А можна без коментарів?!

Усією агенцією ми сиділи вечором та пили чай.  Ніхто нікуди не поспішав, бо у кожного сьогодні вихідний. Так от Голлі, як завжди гарненько одягнена (сьогодні на ній була темна спідниця та блуза блакитного відтінку), приготувала пиріг. Звичайно, що ми всі зібрались разом. Не тільки, щоб посидіти разом у компанії, а ще й обговорити наші подальші справи.

На полиці стояла банка з Черепом. Сьогодні він був зовсім мовчазний, мабуть, знов пішов на Ту сторону, або просто робить вигляд, що образився на мене (бо він так багато розмовляє, що інколи в мене вибухає голова, але цьому йолопові начхати. Тож останнім часом я постійно закривала клапан, залишаючи його на одинці). Іноді я уявляю, що було б, якби цей дурень був людиною. Так от, добре що Череп всього лише привид у склянці. Бо «відключити йому звук» я б вже не змогла.

Я вже сподівалась, що вечір буде спокійний, тож просто не закривала  той клапан на банці і навіть не підозрювала, чим це може обернутись. Коли Манро налила кожному чаю, мені, як завжди, з молоком, то Каббінс узяв собі шмат пирога. В той же час я помітила, як склянка з привидом почала заповнюватись зеленою ектоплазмою. Через пів секунду з‘явилося обличчя Черепа, що поки що просто почав дивитися на Джорджа. Він знову хитро вишкірився та почав корчити собі обличчя. Дякувати тому, хто поставив його на верхню полицю, бо якщо б він  стояв на столі, то Голлі одразу злякалась би і почала верещати, мов свиня, яку хочуть зарізати. Але його побачила тільки я та Локвуд, що сидів по ліву руку від мене. Ентоні трохи поморщився, але потім знову повернувся до трапези. Я ж почала пити свій чай, а до моїх вух долинув тихий знайомий шепіт:

— Якщо зараз ця свиня, — під «свиня» він мав на увазі Джорджа, —  виллє на себе чай, чи випустить з рук отой великий шмат малинового пирога, чи якій він? — він трохи поморщився, придивляючись з чим нам Голі зробила пиріг. — З вишнею? Вибач, я не розумію що це, воно схоже на якісь кишки, — цілком я знала, що він видасть щось на кшталт цього. Іноді мені здається, що Череп дуже передбачуваний. — То…

— То що? — я сказала це не дуже голосно, але було достатньо, щоб усі це почули. Голлі підняла одну бров й відкрила рота, щоб дещо запитати, але я її попередила: — Вибачте.

Більше мені не хотілося взагалі відповідати Черепові, тому я просто ігнорувала репліки привида. Тим часом Локвуд і Джордж почали обговорювати щось про привидів, а Голлі вдавала, ніби уважно їх слухає і їй ду-у-уже цікаво. Але з теми про наші нові справи, Каббінс швидко переходив на свої теорїї про походження привидів. А до моїх вух все більше долинав шепіт однієї відірваної голови. Він старався якнайяскравіше розповісти про те, як ми всі помремо. Я серйозно.

— …Так от, є ще один варіант подій. Жирдяй бере у руки ніж та починає відрізати шматок тієї субстанції, що схожа на пиріг, в той же час ти протягуєш свою ліву руку, — о господи, мені вже не подобається, що в його видумках ще й я замішана, — твоя рука хоче взяти шматок, що лежить поряд. А бовдур-Каббінс відрізає тобі пальці! Тоді твоя кров змішається з начинкою пирога. Ти різко потягнеш до себе руку, тим самим вдаривши Локвуда, що сидить поруч, локтем. По моїм вимірам, прямо в чоло. Тоді від удару він відлетить прямо на кухонний стіл, там він по інерції ще прокотиться, вдариться чолом об тумбочку над вікном. Ну а потім полетить у вікно. Від скла він повністю поріжеться, ну, і, сподіваюсь, помре. От сміху буде! А ти в паніці впадеш зі свого стільця й зламаєш шию. А от Манро…

Далі я його вже не слухала. Це вже була його третя видумка про нашу смерть за весь цей час. Перша закінчилась тим, що вмерла тільки Голлі. Друга — Каббінс, Голлі і я. Ну а третю ви вже чули, хоча не зовсім. Я просто далі не слухала Черепа, а більше переключилась на діалог між Голлі та Джорджем.

— А от я пробував пекти пироги з яблуками! — почав Джордж. — Вони всі вийшли трохи невдалими, але всеодно було смачно.

— Ой лишеньки! — іноді мені здається, що є крикливий шепіт. Якщо таке існує, то голос зі склянки прозвучав саме так, — Цей свинтус скуштує все. Я вже не здивуюсь, якщо він зараз усіх вас тут поріже на шматки, а потім як зажаре у духовці!..

Мої нерви вже здавали. Не кожен може чути у себе в голові осуджуючий шепіт, що коментує буквально все, про що говорять, або все, що роблять. Звичайно, якщо цей хтось не хворіє на шизофренію. Або якщо не може чути привида Третього типу. Хотілося підійти та закрити той клапан на склянці. Але я б не дотяглася до тієї полиці. До речі, хто його туди поставив?! Невже Локвуд? Він єдиний у нас такий високий. Мабуть, щоб Голлі не лякалась. Дійсно, краще, щоб якась асистентка не лякалась, ніж те, що зараз моя голова лопне від такої нагрузки.

— Люсі, з тобою все добре? — лагідно запитав у мене Локвуд. Мабуть, я на стільки розсердилася, що моє обличчя стало схоже на камінь. Але Ентоні щиро посміхався, тож мені також захотілось посміхнутись у відповідь.

— Так, — відповіла я, — все добре.

Та все ж старалась, як могла, щоб не зірватись на цього бовдура у банці. А він і далі все розказував і розказував. Я не відволікалась на його слова, поки хтось не заговорив про мене. І це був не Череп.

— Ой, Люсі, — цей писклявий голосок. Ніжне-ніжне сопрано. Настільки, що хочеться блювати. — Вибач, я нещодавно була у твоїй кімнаті, коли після прання заносила вам речі. Так от, у тебе там такий гармидер! — Нащо ти це говориш? Ну от нащо? Не можна було це повідомити мені на одинці? Без Локвуда, без Джорджа?

— Яка ж нечупара!

— Слухай, — продовжувала Манро. — Я розумію, що після роботи ти дуже втомлена і навіть не встигаєш прибиратися, але.. — вона трішки зупинилася, думаючи, що сказати та відвела очі у бік, — Так же не можна жити! Це просто жах! Може, дозволиш мені прибратися, якщо ти цього зробити не можеш?

Я б її вбила. Прямо зараз. Я хотіла вже сказати їй щось на кшталт «та ні, я сама якось впораюсь», чи «мені, звісно, подобається, що ти за мене турбуєшся, але я й сама можу це зробити». Та до мене долунав знайомий голос:

— Я тобі вже колись пропонував її вбити, — він так добре знає мене, що здається, ніби привид читає мої думки, —  Пам’ятаєш, в універсальному магазині Ейкмерів? — Еге ж, пам’ятаю. Але більше мені запам’яталось, як ми всі там майже не загинули. — Ти мене тоді не послухалсь. І що потім сталося? А потім вона тебе вивела з себе і ви посварилися, через що на вас звернув увагу полтергейст.

— …Ну, Люсі, ну давай вже якось вирішемо це питання? Скажи хоча б щось! — це Голлі. Я не почула і половини того, що вона говорила.

— Ну, Люсі, давай вже якось вирішемо це питання?! — це Череп так зображує нашу помічницю, він ще зробив це таким писклявим і роздратованим голосом, — Ти можеш розбити мою банку, а я її вб‘ю. Заради тебе!

Коли вони двоє, майже одночасно щось мені пояснюють, то я не можу розчути кожного. Тільки якісь шматки фраз. Бо Манро спілкується зі мною нормальним голосом. А Череп, хоч і шепотом, але цей шепіт я чую у себе в голові, а не десь там на полиці.

— От дивись. Давай ще раз підкажу, — Привид пояснював таким тоном, ніби я дитина, що не послухалась його та накоїла лиха, а він лагідно розказує чому так не можна робити. — Позаду тебе є висувні полиці. Просто протягну руку до другої зверху й відкрий її. Нагадую, там лежать ножі. Візьми той, що тобі більше подобається та переріж цій ляльці горло!

А що? Загалом ідея не погана. Але я вирішую питання мирними шляхами. Манро хоче зараз достукатись до мене, але я як у трансі, не чую її. Боковим зором бачу, як нахмурився Локвуд. А Джордж так і жував свій пиріг, іноді запиваючи чаєм. Здається, він вже вдруге його заварив.

— І все знову майже без наслідків! — продовжував Череп. — Просто у відділку розкажеш, що була у стані афекту. І все! Тільки тобі треба ще хорошого адвоката, але…

— Вибач, Голлі, — я змогла подолати себе та промовила ці слова, — я сама приберусь.

— Ти? І прибратись? Не мели дурниць. От якщо б ти мене випустила на свободу, то я б допоміг тобі прибратись.

— Та невже? — дуже тихо бовкнула я так, щоб ніхто цього не почув, крім розмовляючої голови.

— Так, так. Я б усіх вбив. І того облудного Локвуда, і прилизану Манро, і навіть свиню Каббінса. А тобі б я спочатку допоміг прибратися, — він трохи зупинився, й загадково подивився мені прямо в очі і продовжив, — а потім міцно обійняв тебе. Дуже міцно.

Усіх би вбив, а мене обійняв! Геній. А нічого, що я б від цього померла? Але було трохи весело слухати його маячню. Мою відповідь він, звичайно, знав. Але всеодно продовжував говорити. Та іноді я можу зрозуміти його, бо йому одному нудно, а так я можу слухати його. Хоч мене це бісить, але він і справді не такий поганий, яким хоче здаватись.

— Голлі в нас така хороша. Як добре, що я найняв її, — до моїх вух долинув Локвудів голос, — так, Люсі?

— Візьми свою чашку з чаєм і пролий усе на нього! Я уявляю, як він буде кричати від опіку! — знов почав привид, а потім ще додав, кривляючись: — Так, Люсі?

Все ж таки, я помилилася. Він і справді мене бісить. От тепер я вже не витримала й гаркнула майже на весь будинок:

— А можна без коментарів?

— Ні, не можна!