А де толстовка?

Сірі хмари затягнули небо, створюючи відчуття важкості та пригніченості. Похмуре світло ліхтарів розливається по тротуарах, відбиваючись у калюжах, що утворилися після ранкового дощу. Звуки міста приглушені – десь далеко чути гул машин та обривки розмов, що змішуються з тихим шелестом вітру. Старі будинки з облупленими фасадами і закритими віконницями додають атмосфері відчуття занедбаності. Микола проходить повз невеличке кафе, з якого доноситься аромат свіжозвареної кави, але воно майже порожнє. Лише кілька відвідувачів сховалися всередині, уникаючи непривітної погоди. У повітрі відчувається запах мокрої землі та холодного металу. Хода важка, але рішуча – Микола знає, куди йде і що має зробити. Він жаліє що не взяв з собою хоча б кофтину, бо на вулиці різко похолодало, а подивитися прогноз погоди Микола не спромігся, тому прикриваючись рукою від сильних поривів вітру та різного мілкого сміття що летіло прямо в обличчя, він впевнено ішов до входу в офіс. Також Микола пам’ятав що лишив на одному зі стільців свою толстовку – він її зняв перед тим як піти зніматися в “Срач” – тому з надією що вона ще досі там – відкрив двері.
Будівля зустріла його непривітною темрявою, ну а що? Треба знизити вживання електроенергії, тому давно вже ніхто не вмикає його у коридорі, кому треба – той і в темряві знайде прохід.
Швидко подолавши довгий коридор й здивувавшись що всередині так само холодно як і на вулиці – Микола прийшов ще декілька поворотів й зайшов освітленну кімнату. В ній нікого не було, хоча і не повинно бути, сьогодні окрім Колі та Андрія ніхто не захотів приходити, звісно, хто захоче йти в таку погоду?
Микола роздивився всі стільці та дивани що були у кімнаті – нема толстовки – мабуть, все ж таки він забрав її додому, але забув про це.
Він сідає за стіл, треба поскоріше змонтувати відео, викласти його та піти пити теплу каву.
Андрія не було ніде видно, мабуть пішов кудись розмовляти зі спонсорами, так зазвичай буває – Микола монтує, а Андрій веде перемовини зі спонсорами та іноді вони на пару придумують рекламу.
Микола вмикає комп’ютер, тяжко зітхнувши та зіщулившись від холоду. Піти у футболці – не найкраща ідея. Запускає програму, вставляє файли, тільки починає робити – лише початок дивиться – та потім помічає щось дивне, він мружиться, розглядаючи одну єдину річ – ще збільшує сам кадр, і здивовано дивиться на екран.
Андрій в кадрі стоячи прямо навпроти Миколи був одягнутий в темно-синю толстовку котру шукав Зирянов!
Одне питання котре одразу запитав у себе Микола, як під час зйомок він не помітив що Лузан одяг його толстовку? Мабуть, через те що вона на ньому сиділа ніби так і потрібно? Ніби він завжди в ній у ходив? Вона була йому завелика, але Андрій завжди носе оверсайз, тому не було помітно що толстовка не його.
Микола кілька разів перемотав відео, щоб переконатися, що він не плутає. Ні, це точно вона! Той самий колір, той самий напис на спині..
Так, іноді буває що Андрій бере його речі та і Коля іноді теж запозичує якусь кофтину в Лузана, але завжди що один, що інший, перед тим як взяти, питає дозвіл та повертає річ назад.
Може Андрій просто забув оповістити по те що він її взяв? Цей варіант найлогічніший, Микола потім обов’язково запитає про толстовку коли Лузан прийде.
А поки, він буде сидіти і монтувати відео, дивуючись тому наскільки толстовка гарно виглядає на Андрії та дивному відчуттю всередині котре з’являється кожен раз коли Коля дивиться на Лузана в кадрі в своїй толстовці.
Микола продовжив монтаж, намагаючись зосередитися на роботі, але його думки постійно поверталися до Андрія і тієї толстовки. Він відчував дивне змішання емоцій – то була одночасно образа за те, що Андрій взяв його річ без дозволу й тепер змушував сидіти в мерзнути, і водночас якесь незрозуміле тепло від того, що толстовка так добре виглядає на другові. І чи другові насправді?
З часом він настільки заглибився у свої роздуми, що майже не помітив, як двері в кімнату відчинилися і до приміщення зайшов Андрій.
Він виглядав трохи втомленим, але як завжди впевненим у собі. Побачивши Миколу, він усміхнувся:
– Коль,

а тобі не спекотно?
Андрій був в джинсовій сорочці та спортивних штанах – тобто в своєму одязі. Він підійшов ближче до столу, обпершись об нього і ставши дуже близько, так, що якщо Микола захотів повернути голову і подивитися на Андрія – він би уткнувся обличчям у його сорочку.
– Я у футболці бо “хтось” взяв мою толстовку і не відав її, ти випадком не знаєш хто це був? – з невеликим наїздом спитав Микола, хоча знав сам і стовідсотково знав Андрій через кого зникла толстовка.
Андрій декілька секунд помовчав, обдумуючи відповідь.
– Вибач, вчора я якось сильно замерз і схопив перше, що попалося під руку. Потім хотів повернути, але щось закрутився…
Ця відповідь повністю влаштовувала Миколу, адже йому треба було просто знати, що толстовка нікуди не поділася і вона в Андрія, але він не очікував що Лузан продовжить цю тему ще з більш відвертішою відповіддю:
– Ну, знаєш, твоя толстовка така зручна і тепла, – а ще вона пахне тобою.
Мабуть якщо б Микола пив воду – він би поперхнувся.
Він на мить затримав погляд на Андрії, намагаючись зрозуміти, чи той жартує, чи серйозно. Тон голосу Андрія був напівжартівливий, але в його очах було щось більше, щось глибше.
– Ти що, знущаєшся? – спробував віджартуватися Микола, відчуваючи, як у нього розпливається посмішка.
Андрій лише злегка посміхнувся у відповідь, опускаючи очі до підлоги. Це було незвично, бо зазвичай він завжди дивився прямо в очі співрозмовнику. Микола відчув, як всередині у нього піднялася хвиля тепла, яку він не міг пояснити.
– Серйозно, Коль, – Андрій знову підняв погляд, – твоя толстовка справді дуже зручна. І пахне… ну, тобою. Це мене заспокоює.
Микола не знав, що відповісти. Він відчував змішання здивування, легкого збентеження та, можливо, чогось ще, що важко було визначити.
– Ну, якщо тобі так подобається, можеш її залишити, – нарешті відповів Микола, намагаючись виглядати невимушено, хоча його голос трохи тремтів.
Андрій знову посміхнувся, цього разу більш щиро.
– Дякую, Коль. Це справді означає для мене більше, ніж ти думаєш.
Андрій піднявся і обережно підійшов до Миколи, торкнувшись його плеча. Це був короткий, але значущий жест, який залишив у Миколі відчуття тепла і спокою.
– Може підемо візьмемо собі по кофе?
Микола кивнув, відчуваючи, як напруга в його тілі починає розслаблятися. Вони вийшли з кімнати і попрямували довгим коридором, який на диво вже не здавався таким холодним і непривітним. Удвох вони швидко дісталися до виходу, де Микола ще раз відчув на собі пронизливий вітер, але цього разу йому було не так холодно.

⪨ ─⊹─┈─⊹─ ⪨ ⟡ ⪩ ─⊹─┈─⊹─ ⪩

Від автора::
Єх, зизани – один з перших пейрінгів на котрий я робила фанфіки, тому згадаючи старі часи – зробила цей фф.
Мій тгк:: квартира соседа