А раптом щось не так

Ештон прокинувся. Все тіло затекло. Підлога тверда, ще й відчуття, ніби з будуна. Ештон все ще не відкрив очі, тому що розліпити їх – завдання не з легких. І в цей момент щось залоскотало обличчя. І усвідомлення, що це волосся Мерін – вимело всі негативні відчуття з його сприйняття. Його рука лежала на її оголеній талії, а її теплий запах нічного хижака, що дивно змішувався з сухим запахом піску і гарячого єгипетського сонця – остаточно привів його до тями, одночасно гіпнотизуючи. Його Мерін. Його кохана. Його душа. Серце чи то швидко билося, чи то завмерло зовсім: Ештон щось не розібрався. Він повірити не міг… Його щастя нарешті в його руках. І він не стримався і притис її до себе, зануривши обличчя в цю жіночу розкіш – її волосся кольору нічного неба. Ох, як же він її кохає. Здається, вона таки пахне, як літня ніч. І ніяк інакше. Немає іншого опису того, як його нюхові рецептори на неї реагують. І він, нарешті, зважився відкрити очі, аби перевірити, чи це все реальність, хоч і відчуття її незрівнянних ні з чим біохвиль не можливо переплутати. Ох… Його… Жінка. Кохана. Ештон просто таки всім тілом притиснувся до неї. Мерін все ще міцно спала і він мав ще трохи часу, аби насолоджуватися її сплячою компанією, як йому самому захочеться. Ох, яка ж вона… і тепла, і прохолодна, порівняно з його гарячою шкірою. Плече. Ох, ніжне маленьке плече. І Ештон акуратно залишив на ньому кілька невагомих поцілунків, аби не збудити. А потім ще й біохвилі додумався замаскувати, щоб не розбудити і таким чином. О, точно. Треба буде це попрактикувати з ларами, аби не будити їх весь час…

І в цей момент Ештона накрило з головою – всі вчорашні спогади, наче єгипетська піщана буря наздогнали його. Ох, і начудииив! На кілька років вперед. Ще й Рікону, схоже, наказав. Тим самим ментальним наказом… Він, мабуть, образився… Це ж не приємно, коли тобою таким чином… Крутять як хочуть… Ештону точно було б не приємно…

《Рікон, все гаразд?》- Треба вибачитись… Та і з іншими перевірити що до чого. У Кіра, здається, істерика якась була. А Шона, мабуть, під сонцем мучиться. Гелікоптер посадили таки? Що там з цим? Сірін, по ідеї має бути в нормі… Він хоч тут не налажав…

Але Рікон не відгукувався…

Чорт, ображається таки?

《Сірін, що там у вас? Як Рікон?》- Ештон уже всерйоз запереживав. Але… Сірін теж не відгукнулася.

У Ештона в роздумах настала невелика розгублена пауза. Але ж… Він і з Мерін не міг зв’язатися ще раніше… Може це з нею пов’язано? А він часом не нашкодив їй вчора? І Ештон акуратно і невагомо пройшовся по її тілу радаром – все гаразд, ніби. Тіло в нормі і енергетичні потоки теж. І… Мерін прокинулась…

– Вибач, що збудив. Поспи ще.- Тихо і винувато поцілував він її десь біля маленького вушка. Аааххх… Яка ж вона…

– Як же заснути після такого?- Солодко потягнулася Мерін в обіймах Ештона, так ніби й не на підлозі вона, не серед піску і руїн, не серед випадкового шатра. Вона почувалась задоволеною і ситою. Ештон самовдоволено порадів.- Що це ти робив, душа моя?

– Хотів переконатися, що не зашкодив тобі вчора випадково.- Вдихнув Ештон запах його коханої, поки вона все ще сонно потягувалася в його руках. Є в цьому якась особлива романтика…

Та настрій Мерін блискавично змінився. Вона підняла брову і насмішкувато широко усміхнулася:

– Невже ти гадаєш, що близькість може нашкодити алубі?- Вона аж причаїлася вся. О! Підйоб від Мерін? Щось новеньке. Ештон зацікавився. Але як підтримати жарт в голову не приходило.

– Нууу… А раптом?- Спробував він прикинутися дурником. Але безневино це не прозвучало, з головою видаючи його наміри. Хріновий з нього актор.

Та, Мерін, схоже, сподобалося, вона дзвінко засміялася:

– Такого досвіду я ще не мала, та в тебе є всі шанси мене здивувати!- Вона припіднялася і лизнула місце, де мала б бути рана від вчорашнього укусу. Тепер Ештон знав, що дозволив їй. Надав їй повний доступ до своєї енергетичної системи організму. Вияв повної довіри для алубі, ну, чи хоч трохи тямущого менталіста іншого походження. Він ніжно провів по її розкішному волоссю своює брудною рукою, разом з піском, але ця деталь якось загубилася поміж довіри і ніжності до цієї жінки, що, здається, навіть в душі не поміщалася, навіть в серці і готова була вилитись з слізьми, а кожен удар серця тільки наближав цю небезпечну ситуацію. Мерін вся завмерла, прислухаючись. Тоді підняла очі, зазирнула в Ештонову синь, переконуючись, чи правильно вона чує його емоції і глибинні почуття, чи то просто захотілося, адже союз душ не обдуриш… І втопилася в цьому погляді. І хто зна… Скільки тривала ця мить.

***

Але казка вічно не триває. І реальність наздогнала Ештона та Мерін. Довелося вставати, вичищатися від всюдисущого піску… Речі знайшлися. Ну, як речі – лоскути тканин. Це вже не одягнеш. Зате закуски з вчорашнього збіговиська вціліли якимось дивом, вдалося перекусити.

– Любов моя, що тебе турбує?- Підняла погляд Мерін від тарілки, шукаючи зоровий контакт з Ештоном. Дивно було бачити, як його королівна сидить оголена на підлозі з тарілкою в руках, а її волосся густими хвилями розташувалося вздовж ніг.

– М? Про що ти, кохана?- Ештон переживав, що між ними виникне якесь непрозуміння, чи то якісь натягнуті почуття, чи то ніяковість через те, що вони давно не бачились. Але з перших фраз Ештон відчув полегкість в цьому плані – ніби й не було часу розлуки. Все гаразд. Вони такі ж рідні, як раніше…

– Хм…- Загадково усміхнулася його богиня.- Очевидно, тебе щось турбує, але ти все тримаєш у собі ще з часу нашого пробудження.

Ну… Ніби мало моментів для переживання?.. Ештон зітхнув, ну, якщо вже бути чесним з собою:

– Щось не можу з Ріконом зв”язатися. Та і з Сірін…- Поглянув Ештон інстинктивно на вихід. Але спантеличення Мерін його відволікло. І він відчув себе ідіотом. Він явно не розуміє чогось очевиного зараз, судячи з її біохвиль.

Та Мерін переборола свої емоції з легкістю та поблажливо відповіла:

– Бар’єр заважає енергії проходити. Адже ментальний зв’язок, це ніщо інше, як перетворені біохвилі роздумів. Я скопіювала свого часу природні особливості карнів. Вони були здатними синхронізувати власні біохвилі мозкової активності з біохвилями оточуючих істот. Таким чином ментальний зв’язок для них був доступним, при необхідних тренуваннях. Я ж з допомогою договору навчилася адаптовувати біохвилі однієї істоти по відношенню до іншої.- Намагалася Мерін пояснити.

– Але це має ряд обмежень. Наприклад, для кожного окремого учасника потрібен новий функціонал. Тому що вдається вловлювати лише один вид біохвиль за один раз. Ніби індивідуальна настройка, зоорієнтована на когось конкретного. А договір між конкретними особами слугує специфічним провідником для цього виду зв’язку. Інакше і не уявляю як це зробити можливим, адже у світі мільярди істот… Фільтрувати увесь цей потік біохвиль не можливо в інакший спосіб… Те що тобі вдалося це зробити, це вже само по собі геніально. Я бачив… Функціонал ментального зв’язку…- Ідіот. Який же Ештон ідіот…- І як я не додумався, що бар”єри перешкоджають ментальному зв”язку?- Розчаровано поглянув Ештон на Мерін. Вона весело засміялася.

– Інколи не помічаєш очевидного. Яким би досвідченим чи геніальним ти не був. Не варто себе картати, душа моя.- Веселилася Мерін. А разом з нею радів і Ештон. Він бачив, що Мерін теж рада зустрічі і ця взаємність… Так ніжно огортала його серце спокоєм і впевненістю…

– Потрібно над цим попрацювати…- Задумався Ештон. Можливо зробити якісь особливі зв”язки, які вловлюватимуть біохвилі його, його зграї, Мерін… Таким чином можна навіть говорити про авторизацію входу через бар”єр! Наче в Шазарії – як двері розпізнають власника квартири. О, це за принципом схоже на ментальний зв”язок! Мабуть це вже Науковий Центр скопіював напрацювання Мерін. Але це небезпечні ігри, якщо врахувати те, що сказала Мерін про карнів. Вміли змінювати біохвилі мозку, підлаштовувати під інших істот? А якщо новий вид зможе таким чином підробляти пропуск у бар”єр?

– Ти можеш спробувати, Еш, але наразі, ти виставив такий бар”єр, що енергія біохвиль не має жодного шансу на проникнення! І це точні дані. Я перевірила.- Явна похвала. Ештон потішився, наче мала дитина.

– Тоді нам слід подумати, як вийти… Потрібно все ж перевірити, як там зграя… Вибач, Мерін.- Зітхнув Ештон, винувато заглянувши в фіолетовий погляд його Нічної Тиші.

А вона блиснула своєю білосніжною посмішкою, повною гострющих зубів з особливим хижацькими власними нотками, які Ештон, зовсім не часто в ній вловлює:

– Звісно, Ештон. Хто я аби ставати між тобою і твоїм народом.- Прозвучало дивно і Ештон розгубився. Але надто заморочуватись не вийшло. Мерін відставила тарілку кудись вбік, наче щось непотрібне і невагоме – зайву перепону. І незводячи свого особливо жадібного погляду, плавно переступлила на долоні, м”яко стала наближатися, ступаючи по підлозі долонями і колінами, ще й пальцями на ногах відштовхуючись. Ці кілька плавних хижацьких кроків в сприйнятті Ештона розтягнулися на безкінечну кількість митей і Ештон завмер під цим її поглядом, не здатен поворухнутись. Вона з легким риком, невловими швидкими рухами опинилася на його руках, а тарілка Ештона полетіла в невідомому напрямку. І Ештон шумно видихнув. Зніме бар”єр. Але не прямо зараз…

***

– То… Як нам звідси вийти?- Задумався врешті-решт Ештон, вголос, що правда.

– М… Не розумію у чому проблема.- Усміхнулася Мерін, визирнувши з-за якогось звіту, котрий вона витрусила з-під руїн колишніх меблів.

– Ну-у-у.. Ми ж голі…- Зітхнув Ештон. Ну… Шатро можна пошматувати. Буде щось на зразок римської тоги.

– Не бачу проблеми.- Опустила Мерін менш цікавий шмат обписаного паперу.

– Ну, треба ж когось покликати, щоб одяг принесли…- Як це не розуміє проблеми?

– Щойно ти знімеш бар”єр, покликати когось не буде проблемою.- Зауважила Мерін, продовжуючи “не розуміти”.

– Але цей “хтось” прийде і побачить нас у такому вигляді.- Спробував все ж пояснити Ештон. Та Мерін не розуміюче на нього дивилася.

– Це і є проблема?- Широко усміхнулась вона, та лиш на мить – повернулася до звіту. Схоже, сором”язливість Ештона не зацікавила його алубі.- Поклич когось із своєї зграї, у такому разі.- Запропонувала вона вихід із ситуації.

– Та я не за себе переживаю!- Обурився Ештон, хоча не так щоб всерйоз… Просто хотів відволікти її від звіту ще на трішки… Хм… А він же не показував їй проекцію Мунлайт. Ось і шанс випендритися… Ештон злорадно усміхнувся про себе. І, схоже його емоції таки зацікавили Мерін – вона зосереджено поглянула на свого невгамовного чоловіка.

Ештон ввійшов в напівмедитативний стан, а він ще не “малював” нічого окрім Мунлайт, хоч би не облажатися… Але… Ці всі тривоги в один момент розсіялись, щойно він ковзнув поглядом по його Мерін, й зупинився на її уважному, очікуючому погляді. Відкритому, рідному. Повному довіри, без жодних застережень. Без тіні недовіри. І… Він пригадав, коли бачив подібний погляд. Пригадалося казкове поле, повне небачених злаків, а посеред цієї казкової краси під величезним місяцем – дерево. Ештон пригадав, як Мерін відкрила перед ним душу. Якою вона була, коли говорила йому своє істинне ім”я. Її світлий, величний образ. І ту сукню, що так вдало доповнювала її образ душі. Не було жодних сумнівів, чи невіри у свої можливості. І Ештон по пам”яті став ткати сукню прямісінько поверх тіла Мерін. Тільки замість невагомого срібного туману були малесенькі бар”єрчики, що імітували цю небачену в реальному світі красу. Ештону було тяжко втримати невагомий, непрозорий візерунок – Мерін невпинно поглинала енергію навколо, підкорюючись власній природі, тому він створив додатковий прошарок енергії між сукнею і тілом Мерін – аби їй було комфортніше, а йому лгше тримати ілюзію. Ештон не мав настільки розвинену уяву, аби придумати, як має закінчуватись сукня – у його спогадах туман сукні розсіювався десь в колоссі. Тому він, не довго думаючи, створив навколо Мерін шматочок того поля – імітацію налитих життям срібних колосків. Можливо, вони насправді жовті, але Ештон пам’ятає їх саме такими – залитими місячним промінням. Схоже, Ештон зможе втримати це творіння і без особливих зусиль тепер… Тому повернувся у нормальний стан.

Мерін вражено поглянула на себе і підняла на Ештона здивований погляд. Оцінила. Ештон мало від гордості не луснув, нагадуючи самому собі Рікона зараз:

– Шона з технікою допомагла, а на саму ідею наштовхнула твоя теорія про походження звірів ларів. Я ще змінював властивості бар”єрів, аби змінити іх хромність, аби вони були непроникними для деяких видів випромінювання, коли для Шони бар”єр від сонця удосконалював, тому помітив, що за деяких обставин можна змінювати колір бар”єру, розділяючи білий промінь на потрібні і виставляючи фільтри. Плюс, же ларів досліджував вздовж і впоперек, ну і кристали створював… Це все – побічний продукт.

– Дивний у тебе світогляд.- Усміхнулася Мерін ніжно Ештону.- Ти не хочеш показувати моє оголене тіло комусь із нашої зграї, але для тебе не є проблемою показувати комусь мій образ душі.

Ештон знову розгубився… Та Мерін не дала йому шансу висловитись:

– Проте я без вагань предстану у такому вигляді перед будь-ким. Адже такий неймовірний талант пари – це привід для поконвічної гордості. Для будь якого алубі це була б неймовірна честь.- Ештон онімів. Таких компліментів йому ще не робили…

– Ем…- Тільки й зміг він видушити з себе. Кашлянув і спробував таки зібратися з думками:- Дякую.- Ай, до біса. Не оратор він. Зате он колоски вміє малювати. Все забули. Ештон підійшов, взяв Мерін за руку, нахилився і поцілував. Мерін вражено спостеріагала, як намальована з енергетичних міні-бір”єрчиків сукня колихнулася за її рукою. І на гордість Ештона – жоден не постраждав. Ну і прекрасно. Говорити не вміє, зате на щось інше гаразд. Можна і Рікона кликати. Може і йому “одягтись”. Ештон поглянув вниз і картина залишалася незмінною: голий Ештон світить членом. Так. Одягтися не завадить.

Для себе придумувати нічого не хотілося і він просто нап”ялив собі на ноги штани із шерсті Мунлайт. Уже хотів кликати Рікона, але глянув вниз, по звичці, чи що… О, чорт! Він як сатир якийсь виглядає. Піпець, як дибільно. Ні… Так він не покажеться нікому. Краще вже голим. Ештон зруйнував усе на собі і зробив щось максимально просте, що тільки прийшло в голову – рушник навколо бедер. Вийшло щось, як в римлян. Ой, ну і пофіг… Ештон уже почав дратуватися на себе.

Ну, готово ніби? Ештон запитально поглянув на Мерін – “Готова?”, мовляв. І Мерін відгукнулась ствердними біохвилями і посмішкою. Ештон зняв бар”єр та без паузи з нетерпінням покликав Рікона:

《Рікон. Чуєш мене?》- Ештон з замиранням серця став очікувати відповіді.

《Так.》- З полегшенням Ештон почув відповідь Рікона.

《Привіт. Усе гаразд?》- Знову в очікуванні завмер Ештон.

《Так. Все добре.》- Знову відповів Рікон.

《Зайди до нас, будь ласка. І принеси одяг, якщо не тяжко.》- В ментальному зв”язку Ештону особливо тяжко було зберігати накази м”якими.

《Гаразд.》- Щось Ештон не зрозумів, чи Рікон ображається.

*

Наближення біохвиль Рікона Ештон засік буквально за кілька хвилин. Він наблизився до шатра і зупинився прямісінько біля входу, завагавшись.

《Заходь.》- Запросив Ештон Рікона через ментальний зв”язок, нетерпілося вже його побачити і про все дізнатися.

Рікон зайшов, обережно роззирнувся і завмер, наткнувшись поглядом на Мерін, що в своєму неземному амплуа читала таки той звіт. Та що там таке в тому звіті, що вона за кожної зручної нагоди читає його? Докотився він, звичайно, до папірчиків він ще не ревнував… Він перевів мимовільний погляд на Рікона і його охрінівшо-вражена мармиза збила Ештона з думки.

– Привіт.- Усміхнувся він своєму правиці.

– Привіт.- Відволікся від споглядання Мерін Рікон лише на мить. А потім згадав ще одну важливу деталь і вклонився Мерін.- Це ти зробив?

– Так… Як тоді з моєю вовчицею.- Махнув Ештон рукою. Ні, ну справді ж нічого нового.

– Це неймовірно.- Він був щиро враженим. Втім лари завжди щирі… Схоже Мерін це сподобалось – вона перевела задоволений погляд на Рікона, а хвилі повідомили лару, що вона приймає його комплімент. Але в діалог Мерін не вступала.

– Не ображаєшся?- Одразу вирішив Ештон поставити все на свої місця, щоб довго не мучитись.

– За що?- Здивування Рікона було досить великим, він відволікся від милування Повелителькою і поглянув спантеличено на свого вожака. Ештон його явно з думок висмикнув. Про що він там фантазував? Чорт… Щось це на Ештона мало схоже… Він же не ревнивий по натурі…- Ештон?

– А, вибач… Щось задумався. За вчорашнє. За те що я… Наказав, одним словом…- Зітхнув Ештон, знайшовши очима зелений погляд Рікона. Той якось хитрувато посміхнувся на один бік.

– А я повинен ображатися на це?- Він що насміхається? От засранець! Ештон переживав взагалі то!- Ти мій вожак, а я твій правиця. Так і має бути. Це нормально.- Спробував Рікон пояснити уже серйозно, вловлюючи настрій Ештона.

– Ну…- Зітхнув Ештон.

– Якщо вважаєш за потрібне – наказуй без роздумів. Жоден лар на тебе не образиться через це. Думаю, що й люди теж.- Додав Рікон.- Ти наш Повелитель. Так має бути.

– Ну, гаразд.- Зітхнув Ештон. Не можна сказати, що йому полегшало, але він радий, що вони розставили ці крапки над “і”. Він зітхнув і перейшов до наступного питання:- Що там зграя? У Кіра, здається істерика була?- Ну, він і вожак, звичайно, малого до істерики довів…

– Та ні…- Продовжував дивуватись Рікон. А потім протранслював свої спогади з договору, як з голограми. Швидко наловчився… Показав, що Кір допомагає з речима і все з ним гаразд, але трохи збуджений якийсь. Мерін зацікавлено вивчила феномен.- Він сказав, що в нього багато роботи і не виходить з намету, що правда. Але я перевіряв – він свою книгу пише.

– Ясно. Шона?- Добре, що з Кіром все гаразд.

– З Шоною теж все добре. Вона з-під тенту не виходить. Закутана.- Убдумував на ходу Рікон. А тоді дзенькнув бадьоро, ніби думка вдала в голову прийшла:- Але щаслива. Пише картину за картиною. Все навколо і з пам’яті. І не хоче, аби її зачіпали. Я спершу подумав, що вони з Кіром посварилися… Але Сірін вияснила, що все у них гаразд, вони просто насолоджуються роботою.- І очікувально поглянув на

Ештона, ніби пес, який похвали чекає. От який молодець він все знає. Ештон усміхнувся Рікону і похвалив біохвилями, з посмішкою спостерігаючи за його самозадоволеною реакцією. Сам такий же! Он як радів, що Мерін його хвалила! Навіть мову відібрало. Нічого над ларами насміхатись.

– З вами з Сірін теж все добре? Акелар?- Просто для галочки уточнив Ештон, знав, що вони так точно дадуть собі раду. Та й з малим наче проблем бути не повинно.

– Так, звісно.- Кивнув Рікон.- І з пілотом теж ніби владналося. Розвідники змусили його підписати якісь документи Зовнішнього Світу.- Рікон негайно продемонстрував Ештону голографічну копію документу. Ештон підійшов ближче аби вивчити зміс документу, або хоча б зрозуміти що це, а Мерін підійшла, аби розібратися в технології, й ілюзорне поле навколо неї приплило разом з нею. Ха! Тепер звіт не такий цікавий?

– А… Розписка про нерозголошення…- Ештон з сумнівом це вивчав. Це його зупинить від зайвого патякання? Щось Ештон сумнівається.

– Можливо.- Стенув Рікон плечима.- Також розвідники найняли його на постійну роботу. Тепер він пілотуватиме для них за хорошу зарплату. А вони триматимуть його під контролем.

– Зрозуміло.- Зітхнув Ештон.- Начудив я вчора.- Знову знесилено зітхнув він. Роззирнувся у пошуках стільця, але цілих меблів у полі зору не знайшлося. Тоді він зробив для себе бар”єр, аби сісти. Йому насправді не важко було стояти, точно не важче, аніж тримати себе на бар”єрі, просто психологічний момент – сісти. Між сідницями і бар”єром візуальна тканина з міні бар”єрчиків негайно почала руйнуватися. Ештон роздратовано закотив очі:- Одяг не забув?

– А, ні. Ось він. – Спохопився Рікон і простягнув Ештону заготовлений одяг, що підозріло нагадував одяг якихось бедуїнів. Тільки синій. І труси. Ну, і по барабану! Ештон радо нап”ялив на себе труси і продовжив одягатися вже спокійніше, все ще розташовуючи свою п”яту точку на саморобному сидінні з бар”єру. Навіть чоботи якісь бедуїнські – дико незручні. Зате пристосовані до пустелі.

– Я і Вам приніс.- Простягнув він Мерін подібний одяг.

– Дякую, але мені подобається мій образ.- Усміхнулась Мерін багатозначно. Але вони з Ріконом порозумілися, судячи з розуміючої посмішки і задоволених біохвиль Рікона. Ну… Раз вони так хочуть, то для Ештона не така вже й проблема потримати цю ілюзію ще.

Та відволікатися на подібні приколи у Ештона виходило рівно пів хвилини, адже перед обличчям все ще висіла голограма Рікона.

– Треба мені бути акуратнішим…- Дивився він на документ, що завис у повітрі і тяжко зітхнув, майже простогнав. Рікон перевів обережний погляд на Ештона. Не важко було зрозуміти чого хоче Рікон – поговорити про вчорашнє…- Та, якщо чесно, в такі моменти ні про яку акуратність мова не йде.

– В які це?- Зосередився Рікон. Мерін теж уважно слухала. Хееех! Та в цій кімнаті, а точніше шатрі, дві найближчі для нього людини! Точніше… Ой, та яка різниця! Істоти! Та добіса! Немає чого перед ними шифруватися! Біда тільки в тому, що він сам собі пояснити не може в чому річ.

– Ну…- Все вантажив собі голову Ештон, намагаючись зліпити свої спостереження у хоч якісь думки, не кажучи вже про слова… Він безпомічно поглянув на Мерін:- Це почалося… Не знаю коли, десь коли я заключав договори з князями… Хоча, я думаю, ще раніше… Таке враження… Що я чую шепіт… З глибини душі. І йому дуже тяжко опиратися! Це ніби… Як бажання, які я не можу контролювати, ну, по крайній мірі, не так як все інше…- Потер Ештон собі лоб стомлено якось.- На це йде колосальна кільксть зусиль, але раніше я, принаймі, справлявся! А вчора геть…- Ештон зітхнув. Дах йому знесло. Що тут скажеш?- Втратив контроль, словом.- Поглянув він скривлено під стелю.- Але… Знаєте… Воно ось це все якось не дуже схоже на мене… Бажання ось ці, маю на увазі…- Ештон насторожено поглянув на Мерін. Вона ж не вважає його божевільним?

Мерін якось щасливо усміхнулася йому, підійшла і з задоволенням занурила кігті в його кучері.

– Можу лише зауважити, що як для молодого Повелителя ти дуже стриманий. Не можу з точністю сказати це через твою людську природу, чи… через інші фактори. Я все ж схильна вважати, що це наслідок впливу надзвичайно сильної душі. Ця сила достатньо вагома, аби воля Повелителя не затьмарювала її поністю.- Задоволено, з всеохоплюючою гордістю за свою пару розповідала Мерін.

– Тобто… Це через те, що я став Повелителем?- Постарався укласти всі думки по місцям Ештон.

– Схиляюсь до таких висновків.- Ширше усміхнулася Мерін, все ще насолоджуючись Ештоновим волоссям навколо своїх кігтів.

– Я щось не розумію… Це якісь інстинкти? Чи що? По відчуттям… Це… Щось навіть…- Ештон спробував пригадати як це…

– Глибше.- Підказала Мерін.- Щось більше за тебе самого. Щось таке, чому опиратися здається протиприроднім.

– Так.- Поглянув він в теплий, люблячий, гордий погляд Мерін. Чому вона ним пишається так? Ні, ну Повелителем, звісно, не кожен стає… Але зараз… Він от себе слабким відчуває…

– Так, ти в якійсь мірі правий. Як ти сам розумієш, якоїсь точності в твердженнях, що стосуються таких структур світобідови, як воля Повелителя – досягти важко. Та те, що робить нас повелителями, вносить корективи в нашу природу. Це я можу сказати з впевненістю. Ніколи не знаєш яким повелителем буде той чи інший кандидат. Інколи найсильнішим алубі не вистачало… Чогось вагомого в самій душі, аби стати достойними й розсудливими повелителями. Це одна з причин, чому інколи перед справді величними у широкому розумінні повелителями схиляли коліна, здавалося б сильніші алубі. Часто траплялося так, що алубі губили самих себе на цьому шляху, занурюючи сам світ в хаос. У війни. І сам світ набував кривавих барв. І алубі мріяли про блаженне забуття.- Ніби крізь тисячоліття дивилася Мерін – в порожнечу. Забувши де вона, і що її рука у волоссі пари. Та ось вона згадала про цю деталь і ніби ожила – знову поворушила кігтиками і усміхнулась Ештону. Все ще трішки болісно.- Я вдячна долі, що твоя природа не дозволить тобі вести мій народ. Що твій поклик Повелителя, я б назвала це таким чином, не каже тобі завоювати Шазарію. І я маю час, аби поглянути яким Повелителем ти станеш врешті. Що я можу йти поруч з тобою зараз.

– І… ти. Ти знала, виходить, що це можливо і мене чекає?- Уточнив Ештон. Чи злився він на неї? Ні. Не злився до цього ні на що. Й зараз не тримає образи. Сам обрав таку жінку. Сам вручив себе у її руки. Його вибір. Немає про що шкодувати. Він і не таке зробить, якщо потрібно буде. Та навіть якщо вона просто захоче. Все зробить.

Та Мерін посміхнулась якось так… Глибоко. Так… Це не Мерін посміхалася. Це Нічна Тиша посміхалася. З глибин її душі ця посмішка йшла.

– Моє чуття… Казало мені. Те, що ти назвав баченням ключа. Все навколо намагалося підказати мені, що…- Мерін вперше не знаходила слів. Та її погляд і почуття казали Ештону вдосталь.- Я вірила в тебе.- Так. Саме про це говорило все єство Мерін. Саме це Ештон відчував в ній. І так це глибоко було… Так щиро, так природньо, що Ештон не посмів засумніватися в її правоті, що він дійсно вартий таких почуттів, тому що ця жінка, його жінка, казала йому – вартий. А тоді Мерін якось іронічно посміхнулася Ештону і переклала свою ручку Ештону на щоку:- Та хто ж міг уявити, що передавши тобі ларів, я дам тобі можливість стати Повелителем. Істинним Повелетилем.

Ештон накрив її долоню своєю у себе на щоці, а Мерін схилилася і залишила на його губах легкий поцілунок, ніби м”який, до сліз ніжний завершальний акорд.

І їхні тендітні взаємні почуття раптом, наче шквалом, накрив своїми повними неконтрольованого щастя біохвилями Рікон. От засранець, такий момент зіпсував. Мерін поглянула на нього і усміхнулася. А Рікон стояв і сяяв, дурбецало. Навіть злості на нього немає. Хех, ну нехай… Ештон згріб пальчики Мерін в свою лапищу і поцілував. Ого які пазурчики! Не було часу підпилювати?

– Хочеш підпиляю? Можу бар”єром.- Запропонував Ештон. Мерін якось сполохано смикнулась, в останній момент, взявши себе в руки, аби не висмикнути кігтики в Ештона з руки. А потім стримано, ніби вибачаюись, пояснила свою реакцію:

– Енергією не надто приємно робити подібні маніпуляції.

– Так, звісно. Я пилочкою!- Швидо виправився Ештон.

– Хочеш позгадувати старі часи?- Усміхнулася вже тепло Мерін.- Я не проти. От тільки немає балдахіну, а за ним наложників…

Ештон почервонів. От же. Вдався таки підйоб. І де тільки набралася цього? Не робила вона так раніше… Не від Картера так точно… Коли б це?..