Він і незчувся, як щось гойднулося ліворуч від нього, прозорий крижаний біль бритвою різанув його під колінами. Пашка заволав, і гаряче тепер потекло рясніше, просочуючи штани. Біле павутиння мотилялося перед очима, мітило в обличчя, невидимі пазурі різали знову і знову — плечі, спину, груди! — і Пашка, струсивши з себе тимчасовий параліч, біг від цієї пошесті як тільки міг. Захлинався темним нічним повітрям, хекав, сопів і все чув в голові страшний старечий голос:

 

— Тікайте, хлопці, ховайтеся, рятуйтеся, за вами смерть ходить… жодного не залишиться в живих… нащо ж ви сюди приперлися? Тепер начувайтесь, ховайтесь, та вже не сховаєтесь!

 

Смерть не йшла — летіла за ним, простягши білі жіночі руки зі скривавленими пазурями, і Пашка знав тепер, яка вона з обличчя, якщо повернутися, тому й не повертався, тільки втікав, хапаючи ротом, мов риба, наскільки вистачало сил, біг світ за очі, не бачачи і не чуючи нічого, окрім цього майже лагідного:

 

— Ви всі тут помрете. Жодного не залишиться в живих. Чуєш? Жодного!

 

Як Пашку винесло на розтяжки, які з позавчора ставив їх-таки підрозділ, він і сам не зрозумів. Та він і взагалі нічого не встиг зрозуміти. Щось смикнуло його за ногу, біла почвара кинулася знову, ніби обійняла його руками-крилами, крижана лють охопила зусібіч, Пашка заволав так, як ніколи у житті — і тут вогонь, метал, земля, видране з рідного місця каміння та коріння якихось тутешніх трав кинулося на нього, миттєво пошматувавши на клоччя. Він ще відчув смертний, напрочуд короткий біль, що прошив все тіло, ніби намагався склеїти собою вже розірвані шматки, встиг здивуватися тому, що все це так негероїчно — і все? і оце все? — і скінчився, гепнувся на землю незграбним шматтям, що спливало кров’ю. Біла жінка, зроблена з мстивої люті та мороку, схилилася над ним, і на мить її обличчя виступило з темряви — старе та молоде водночас, зі скривавленими вустами і слізьми, що ховалися у зморшках навколо очей.

 

— …змішайся з нею, — прошепотіла вона. — Хотів — змішайся.

 

Пашка вже не чув цього, перейшовши з розряду активної бойової одиниці в графу незворотних втрат. Туди ж, поливаючи все навкруги страшною лайкою, сержант Дутіков вписав і його ліпшого друга Коляна.

 

— Ето жє надо, на сваі разтяжкі! — казився він. — Підораси. Ну і хуй би с німі, а вот каво в наряд-та ставіть? Сукі! Тварі! Карімов, чурек сраний, пізди випише снова!

 

Одначе і лейтенант Карімов не встиг нічого зробити, навіть зайти своєю розвалистою ходою та чвиркнути просто в вічі слиною з-під тонких виплеканих вусів. Тієї ж самої ночі, вже під світанок, на Кулаківку зійшов благодатний вогонь. Спочатку він буркотів десь на обрії, підсвічуючи небо червоним та розпеченим чорним, ніби хтось роздмухував вугілля у титанічній небесній печі. Потім прилетіло по околиці, де під нарубаними молодими берізками відпочивали танки, а село трусонуло так, що по льохах та підвалах поховалися усі, навіть кури, і почалася вогняна злива, на яку тут так чекали.

 

І сержант Дутіков, і лейтенант Карімов, і всі інші бійці 200-ї мотострілецької бригади ЗС РФ, нащадка непереможної Красной Армії, що на весь світ була відома  надзвичайною жорстокістю та звичкою пишатися кривавими злочинами проти своїх та чужих, згинули в вогні, що хвилями напливав на Кулаківку. Залишилося від них лише те, що завжди зостається після окупантів на землі, яку щиро люблять і поливають власним потом: розбитий та спалений залізний мотлох, розтрощене колишнє життя, крізь уламки якого вже вперто проростало живе неодмінне майбутнє, гостро та болісно пробиваючи собі путь зеленими пружними паростками, та пам’ять, яка не згасне, навіть коли загояться рани. Вогняна злива змітала рештки бруду, що ще деякий час трималися купи, і видно було, як корчиться та чорніє у полум’ї огидний переламаний хробак білої Z.

 

Під цим вогнем, що плив, не зачіпаючи дахів, стояла, не згинаючись та не жахаючись страшного гуркоту, одинока жіноча постава. Ціпок стояв поруч з нею, і білі розпечені іскри били з нього навсібіч.

 

— …ти ж хотів землі цієї, тож тепер змішайся з нею! — майже співала вона, і ніхто, навіть Пашка Храпунов, що бачив її впритул на власні очі, не впізнав би в цій страшній прекрасній пані стару бабку, що так довго та болісно шкутильгала з одного до іншого краю села. Тепер це була сама смерть: непереможна, непідкупна і невблаганна. — Спи! Спи! Спи!

 

Стяжелілі від крові мавки важко кружляли навколо неї, і з їх вуст не сходили радісні посмішки, вже зовсім не хижі та не ікласті, а щирі, майже мрійливі.

 

Мавки та відьми Конотопщини радісно зустрічали своїх визволителів.