2. А може й ні

2. А може й ні

– Це ти.

Коли ці слова з’являються на зап’ясті Вейда, йому десять, і він зовсім не здивований.

Це завжди він.

Це завжди він, якщо батько гнівається; завжди він, коли треба налити матері випити.

Це завжди він, навіть якщо батько розбиває телевізор, ремонт якого вони не можуть собі дозволити; завжди він, коли його мати витрачає всі гроші на марний мотлох, який їй не потрібен.

Це завжди він, коли батько шукає кому б дати стусанів.

Це завжди він. Завжди.

Крихітна його частина уявляє, що це не звучатиме як звинувачення. Він уявляє, як хтось, усміхаючись, дивиться на нього, і каже ці слова м’яко, з радістю та надією в голосі.

Але цю фантазію швидко замінює куди більш можливий варіант реальності, де людина, дивлячись на нього, випльовує ці слова з каяттям або зневагою.

“Це ти“, – каже хлопець, і його розчарування цілком зрозуміле.

З усіх мільярдів людей на планеті це він – Вейд Вілсон. І комусь не пощастить застрягти з ним разом. Зі своєю другою половинкою, яка не лише нічим не видатна, але навіть не має ні грошей, ні освіти.

Коли він почуває себе не більш особливим ніж якась сніжинка, йому діагностують рак.

Хіміотерапія в тисячі разів гірша, ніж те, що він відчував, коли батько защемляв дверима його пальці і бив по ребрах, варто було йому заплакати. Він голить голову, щоб не дивитися, як його волосся починає вивалюватися клаптями, падаючи до всього, що він їсть. Він слабкий, його нудить, йому страшенно боляче і самотнє. Ніхто не сидить біля його ліжка, коли йому закачують у вени отруту. Ніхто не ділить із ним довгі темні ночі.

Лікар, одягаючи на обличчя маску з жалю та втіхи, таку ж підроблену, як і її перли, каже, що хімія не працює.

– Вибачте, містере Вілсон, – брехливо жалкує вона. – Вам лишилося недовго.

Але Вейд не може так просто померти.

Його внутрішній голос звинувачує його в тому, що він не може цього зробити – взяти та залишити чиєсь зап’ястя порожнім без пояснення причин. Він каже, що є ще крихітний шанс, що його “споріднена душа” не вважатиме їхню зустріч цілковитим провалом. І, можливо, вони разом зможуть зробити його – Вейда – трохи кращім. Не величнішим чи кимось у цьому роді, але хоча б не таким поганим. Тому він не може так просто залишити свою другу половину, де та ким би вона не була.

Після проекту “Зброя Х” та маленька його частина, яка до цього сподівалася на краще, тепер мовчить. Її місце займають таблички, сповнені веселих коментарів. Він дивиться на своє обличчя, на слова що вкрашають зап’ястя і розуміє, що не залишилося жодного шансу, щоб хтось сказав їх якось інакше, окрім як з абсолютною огидою. Та, на превеликий жаль, смерть більша для нього теж не варіант.

Тож Вейд знову одягає свою маску.

***

Через новий стан його шкіри мітка на зап’ясті теж скручена шрамами (хоча таблички і кажуть, що це йому пасує). І навіть після того, як він намагається очистити свою шкіру, зрізаючи з неї слова, і двічі просто відрізаючи собі руку – вони все одно повертаються. Злегка змінені, але ті самі. Він намагається перекрити їх татуюванням. Марно. Намагається зашити їх, повільно і ретельно покриваючи обидва слова нитками, доки залишаються лише два квадрата. Але він все одно пам’ятає що вони там є.

(Тридцять два голуби передчасно помирають тієї ночі вельми різноманітними способами).

Тож він починає базікати.

Він говорить без зупинки, не затикаючись, із тими, хто хоче його почути, і тими, хто не хоче. Він має покласти цьому кінець. Вирішити це дурне питання “другої половини”, дати бідоласі розчаруватися у ньому й жити далі, більше не турбуючись про це.

Адже бувають інші пари, не “споріднені душі”. Наприклад, люди, що втомилися чекати, або ті, чиї слова на зап’ястях зникли перш ніж вони отримали можливість їх почути.

Іноді Вейд хоче і для себе подібної долі. Хоче щоб його друга половинка впала замертво з якоїсь причини – авіакатастрофа здається гарним варіантом – і це тавро-звинувачення нарешті зникло з його шкіри. Він починає перевіряти свою мітку все частіше: кожну непарну годину, і кожного разу, коли бачить синій автомобіль, і якщо на вулиці три собаки, одна з яких відрізняється за кольором від двох інших.

Але слова наполегливо залишаються на його шкірі.

Якщо він має час, після того як стріляє та вбиває кого-небудь, Вейд полюбляє дивитися як разом з останнім подихом зникає і мітка. Тож коли він думає про іншу людину, чиє зап’ястя щойно стало знову незайманим, його сповнює майже дитяча радість.

“Це“, – думає він, – “Один безкоштовний членський квиток до Клубу Самотніх Сердець, гарбузику“.

Подібне хобі дозволяє йому бачити “слова“, “питання” і “відповіді“, іноді “приховані” мітки (бідолахи), і навіть “ім’я“. Один раз. Бачити, як воно зникає назавжди було найбільш солодко. Клятий педофіл отримав “ім’я“, тоді як Вейду дісталась лише бісова “відповідь“. Він каструє цього виродка, дозволяючи йому спливти кров’ю, поки сам насвистує мелодію з Дінозавра Барні.

Кілька разів йому здається, що він знайшов того, хто йому потрібен. Були дзвіночки. Але за підсумком або ця людина псувала усе, додаючи щось наприкінці своєї репліки, або вже носила обручку поверх мітки.

Вбивати таких людей Вейду подобається найбільше.

***

Вочевидь доля, будучи тією ще сукою, зробить “це“, коли він зможе почути, але не зможе відразу відредагувати.

Його рука сіпається, він втрачає ціль, і куля потрапляє супротивникові в плече, а не в голову. Будь-якого іншого дня він би відрізав руку після такої невдачі, але сьогодні дозволяє собі деяку слабкість.

Тому що слова звучать м’яко та здивовано, а головне з вуст чортової Людини-павука – офіційного бойскауту Нью-Йорка.

– Що? – вперто перепитує він.

– Дідько! Не можу повірити в це, виродок!

Вейд здригається, сильніше стискаючи пальцями пістолет. І не дивно, мій дорогий друг Вейд, що ми не були готові до того, що людина, яка з одного боку повинна прийняти тебе, а з іншого – доповнювати, як твоя друга половинка, виявиться не ким іншим як…

– Я мусив терпіти клятих качок роками, і все через тебе! – шипить Людина-павук, зі звинуваченням вказуючи пальцем на Вейда, який вперше за останні десятиліття не може знайти слів.

Мутант, якого куля ледь зачепила, глибоко вдихає, готуючись випустити ще один вогняний залп. І Вейд встигає лише зморгнути, перш ніж Людина-павук одним швидким рухом заклеює павутиною лиходію рота. А потім, про всяк випадок, ще додає пару повноцінних ударів.

Вейд чує його мукання, на диво схоже на “ох, ти не повинен”, “так, давай ще так” і “проклята пташина загроза”.

“Якщо ця Людина-павук буде доброзичливою…” – одна з його табличок замовкає, коли Вейд опиняється у повітрі. Цей худорлявий хлопчисько бере його на руки, наче він нічого не важить, і переносить їх на найближчий дах.

Він, не гаючи часу, знімає ліву рукавичку, слідом за нею металевий браслет, і Вейд бачить свої каракулі на його тонкому зап’ясті. Чорнильні слова поверх блакитних вен під блідою шкірою наче тремтять.

Він збирається збрехати. Сказати, що це не він, бо просто не може втягнути доброго та безвинного Павучка у все своє лайно. Але той зриває свою маску, і його посмішка яскравіша за бісове сонце.

Нехай Вейд облажався, але щось усередині нього все одно приємно поколює. І це “щось” безпосередньо пов’язане з тим фактом, що Людина-павук дивиться на нього, як на квінтесенцію всього найкращого у цьому світі.

І та маленька частинка, що мовчала всі ці роки, зараз шепоче, що варто хоч спробувати побути егоїстом.

– Малюк, – починає Вейд, але Людина-павук його перериває.

– Пітер, – каже він із дратівливою наївністю.

– Пітере, – виправляється він, відчуваючи, як звук імені залишається на губах. – Слухай…

– Я такий щасливий, – Пітер не дає промовити Вейду і слова. – Я думав, що ніколи не зустріну тебе, або що ти будеш зовсім дитиною, або людиною з розладом психіки, з якою я зіткнусь в лікарні…

“Що ж, це доволі близько до правди“, – сміється табличка.

– … але він… ти… ти досить дорослий … скільки тобі років? Ти не виглядаєш дуже старим.

– Я заробляю тим, що вбиваю людей, – випалює Вейд, щоб зупинити нескінченну балаканину хлопця. Він звик за ці роки багато говорити, не затикаючись. Ні перед ким було з обережністю обирати слова, чи ховати думки. І хоча найчастіше він балакав сам до себе, це ніяк не зрівняється з лепетом Пітера. Втім, після його фрази посмішка повільно зникає з хлоп’ячого обличчя.

Вейд хотів би сподіватися, хотів бути щасливим егоїстом, слідуючи велінню внутрішнього голосу, хотів би нарешті чогось доброго та постійного у своєму житті. Але він ще не настільки збожеволів, щоб не розуміти, що коли вся правда про нього відкриється, то ця купа лайна просто звалиться вниз і поховає його без залишку. Тому він збирається припинити це у самому початку.

– Гаразд, – каже Пітер після довгої паузи. Він розглядає обличчя Уейда і йому вперше за довгий час хочеться сховати свої шрами. – Я розумію, що тягну ковдру на себе.

– Що? – Вейд впевнений, що він щойно не розчув.

“Цей малюк взагалі реальний?” – перешіптуються таблички.

– Слухай, – ентузіазм хлопця трохи вщухає. – Ми щойно зустрілися. Звичайно, нам знадобиться час, щоб у всьому розібратися. Я розумію.

Пітер уважно дивиться на нього, і Вейд впевнений, що у хлопця найкрасивіші очі, які йому доводилося бачити в своєму житті. Шоколадні? Що ж, відверто кажучи цей колір серйозно недооцінюють. І нехай іде до біса арійський блакитний, тому що очі Пітера прекрасні і здається, що кожна його вія вирізана впевненою рукою скульптора епохи Відродження.

– Але ми “споріднені душі”, – продовжує Пітер. – Деякі речі… нам просто треба буде попрацювати над ними. Так, зараз я майже нічого про тебе не знаю, але я так довго чекав. Чекав на тебе! Тому я не збираюся зараз збігати без жодного пострілу.

– Говорячи про постріли. Я стріляю у людей. Дуже часто я вбиваю іх. Б’ю бо перерізаю їм горло. За гроші звісно, – Вейд лише намагається внести ясність. Швидше за все, вперше Людина-павук не звернула належної уваги на його слова. – Одного разу, я задушив того, хто просив милості. І совість мене потім не розпинала.

Пітер відноситься до його одкровення з неабиякою байдужістю, хіба що між його брів – густих і широких… він їх вищипує, чи що? Тому що така форма просто не може бути природною – з’являється складка.

– Я почув тебе з першого разу. І впевнений, що ти вже зрозумів, що я цього не схвалюю. Але ще ти щойно боровся з вогнедишним мутантом і позбавив пожежний департамент міста зайвих неприємностей. Можливо, навіть урятував пару життів. І не стріляв у мене, хоча міг, – він знизує плечима, які поблизу здаються якимось по-пташиному худими. – Повір, це говорить про тебе набагато більше, ніж про половину місцевих поліцейських, а отже, ти не можеш бути поганим.

Це не та реакція, на яку чекав Вейд. Він має сорок три ретельно відпрацьовані сценарії для відмови і тридцять сім на випадок, якщо йому скажуть, що він огидний (два з них взаємовиключні). Але жодного для щасливого фіналу. У нього навіть немає на цей випадок надзвичайних протоколів, що змушує зараз крихітного, вродливого чоловіка, одягненого в червоне та чорне, у глибині його голови трошити руки об червону кнопку, вигукуючи “СКАСУВАТИ!”. Безрезультатно.

– Вочевидь, мені дісталася не найкмітливіша друга половина, – Вейд розуміє, що репліка слабка, але кращої в нього немає.

Він повертає пістолет до кобури на стегні, тоді як Пітер продовжує посміхатися:

– Тим не менш, відтепер я єдиний доступний для тебе варіант, – у куточках його очей з’являються зморшки, а на лівій щоці – ямочка. – Назвемо це результатом природного відбору, – і він сміється. – Тож давай тоді я буду м’язами, а ти мозком. Пішли, я познайомлю тебе з моєю тіткою… до речі, як тебе звуть?

Вейд не стверджує, що він добра людина.

Він лише йде слідом.