А Ви вірите у чудеса?

“Ти віриш у дива?”

– Ха. Як безглуздо,- уже за мить книга із зазиваючою смарагдовою обкладинкою та дивною, проте інтригуючою назвою “Аннарасуманара” полетіла в бік тумбочки біля ліжка.

Як можна вірити в магію? Як можна вірити у щось настільки абсурдне, у те, чого не існує? У 19 років я б старанно навчалась, а не думала про усілякі дурниці. Я не витріщалася б на дешеві трюки “справжнього чарівника”, за яким, напевно, давно плаче психлікарня.

Але я не доживу до дев’ятнадцяти. І до вісімнадцяти теж, і до п’ятнадцяти. Лікарі кажуть, що я навряд чи протягну навіть до свого 13-річчя. Сумно, чи не так? Але я вже давно змирилася, тож нічого страшного. Я вже не плачу ночами, як було раніше (уночі, знаєте, багато думок в голову лізе), не вірю в дива. Реальність – це не казка. Життя дало мені це зрозуміти. У житті немає місця для чудес, у них вірять тільки діти, або якісь наївні люди. Як головна героїня з “Аннарасуманара”, як моя мама…

***

Щойно годинник на стіні протікав дванадцяту, у двері два рази постукали, на що мій шлунок відповів жалібним урчанням. У цей час якраз приносять обід. Ну а тут вже без пояснень. Мій шлунок схожий на глибоку прірву.

Двері палати трохи прочинилися, і в щілині показалася голова мами. Дивно, а куди тоді поділася тітка Клара (дуже мила пані з не менш милими ямочками на щічках, яка приносить мені їжу)?

– Можна?

Мама завжди так питає і так само завжди заходить в палату, не чекаючи на відповідь. У її тендітних руках блакитна таця виглядає великою, хоча насправді це звичайнісінька собі таця. Не більша і не менша за ті, які зазвичай бувають у лікарнях.

– Який сенс питати, якщо ти все одно така безцеремонна? – мама сценічно закотила очі, але нічого не сказала, просто тихо поставила тацю мені на коліна.

Мама швидко кинула на мене погляд і сказала: “Завтра ми з тобою сходимо в одне місце”.

Попри кругленький борг у лікарні вона любить водити мене по кафешках, виставках, театрах, хоча я вважаю, що це зайві витрати. Я схвально киваю головою і починаю обідати: гороховий суп, гречана каша та узвар. Мішленівську зірку кухарю я б не дала, але все одно непогано. Поки я їла, мама розказувала останні новини, жалілася на свого шефа, висловлювала захоплення прийдешнім Різдвом. Не можу сказати, що я уважно слухала, але все ж таки!

***

Вечоріло. Морозне повітря, присмачене ароматом карамелі, хлинуло в лице і швидко заповнило легені. Із відкритими обіймами вулиця зустріла нас святковими вогнями, барвистими гірляндами, які були повсюди і, здається, планували захопити місто, та доволі гучним натовпом біля яток із солодощами, яким не було кінця-краю. Скоро Різдво!

Ми з мамою повернули праворуч, пройшли кілька вуличок, де однаково стояв тягучий запах карамелі, ненадовго зупинилися біля величезної центральної ялинки, щоб зробити пару фото напам’ять, а потім пішли дворами, намагаючись не посковзнутися на ожеледиці. Після одного з поворотів перед нами відкрився вид на височенний шатер цирку. Я поглянула на мамине обличчя і зрозуміла – ми прийшли.

Моя супутниця впевнено потягнула за собою всередину. Біля входу стояв ошатний панок, який по-старомодному ввічливо зняв перед нами циліндр і злегка поклонився. Дивно.

По мірі того, як ми проходили вглиб цирку, моє лице все більше витягувалося, а очі, здається, уже тоді були по 5 копійок. “Що? Бути не може! Невже в мене почалися галюцинації?!”.

Усе приміщення було у вогниках. У різнобарвних літаючих вогниках. Для певності я потрусила головою, протерла очі. Та ні, то звичайні метелики. Фух, у той момент я відчула деяке полегшення. Я не збожеволіла, і це вже добре. Але метелики… Узимку… Якось не віриться…

Почекайте. Таких кольорів не буває! Де ви бачили у природі таких аж яскраво-фіолетових, або ж неоново-блакитних чи барвінкових метеликів?

Повз мене пролетів мотиль у рожеву цяточку. Моя щелепа повисла у повітрі.

З дальнього кутку намету почулись повільні кроки, луною розносячись по приміщенню. З тіні вийшов високий худорлявий чоловік років 20-25. Першим в очі впадав його погляд, такий пронизливий, неначе цей чоловік усе знає, усе бачить, зазирає в саму душу, бачить тебе наскрізь, читає, як книжку. Окрім цього, нічого незвичного в його зовнішності не було. Блакитноокий, з волоссям кольору пшениці, напоєної сонячним промінням.

– Ви вірите у дива? – це було першим, що він сказав. Голос лунав дзвінко й голосно.

–Так, – іншого від мами я й не очікувала. Вона нахилила голову вбік, чекаючи відповідної реакції, а я сказала, що в дива вірять тільки діти, це безглуздо. Незнайомець обурливо нахмурився, немовби своєю відповіддю я його глибоко образила.

– Якщо так, то, Ви, мамо, нам тут не потрібні: клац пальцями – і мама щезла! Просто пуф та розтанула в повітрі. Від неї залишилася тільки фіолетова хмаринка диму, яка швидко розсіялась під світлом кількох прожекторів шатеру

– Що за?.. Куди Ви діли мою маму?! – розпач охопив мене, стало страшно.

–Хто Ви такий?!

–Маг. Справжній маг, – він відповів настільки спокійно, немовби нічого не сталося.

– Ага, значить шарлатан, який дурить людей. Повторюю! Куди Ви діли мою маму?! – серце відбивало чечітку, гучно стукало в голові.

– Вона дееесь там, – він тицьнув пальцем вгору.

– Не хвилюйся, з нею все добре. Я поверну її, як тільки ти перестанеш вважати мене шарлатаном. Як же це все-таки образливо, чарівника називати дурилом.

Знову клацання пальців. Ті метелики, які все ще літали кімнатою, так само, як і мама, перетворилися на гарненькі фіолетові хмарки диму і швидко розтанули в повітрі.

Несподівано я відчула, як земля під ногами почала вібрувати, і вже за мить поруч зі мною виросло величезне бобове стебло. Прямо як у тій казці про Джека. Фокусник підхопив мене та поставив на один з листків, і ми почали відриватися від землі, полетіли під самі хмари. Я ледь встояла на ногах, коли боб прорвався крізь купол цирку. Було страшно, але дух настільки захопило, що я навіть не думала про це.

За лічені секунди ми опинилися над хмарами. Вони були настільки близько, що можна було торкнутися рукою, але я не стала пробувати.

– Злізай. Ми на місці, – знову той рух пальцями, і мене якоюсь невидимою силою перенесло з листка на одну з хмар. Вона виявилася твердою, як земля, хоча крізь неї можна було побачити вогні міста. Від висоти у мене трохи запаморочилася голова, але я намагалася не дивитися вниз.

Фокусник несподівано відтягнув мене у бік. За кілька кроків від нас стрімко пролетіли якісь диво-птахи, розсікаючи повітря на своєму шляху та залишаючи після себе палаючі блискітки. Зовнішнє вони чимось нагадували жар-птиць або феніксів. Дивовижне видовище.

– Ви ще скажіть, що тут дракони з динозаврами водяться, – пожартувала я, але ніхто не засміявся.

– Усе можливо, – таємниче відповів маг.

Мені не залишилося нічого, як здивовано подивитися на нього. Чоловік відвід погляд. Він дивився на Місяць, схожий на яскраве кружальце сиру, і про щось думав. Через кілька секунд оговтався і два рази швидко плеснув в долоні. Хмари, які були ближче до нас, оживилися, здійнялися вгору, перетворившись на чудернацьких птахів.

Фокусник окинув мене поглядом і, мабуть, подумав про те, чи зручно мені, бо за мить клацнув пальцями і поруч зі мною з’явилася на вигляд зручне рожеве сидіння. Я плюхнулась на нього та з очікуванням поглянула на блондина. Той усміхнувся та рукою зробив запрошуючий жест у бік диво-створінь з небесної вати. Ті, неначе живі, зрозуміли фокусника і почали свою виставу. У повітрі вони малювали різні фігури, виконували трюки вищого пілотажу, назви яких я навіть не знала. Видовище й справді було феєричним. Аж дух захоплювало. Я сиділа й слідкувала за ними, намагаючись не пропустити жодної деталі. Раптом одна з невеличких хмарок відокремилася від решти і підлетіла до мене, дорогою перетворившись на маленького коника. Він почав скакати навколо мене. Це привело мене в щире захоплення, але фокусник тільки незадовільно фиркнув та клацнув пальцями. Усе вмить зникло: і коник, і хмарки. Я засмутилася. Вони встигли мені сподобатися, та недовго щастя тривало.

“Справжній маг” нахилив голову і з неприхованою цікавістю в погляді подивився мені в очі. Очікував реакції. Видно, якісь фібри його душі відчули, що зараз я готова сваритися та вимагати повернення хмарок, тож він швидко випрямився і два рази швидко плеснув у долоні. Позаду нього з’явилися каруселька з поні, фургончик з солодкою ватою та величезне оглядове колесо. Усе в білих та небесно-синіх тонах. Мило. Вийшов такий собі мініпарк атракціонів, підсвічений блідим місячним світлом.

Спонтанне бажання піднятися ще вище на оглядовому колесі. Ну а що? Хіба не можна?

Я неквапливо рушила до атракціону. Фокусник хмикнув і пішов слідом за мною. Чим ближче я підходила, тим більшим здавалося колесо. Але розміри мене не лякали.

Маг, як справжній джентльмен, подав руку перш ніж залізти в кабінку. Невеличкий жест уваги, але приємно.

Я відкинулася на спинку сидіння, яка виявилася доволі зручною, і задумалася.

Я ще дитина і, здається, повинна поводити себе, як малеча: безтурботно, безпосередньо, здивовано сприймати світ довкола. Та я захотіла стати дорослою.

Якоїсь миті здалося, що це допоможе. Що, ставши дорослою, я буду сильною і швидше одужаю. Я навіть встигла забути, як це – бути дитиною, вірити в чудо, робити те, що хочеться. Раптом вечірнє небо з шумом розфарбували зелені бризки. Салют. Від несподіванки мене пересмикнуло. Червоний спалах, а потім синій. Захопливе видовище.

За вечір я стільки всього пережила. Довіку цього не забуду. Чарівні метелики, бобове стебло, фенікси, живі хмарки, парк розваг, салют Виходить, чудеса існують?

–Хм,– фокусник неначе прочитав мої думки, уважно подивився мені в очі та поставив те саме питання, з якого все почалося.

–Ти віриш у дива?