Фанфіки українською мовою

    Це кінець?

    Авжеж ні. Тільки початок нової історії.

    – Кім Намджун, ти розумієш що це поліційна зрада?! – кричить вгодований чоловік середніх років. В його волоссі вже пробирається сивина, а обличчя покрите зморшками що додає поважності цій персоні. Його вираз злий, кулак ударивши стіл так і залишився грізно обпиратися, лякаючи усіх навкруги голосним криком.

    – Так.

    – Ти зрадив нас, зрадив державу своїми витівками! Що ти на це взагалі скажеш?! Тебе засудять і приволочуть до відповідальності за “покривання вбивці”. У твоїй голові є хоч крихта адекватності таке вчиняти?!

    – Я розумію. Я прийму усе покарання.

    Грубий чоловік тяжко зітхає дивлячись на абсолютно нейтральне і” сіре” обличчя Кіма. Він сідає у крісло і продовжує буравити поглядом фігуру навпроти, роздумує щось у голові.

    – Намджун. Я розумію твої почуття, все ж таки Кім Сокджин був твоїм супругом протягом довгих років і ми всі прекрасно знаємо яким він був, я особисто поважав і шанував його. Але зараз, зрозумій, він злочинець. В нього вже набігла купа повна кримінальних статей, він вбивця насамперед. Його ніяк не можна виправдати. – крізь монолог слідкує за емоціями хлопця, ніяких, абсолютно ніяких емоцій на обличчі.

    – Господин Чхве, він насамперед залишається моїм супругом, що по документах, що у серці. Майте повагу хоча б до мене. Я сказав що прийму усі можливі покарання та встану перед законом на коліна. – холодно відзивається Намджун і поклонившись виходить із кабінету голови. У спину отримує погляд що пропалює від майора, а сам дивиться вперед коридору. Серце рветься.

    Кожний день до суду Намджун вислуховував співчуття з приводу нових життєвих обставин, а потім за обідом залишившись віч-на-віч зі своїми думками ковтав камінь у горлі та душив не прийняті сльози. Відділ із молодих хлопаків відчайдушно намагався викинути з голови нового злочинця Кім Сокджина, але кожний раз згадували приємні дні коли той приносив усім смачного чи просто ласкаво підбадьорював людей. Він був для усіх як батько… В поліційному відділі з пошуку злочинців настав траур.

    Дні зливалися в один, за ним йшов місяць, новий, спекотний. Суд назначили на початок червня місяця, спека грала свою симфонію від того працювати дедалі хотілося менше. На усіх каналах країни кожен день по декілька разів крутили сповіщення про “дуже небезпечного” злочинця який збіг та так і не був зловлений поліцією протягом місяця.

    День ікс наближався надто швидко, надто сумбурно бігали молодші лейтенанти, а стажери боязно обходили офіцера Кіма п’ятою дорогою. Ніхто не намагався крайній раз нагадати за головну і поки досі відкриту справу, лиш зітхали тяжко від суворого погляду чоловіка та продовжили займатися купою документів.

    Кінець травня відзначався грозовою погодою, злива лила з ранку до ночі не перестаючи ні на хвилину, лише стихала до легкої морохи. Все нагадувало минулий день. Біль була настільки сильною, що не витримавши Намджун перестав ходити додому, почав буквально жити на роботі. Усі працівники лише зітхаючи мотали головою, бо “ох, як так, бідний” та” цього Сокджина взагалі порвати треба за те що так нахабно використовував поліцію, жах! “.

    Життя здавалося таким неправильним, таким сірим і надто однаковим. Не було ні поцілунків зранку, ні теплого обіду який приносив любий супруг, ні вурчання на те що Намджун надто багато пропадає на роботі та себе взагалі не щадить. Нічого тепер не було.

    Забудь. Відпусти. Зрозумій.

    Все було марно. Бо як забути того, з ким ти бік об бік живеш упродовж всього життя. Вони знайомі з дитинства як сусіди, разом ходили у середню і старшу школу. Пізніше вступили в один університет і жили в сусідніх кімнатах. Там і з’явилася перша закоханість, потім і справжнє кохання…

    Забути? Чи реально це взагалі?

    Неочікувана звістка прилетіла у ранок суботи, що була червоним олівцем обведена як день суду. Дзвінок о сьомій ранку вже являє собою неприємну звістку, але новини заставляють здригнутися усе нутро.

    – Офіцер Кім, дзвоню, щоб докласти. Кім Сокджина було затримано в сусідньому місті, просять приїхати на підтвердження через те, що ви… – незручна пауза від молодшого – його минулий супруг і вам довіряють найбільше. Знаю у вас сьогодні суд поставлений на обід, тому може зміните на когось.

    – Сам поїду. Диктуй адресу.

    Намджуна порядком бісить звернення “минулий супруг” але злість стримує, щоб не залякати й так затинаючогося від страху хлопця.

    Серце гулко б’ється коли на спідометрі показує вище сто двадцяти, думки зливаються в одну тягучу суміш, не здатні навіть сформувати конкретне речення. Швидкість не спадає навіть коли на горизонті видніється табличка з в’їздом в інше місто. Йому треба швидше, стрімкіше. Душа болить від хотіння.

    Перевищення допустимої швидкості не виправдовується, перед ним не його й досі коханий Сокджин. Вена на шиї здувається від кількості злості та Намджун вибухає, кричить на майже плачущого капрала і злий їде додому.

    Цей день абсолютно огидний.

    Сподівання на жорстоке покарання також не виправдовується. Суд пом’якшує рішення і як вирок просто відстороняє капітана від своїх обов’язків. Намджун злиться, дуже довго і голосно, в першу чергу на самого себе. Бо він скучив, до нестями сильно сумує за рідними руками, ніжними вустами й лагідними словами. А в друге на легку посмішку майора, який радіє пом’якшенню.

    В розумі залишалася лише образа, у серці біль, а на очах сльози.

    Час неспинно біг уперед замінюючи день за днем, місяць за три, а рік за п’ять. Серце продовжувало скребтися від нестерпності буття одному, але почуття потроху блякли за новими днями. Напружені та однакові. Але гарно здатні відвернути.

    Співробітники радувалися поверненню їх шефа, через рік після ситуації відмічали підвищення Намджуна з капітана до майора, займаючи місце поряд з дядьком Чхве.

    Кім щиро намагався забути усі ці роки його, але як висновок кріпко закрив від усіх істині печалі та скорбіння. Надія гасла, але не могла пропасти. Скільки б молодняк не пропонував знайти когось за ці роки, чоловік стояв на своєму. Чесно носивши заручну каблучку, зберігаючи спільні світлини та лагідно дивлячись на фотографію, що стояла увесь час на екрані мобільного.

    ” І в радості, і в горі, разом навіки. ”

    Тягуче і плинно пройшло шість років. Діло давним-давно закрили, написав що “так і сяк, злочинця не впіймали, живіть із цим і не морочте нам голову, шановні”. Люди й забули за цей випадок, бо їх за життя надто багато.

    Сонячним днем, коли на вулиці спека перевищує плюс тридцять градусів, до Кореї прилітає літак з Сієтлу.

    – Вау, Корея змінюється кожен день?

    – Ні, то просто ти тут був останній раз коли тобі було п’ять.

    – Слухай, не води носом, сам коли тут останній раз був то…

    Тиша після незручної розмови затихає, надто болючі теми обоє підняли. Але все забувається як тільки чоловіки сідають у таксі. Для них це вже типово, ці теми плавають на поверхні.

    – Наші душі розійдуться зовсім скоро, будеш сумувати?

    – За тобою? Боже упаси згадувати твою моську яку я бачив кожен день.

    – Від тебе таке я й очікував, як захочеш поговорити то не вийде, прямо зараз і заблокую твій номер.

    – Юнгі, як тебе взагалі міг хоч хтось винести? Одразу видно що жив ти двадцять років у Америці, індентичні манери.

    – Чути це від тебе, Джин, дуже похвально. Дякую.

    Чоловік за кермом закочує очі від нестерпності цих двох, хоча і знає їх пів години. Нерви вже здають остаточно, тому він підвищує гучність радіо і дуже сподівається що на задньому сидінні затихнуть, але їх псевдо конфлікт продовжується.

    Брані слова у лексиконі закінчуються тільки перед першою зупинкою.

    – Тільки спробуй заплакати, приб’ю.

    – О, це ти вмієш. Хай щастить.

    – Від кого це чую, дурень. Бувай.

    Швидке прощання після довгих п’яти років разом. Ранок, день, ніч. Все разом. Шукали підтримку один в одного через надломлені шляхи долі. Обоє пізнали щирий і пекельний біль.

    Дорога ще довга. А серце вже щемить вдруге.

    Десятки тисяч кілометрів подоланні заради повернення у рідну країну яка вигнала його. Тисячі кілометрів до колись рідного дому і біль за те що там, вдома, ніхто вже не чекає, не любить і не хоче навіть бачити. Останній раз такий страх сковував під час спроби арешту. В пам’яті й досі стоїть картинка тої ночі, зі сльозами, криками та останніми словами любові.

    Горизонт не цікаво зливається в одну довгу розмашисту картинку, а очі не можуть зловити нічого знайомого.

    Пройшло надто багато часу.

    Чорна машина нарешті зупиняється навпроти вже знайомого будинку, швидко забравши єдині речі у вигляді невеликої сумки, хлопець поспішає до дверей, сподіваючись на те що замок ніхто не змінював.

    Темні кімнати зустрічають німим теплом, десь у грудині загоряється перша ниточка острого болю. Спалахує ніби гніт в єдиний момент. Нічого не змінилося у цьому домі на відміну цілому світу. Ніби й не пройшло стільки часу. Ніби все гаразд.

    Години очікування ніщо з роками. Вони летять швидко, не помітні коли чоловік порається зі “старими” хатні ми справами. Гніте одне, в домі більше не висять спільні фотографії, десь там на затворі розуму зароджується острах. Але думки перебиваються справами.

    Чоловік помічає одразу яскраве світло з вікон рідного дому і напруга розростається десь у нутрі, тримає поруч свою зброю, на всяк випадок. Двері тихо відчиняє та обережно двигається уперед оглядаючи кімнати на наявність живого. Серце заходиться в ритмі коли наставивши зброю навпроти спини Намджун помічає занадто знайомі риси.

    – Я сумував. – повертаючись тихо каже чоловік і дивиться так тяжко у вічі до болю знайомі, до болю рідні.

    Пістолет опиняється на підлозі, а руки охоплюють тепле і справжнє тіло його коханого. Пухкі губи все ж такі теплі та солодкі як і тоді, талія така ж тонка та неймовірна. Все знайоме і рідне.

    – Я тебе також кохаю, Намджун.

    Тоді не встиг сказати Джин, але зараз в них є багато часу для цього.

     

    2 Коментаря

    1. Sep 21, '22 at 21:43

      Дуже цікава робота! Мої улюблені намджини ♥ Оригінальний сюжет, ніколи ще не бачила щось схоже.
      Це б трохи вичитати й позбутись русизмів буде просто вогень. 🔥

       
      1. @AbrykosnaSep 21, '22 at 21:50

        Дякую Вам велике за відгук!!) ❤️‍🔥

        Прямую до того щоб викинути усі граматичні недоліки з тексту, буду старатися! 🫡

         
    Note