Атракціон “Та ну в пи*ду” або ж драконяче родео
від Кріч Антон~ Краса. Хрін його знає, які тут сузір’я, чи є аналог полярної зірки. Я і в рідному світі астрономію знала дуже посередньо. Ніколи не вміла орієнтуватися на зірки. Стоп. Орієнтуватися… Все добре, але де я, блять, і в якому боці Рівервуд?
Я озирнулася навколо. Сама я була на горі. Просто переді мною внизу було якесь озеро. Вдалині виднілися гори.
~ Так. Якщо пам’ять мені не зраджує, я повинна була вийти десь із південного боку гір, на яких розташовується Вітряний пік. Якщо це так, то Рівервуд десь ліворуч від мене. За логікою, саме від цього озера і відходить річка, на якій стоїть село. Проблема лише в тому, що село стоїть на іншому березі… Трясця. Шкода, що я завжди з цього місця робила швидке переміщення прямо в Вайтран. Хоч бери та чит використовуй. Бля. Ну так. Я ж хз, який тут чит. Та й якщо він є, то хто його знає, чи не опинюся я в стіні якогось будинку чи впоперек тіла якогось бідолахи. Гаразд. Піду так, а там буде видно, чи я зможу перейти річку. Плавати не хочеться. І щось мені підказує, що я дійду туди не скоро. Блять…
Я злізла з гори і вирушила пішки в дорогу вздовж озера, а потім і вздовж річки. Так я пробрела до тих пір, поки не побачила звуження річки з виступаючим камінням і дорогу з іншого боку. Потік був трохи бурхливий, але безпечний.
~ Шош. Здається, найкращим варіантом буде перейти річку тут. Стрибати по каменях… Ну, не по прутнях і то гаразд. Хоча… Так. Бля. Не в той бік ти думаєш, Катріно.
Я зняла з себе чоботи та відправила їх в інвентар. Трохи розім’явшись, приступила до стрибків. Дострибавши до середини річки, я мала зробити найбільший стрибок. Відстань між камінням у цьому місці виявилася досить широкою. Стрибок. Вдало. Але раптом моя ліва нога поїхала вниз на слизькому камені, і я плюхнулася прямо в річку.
– Сука! Їбуча хуйня! Все-таки намочилася.
Втрачати вже не було чого, так що я погребла прямісінько до берега. Іти кудись у мокрій одежі витівка сумнівна. Tgm не надто зберігав від хвороб навіть у грі, адже дебафи від них діяли, а в цьому світі й мови про це не йдеться, напевно. Розбивати табір ідея теж була така собі. Ночувати тут небезпечно. Зважаючи на цей факт, було вирішено зняти все мокре, включаючи спідню білизну та одягнути імперську броню. Благо, хоча б чоботи я зняла заздалегідь, то вони сухі. Відправила сталеву броню в інвентар і, на свій подив, побачила в списку напис “Мокра сталева броня”.
~ Ну зоїбись. Воно ще й так працює. Зважаючи на те, що знайдені ще у фортеці Хелгена продукти не зіпсувалися в інвентарі, він зберігає всі предмети в такому вигляді, як я їх туди поклала. А ще це буде найпроблемніша моя подорож. Вже сонце встало і тупати мені далеко.
Переодягнувшись, я пішла вже знайомою дорогою до Рівервуда.
~ В принципі, мій інвентар можна використовувати як аналог холодильника. Причому у холодильнику продукти можуть зіпсуватися, а в мене в інвентарі – ні. І при цьому їх не треба заморожувати. Цікаво, а чи вдасться в цьому світі зібрати холодильник? Використовувати замість електрики крижану магію. Взагалі, якщо так подумати, то можна багато речей із мого світу тут реалізувати. Може, як закінчу їбатися з драконами, купити собі будиночок і зайнятися винаходами? Як на мене, цілком непогана ідея. Хоча щось мені підказує, що цей світ не дасть мені засидітись на одному місці надто надовго. Я швидше зберу команду вчених, яку запряжу це все робити. А що? Академія наук дракононародженої. Можна її навіть із вінтерхолдською колегією пов’язати. Створимо Скайрімську корпорацію імені Катріни Фенікс. Буду і винаходи ліпити, і торгівлею займемося. Переплюну Східну Імперську Компанію. Стану найвпливовішою в Скайрімі, підкорю його собі, а потім і весь Тамріель захоплю, ставши імператрицею континенту. А там і весь Нірн заберу. Всі правителі та багатії будуть мені пизду лизати, якщо, звичайно, вони мені до вподоби і я їм це дозволю. А Талмор перетворю на своїх секс-рабів. Ухахахаха! Ну, чи ні. У будь-якому випадку, довакін сама по собі особистість дуже впливова у Скайрімі. Особливо у Скайрімі. А в грі в ході проходження гравець взагалі ставав главою чи не всіх скайрімських гільдій, вирішував долю Скайріма, а може й всього континенту, зробивши вибір у громадянській війні, отримуючи різні плюшки як від аедра, так і від даедра, заводив цілі армії друзів, включаючи скаалів і данмерів Воронячої скелі, ставав вхожим навіть у будинок Телвані, а з модом і взагалі міг бути Верховним королем Скайріму. Щоправда, якось так вийшло, що до останнього я не догравала. Завжди залишала це, як апогей своєї величі. Причому це буквально за кілька ігрових місяців, а то і швидше. У цьому світі, думаю, це займе трохи більше часу. Хоча біс його знає. Зараз дев’ятий день мого перебування тут. Я з’їбалася з Хелгена, завела собі кілька друзів, подругу, переспала з нею і вгамувала все стародавнє і не дуже населення Вітряного піку. Найбурхливіші 9 днів у моєму житті. Хз, багато це чи мало. Все-таки час тут хоч і тече так само, як у моєму світі, але темп життя явно повільніше. А дракон на вайтранську сторожову вежу нападе так само, як тільки я принесу Фаренгару Драконячий камінь, чи дасть мені відпочити?
За роздумами я не помітила, як зі мною зрівнявся віз. Згадавши, що я вже досить довго йду і хотілося б трохи відпочити, я гукнула візника.
– Гей, стривайте. У Рівервуд прямуєте?
– Так. Туди. – відповів візник, а з воза висунулась голова його охоронця, на вигляд імперця.
– А тобі чого? – недружньо гаркнув чоловік з кузова (так, назвемо це кузовом).
– Мені теж треба туди. Чи не підкинете?
– А чого, сама не дійдеш, чи що?
– Та годі тобі, Мартіне, нехай залазить. На вигляд з мечем вона поратися вміє. Дороги нині небезпечні. Допоможе, якщо що. – відгукнувся візник.
Я подякувала йому і залізла до воза.
~ Фууух… Ніжки мої просто гудуть вже від цих пригод. А що то за броня на цьому імперці? Якщо не помиляюся… Бляха, як вона називається? Ламелярна! Повний сет. Тільки шолома рогатого не вистачає.
– А ти звідки прямуєш? – спитав візник.
– Ну… Як би так сказати…
~ Правду сказати? Ай та й добре. Скажу. Все одно нічого у мене не відберуть та й перемогти мене не зможуть.
– З Вітряного піку.
– Дуже смішно. Так ми й повірили. – зі смішком сказав імперець.
– Не хочеш, не вір. Справа твоя.
– Як же тебе туди взагалі занесло? – продовжив візник.
– Виявляла притензію одного торговця місцевим аборигенам. Ну і ще дещо. Якщо ви не проти, я трохи подрімаю. З учорашньої ночі не спала. Якщо раптом що, розбудіть мене.
Дуже швидко, незважаючи на незручну позицію на лаві воза серед скринь і тряску, я заснула. Раптом крізь сон я відчула, що на мене хтось нишпориться. Повернувшись свідомістю у реальний світ, я схопилася, моментально запаливши вогонь у правій руці. Імперець мало не випав з воза від несподіванки.
– Та тихо, тихо ти, дурна. – заговорив він.
– Вирішив чогось цінного потягнути?
– Та кому ти потрібна? У нас тут і у самих товарів стільки, що 5 таких, як ти, можна прогодувати місяць. Забери вогонь, віз спалиш!
Я прибрала вогонь і повернулася на лаву.
– Ну, і чого тобі тоді потрібно?
– Ти ж сказала, якщо раптом що, розбудити. Це якщо раптом настало. Хтось на нас вже слину пуска.
– Серед білого дня?
– Через війну бандитами займатися нема кому. Ось вони й знахабніли.
– Добре. Що тоді робимо?
– Розганяємось. Раптом відстануть. Тримайтеся там. – сказав візник і човпнув поводами по конях.
Коні дуже швидко та досить сильно розігналися. Сенс триматися справді був.
~ Їбучий тарантас, та цей візок зара роз’їбеться нафіг! У моєму світі всі наші дороги лаяли, а спробували б поїздити ось цим! Бля!
Бандити вже не ховалися, а вискочили із чагарників. Парочка спробувала перегородити шлях возу, але чоловік коней зупиняти і не думав. Обидва бандити стрибнули з дороги убік. Один з них невдало приклався до каміння і так і залишився там лежати.
– Заслужив, виродку. З рештою що робитимемо? Вони навіть коней підтягли.
– Стріляти, сподіваюся, вмієш? – сказав імперець.
– Не дуже. Та й як ми будемо по цим ко-в-до-би-нам стріляти. Сука! навіть виговоритися нормально не можу. Вони ще й хуйню якусь на дорогу поклали! У нас колеса не повідпадають, мужик?!
– Не хвилюйся. Цей віз робив найкращий майстер Фолкріта, та й усього півдня Скайріма. – сказав візник.
– Сподіваюся, що так і є.
– Досить балакати, хапай лук! – крикнув імперець.
– Ти в вуха довбешся? Не можу я стріляти за таких умов! Скайрімські коні вогню бояться?
– Не знаю, як там у вас на Саммерсеті, але наші від вогника в руці не шугають!
– Я те, сука, нормально питаю, вогню вони бояться чи ні?!
– Та хто з тварин його, блять, не боїться?
– Отак би одразу! Сховай свій дрин з мотузочкою, нехай ближче підійдуть!
– Ти їбанута? Чим ближчі вони, тим нам гірше!
– Та їбись ти конем! Роби, шо говорю!
Неохоче, він таки сховав лук. Бандити, помітивши це, почали зближуватись. Коли їхня відстань була достатньою, я пустила потужний струмінь вогню з двох рук. Ошаленілі коні скинули своїх наїзників. Один бандит спробував утриматися, але кінь лягнув його так, що той стрімголов полетів у річку, причому, швидше за все, з проломленим черепом. Бандити безнадійно відстали. Загалом за нами гналося 4 вершники. Один полетів у річку, другий, судячи з характерного виверту, зламав собі шию при приземленні. Ще двоє, можливо, цілі, якщо хребти не переламали.
– Це що таке було? – зі здивованим поглядом спитав у мене імперець.
– Магія, як не помітив. Давно бандити такими жвавими стали?
– Ні. – сказав візник. – Ще навесні вони так не працювали. Ярл Фолкріта остаточно перестав посилати солдатів на пошуки бандитських сховків.
– Ясно. Класний амулет. Талос? – звернулася я до імперця.
Той одразу сховав амулет під броню.
– Що, вже думаєш, як на мене нацькувати юстиціарів?
– Та розтудить, знов за рибу гроші. Ти часто бачив, щоб талморці розгулювали по Скайріму поодинці та ще й в імперській броні?
Імперець промовчав.
– Я, звичайно, у легіоні не перебуваю, але сам розумієш. Та й талмор терпіти не можу. Бісять вони мене, курви кляті.
– Ти сказала, що не перебуваєш у легіоні. Звідки броня?
– Із Хелгена. Там, як ти розумієш, не було особливого вибору одягу.
– Ну все. Вони нас більше не дістануть. Дамо коням відпочити. – сказав візник і зупинив коней. – Чув я про Хелген. Боюся уявити, через яке пекло ти пройшла. Я бачив того дракона, коли ми їхали з Рівервуда. Думав, здалося. Ох точно. Адже ми навіть один одному не представилися. Мене звуть Фендал, а цей похмурий хлопець – Мартін.
– Я Катріна. Приємно познайомитися.
Після невеликого відпочинку, ми вирушили далі. Про всяк випадок я вже не стала спати, але пригод більше з нами не було. Вночі ми в’їхали до Рівервуда. Біля кузні Алвора я помітила Аллі. Імена коваля і коня якось дивним чином співпали в плані співзвучності. Алвор, схоже, відповідально поставився до її утримання. Приніс їй сіно, макітру з водою поставив. Тут я злізла з воза і, розпрощавшись зі своїми новими знайомими, підійшла до Аллі, щоб привітатися. Погладила її і вирушила в таверну “Сплячий велетень”. Там біля барної стійки мене зустрів Орґнар.
– Ласкаво просимо. У нас є кімнати та їжа. І випивка також. Я готую. – сказав він мені, коли я підійшла.
– Не відмовлюсь ні від першого, ні від другого, ні від третього. Але спочатку, мабуть, кімната, пів буханця хліба з сиром та пляшку чогось гарного випити. – відповіла я.
– Ну, з випивки можу запропонувати вино, нордський мед, мед Хоннінга, ель. Сир ейдарський чи козячий?
– Давай мед Хоннінга і шматок козячого сиру.
– З вас 35 септимів.
Я розплатилася, забрала свою сьогоднішню швидку вечерю і вирушила до вказаної Орґнаром кімнати. Двері кімнати я замкнула на засув. Зайвих носів мені не потрібно. На стілець поклала свою сталеву броню та білизну, сподіваючись, що за ніч це все висохне. Роздягнувшись, спокійно з’їла хліб, сир, запила медом і задоволена лягла спати.
Вранці я прокинулася бадьорою, як ніколи. Судячи зі світла, що проходить через вікно, сонце було вже досить високо. Можливо навіть полудень. Білизна та броня були вже сухі, так що я одяглася і залишила кімнату.
– Доброго дня. – сказав мені Орґнар.
– До полудня справа дійшла?
– Майже полудень. Подати суп із олениною?
– Не відмовлюся. І пляшку вина.
Поки я чекала на своє замовлення, почула позаду розмову.
– І ось я стою за колоною, а вона подивилася прямо на мене. – розповідала комусь якась дівчина. – Знав би ти, як я злякалася. У неї на обличчі була кров Хадварда, а вогненні очі пропалювали мене.
~ Стопе. Це не те дівчисько з Вітряного піку? Таке в неї враження вийшло?
– Ну, і що було далі? – сказав якийсь хлопець, що сидить із нею.
– Вона стерла пальцем кров з обличчя та облизала його.
Я аж поперхнулася поданим мені супом.
~ Чого, блять? Не було такого. Шо за хуйню ця дурепа меле?
– Я вже думала, що вона мене так само, як і їх… спалить чи заріже. Але вона сказала мені “Хочеш жити, вали звідси. Спробуєш напасти, згориш, як вони” штовхнула ногою Айварса і моторошно усміхнулася.
Я з величезним зусиллям стрималася, щоби не заіржати на весь зал.
~ Хуя я страшна. Точно кажуть, у страху очі великі. Оно що з переляку навигадувала.
– Я через силу вийшла з заціпеніння і побігла звідти з усіх ніг. Пробігаючи повз вежу, я побачила обгорілі тіла двох, яких поставили туди як дозорців. Голова одного з них лежала окремо від тіла. А від третього навіть попелу не лишилося. – продовжило дівчисько.
– Щось трапилося? – спитав мене Оргнар, помітивши, що я весь час відволікаюсь від супу.
– Та ні. Все гаразд. Просто кумедний діалог почула.
– Чому ця Вогняна Демониця взагалі напала на вас? – запитав хлопець.
~ О. У мене навіть нове прізвисько з’явилося.
– Не знаю. Старші говорили щось про скарб і якийсь кіготь. Швидше за все, вона прийшла за цим, а ми опинилися в неї на шляху. – відповіла дівчинка.
~ До речі. Потрібно кіготь Луканові повернути. Принаймні вона не придумала щось на кшталт “напала через свою спрагу до крові” або щось у цьому дусі.
– Боги. Ніколи більше не зв’яжусь із бандитами. Я добре стріляю. Стану мисливицею. Мені було так страшно. Не хочу таке пережити ще раз.
~ Ну хоч щось у її макітрі надрукувалося правильно. Не виявиться в якійсь сраці світу з проломленою головою заради пари септимів.
Розрахувавшись з Оргнаром за сніданок, я забрала недопиту пляшку з собою і вирішила, проходячи повз столик дівчини, трохи прикольнутися.
– Правильне рішення. – сказала я трохи чутно, не повертаючи до неї голови.
Краєм ока, виходячи з таверни, я помітила, як вона перелякалася і почала озиратися на всі боки. Це мене дуже потішило.
~ Ось про мене вже й байки з’явилися. Відчула себе якоюсь даедричною принцесою. Цікаво, чи є там серед принців даедра вакансія?
Відразу з таверни я вирушила до крамниці.
– Вітаю. Все ще сумуєш за своїм кігтем? – сказала я, входячи всередину.
– Ця прикраса – фішка мого магазину. Звісно, я хочу його повернути. Як відбуваються пошуки? – відповів він.
– Цілком успішно. – сказала я, дістаючи кіготь з сумки.
– Це справді він! Раніше він здавався мені трохи більшим. Величезне тобі дякую. Як і обіцяв, ось моя остання виручка. – сказав торговець і поклав переді мною два важкі мішки.
– Це скільки там? – Запитала я.
– 400 септимів. Крім того, можеш розраховувати на знижки у магазині.
~ 400 септимів це дуже добре. Як тут люди із собою гроші носять взагалі? Потрібно якось це обережно дізнатися.
– Дуже дякую. Було б чудово при собі якийсь бездонний гаманець мати для такої суми. – сказала я, забираючи мішки з монетами.
– А. То в тебе немає зачарованого гаманця? Без нього справді не зручно з великими сумами працювати.
~ Опа. Отже така фіговина все-таки є у цьому світі.
– Не знаєш, де його тут, у Скайрімі, купити можна? – запитала я.
– У великих містах має бути. Коштують, щоправда, дорого. Найдешевший, що я пам’ятаю, коштував 300 септимів, а так у середньому 400-500. Це якщо брати найпоширеніші на 1000 монет.
– Ясно. Дякую. Хай щастить.
– Це тобі дякую. Заходь. Завжди радий допомогти товарами.
~ Значить, тут є така штука. Цікаво, в неї можна тільки монети класти чи інші предмети теж? Дорогоцінності, наприклад. Не те щоб для мене з цим була якась проблема з моїм інвентарем, але не генерувати ж предмети з повітря перед торговцями. Варто глянути, як виглядають ці гаманці. Може й купувати не доведеться, візьму звичайний, не зачарований.
Наступним пунктом призначення стала кузня. Алвор, як завжди, знаходився там і щось кував.
– Привіт, Алворе. – гукнула я його.
– О, Катріно. Дивлюся, ти здорова. Що це було? Вартовий привів коняку і сказав, що вона від тебе.
– Все вірно. Я подумала, що тягнути її на Вітряний пік ідея не дуже хороша.
– Ти була на Вітряному піку? – здивовано сказав він. – Там же повно всякої нежиті.
– Ага. А ще група кретинів, що зазіхнули на скарби, яких там, до речі, виявилося не дуже багато.
– Ти що, вирішила розбагатіти? Мені здається, не найкраща ідея йти заради цього у древні руїни.
– Якби справа була тільки в цьому, я цього не робила б. Потрібно було дістати звідти одну річ, яка допоможе у боротьбі з драконами. І туди злодії потягли Золотий кіготь, викрадений у Лукана.
– Зрозуміло. Куди ти тепер, назад до Вайтрана?
– Агась. Придворний маг мене вже зачекався.
– Ну хай щастить.
– І ти будь здоровий.
Я відв’язала Аллі, скочила на неї і вирушила до Вайтрана. У дорозі так само ніяких пригод зі мною не трапилося і наступного дня ввечері я була вже у місті. Залишивши Аллі в стайні, я вирішила, що Фаренгар може почекати ще трохи. Зайшла до крамниці Белетора.
– Знову ви. Вітаю. Який товар цікавить вас цього разу? – як завжди розшаркується Белетор.
– Зачаровані гаманці в тебе є?
– Звісно. Саме недавно прийшла партія. Ось ці на 1000 монет, а ці на 5000. – почав розповідати продавець, викладаючи гаманці. – Перші 400 септимів, а другі 1850.
~ Хуя розцінка на другі. Це він зверху 250 септимів накинув чи реально собівартість вище? На вигляд вони між собою різні. А стоп. А ось однакові на 1000 та на 5. Хм… Розщедритися чи звичайний купити? А дідько з ним. Куплю звичайний.
– Що ж. Дорогувато. Ну їх. Давай звичайний.
– Вирішили, значить, свої гроші у банку зберігати? Ось звичайний. З вас 30 септимів.
~ Ммм… Тут є банки. Потрібно якось про них дізнатися. Якщо вони мають послугу депозиту, це буде непогано. Був би в них ще кешбек, як від Монобанку, було б взагалі супер.
Розплатившись із торговцем, я забрала гаманець і вирушила до Драконячої межі.
~ Швидше за все, місцеві банки надають лише послуги зберігання та позики. Хоча хто його знає. Дореечі. У мене ж є стародавні монети. Сподіваюся, їх можна буде обміняти на септими. Варто дізнатися про це у Фаренгара. І ще, найімовірніше, тут є різні валюти, а не лише септими. Все-таки, у складі Імперії, якщо пам’ять мені не зраджує, залишилося лише 3 провінції. Це означає, що своя валюта має бути в Домініону, Хаммерфелі, Морровінді і, можливо, Чорних Болотах. Сподіваюся, Ульфрик не почав карбувати свої монети. Це може стати проблемою. А ще, якщо тут буде різниця між цінністю тих чи інших валют, це також може бути проблемою. Не хочу, як у моєму світі, паритися над тим, як конвертнеться та чи інша сума грошей при купівлі чогось в іншій валюті. Багато хто заробляє на цьому всьому, але мені якось не дуже хочеться над цим запарюватися. Не люблю я всі ці складні економічні та бюрократичні системи, за яких тебе ще й кожен другий хоче наїбати, роблячи для цього все можливе.
Я піднялася в Драконячу Межу і пройшла в лаболаторію Фаренгара. Там він був не один. Поруч із ним була жінка. Разом вони вивчали якісь записи.
~ О. Дельфіна. Поки що все чітко за сюжетом.
Не бажаючи їх поки що відволікати, я вирішила послухати, про що вони говоритимуть і зупинилася біля дверей.
– Бачиш? Термінологія явно часів Першої ери, а то й раніше. Я впевнений, це копія набагато давнішого тексту. – пояснював Фаренгар жінці. – Можливо, написаного одразу після Війни драконів. Якщо так, я міг би звірити імена з пізнішими текстами.
~ Цікаво. Коли вони помітять мене?
– Добре. Я рада, що твоя робота не стоїть на місці. Моїм наймачам не терпиться отримати більш… матеріальні відповіді на свої запитання. – відповіла жінка.
– А, не турбуйся. Сам ярл, нарешті, цим зацікавився, тож тепер я можу приділяти дослідженням увесь свій час.
– Але час закінчується, Фаренгар, пам’ятай про це. Тепер це не гола теорія. Дракони повернулися.
– Так так. Не хвилюйся. Хоча побачити живого дракона на власні очі було б надзвичайно цінно…
– Фаренгар, ти чекаєш на гостей?
– Гостей? Про що ти?
– Думаю, це вона про мене. – відповіла я і увійшла до кімнати. – Не хотіла перебивати ваші міркування.
– А-а. Це ти. – сказав Фаренгар і побачив камінь у мене в руці. – Драконячий камінь із Вітряного піку! Він у тебе! Ти з іншого тіста, аніж усі ті дуболоми, яких мені надсилає ярл.
– Ну, і чим займемося далі? – сказала я.
– Тут твоя робота закінчується, а моя починається. Робота розуму, яку, на жаль, недооцінюють у Скайрімі. Моя… колега буде рада побачити твою знахідку. Це вона виявила її місцезнаходження, але навіть мені не каже, яким чином. Виходить, твоя інформація таки виявилася правдою. – звернувся Фаренгар до Дельфіни. – І нашому другові випала честь здобути її для нас.
– Значить, це з кургану на Вітряному піку? Не погано. – сказала мені Дельфіна. – Коли все розшифруєте, надішліть мені копію.
Після цих слів Дельфіна залишила лаболаторію. У цей момент мала б прибігти Айрілет, але її тут не виявилося. Ми з Фаренгером залишилися тут самі.
– Що ж. Чесно кажучи, я навіть не думав, що ти впораєшся так швидко. Ярл зараз зайнятий, тож із нагородою тобі доведеться трохи почекати.
– Ну добре. Зайду завтра. До речі. Я можу десь у цьому місті обміняти стародавні нордські монети?
– Стародавні нордські монети? Ти знайшла їх у руїнах? Думаю, ти можеш зробити це у банку у Вітряному районі.
– На яке співвідношення під час обміну я можу розраховувати?
– Зазвичай обмін валют відбувається 1 до 1. Проте, враховуючи те, якими зусиллями добуваються стародавні монети та технологію їхнього виробництва, думаю, можуть дати навіть більшу ціну. Можливо, навіть по 2, а то й по 3 септими за 1 монету. Стародавніх нордських монет мало. Більшість або втрачена під завалами, або під чуйним наглядом нежиті. Так само і з іншими давніми валютами. Двемерськими, наприклад. Я навіть чув, що десь знайшли скриню з фалмерськими монетами. Ну… тими, які були ще до того, як фалмери перетворилися на чудовиськ.
– Хм… цікаво. Чи не підкажеш, де саме знаходиться цей банк?
– Якщо спускатись звідси, він буде праворуч від Златозелена.
– Дякую. Щасти у розшифровці каменю.
Банк я знайшла досить швидко. Про те, що це саме він, мені повідомила вивіска. Зайшовши всередину, я побачила відносно простору кімнату. За стійкою, яка була відгороджена залізними ґратами, щоб ніхто через неї не перескочив, була імперка середнього віку.
– Вітаю вас у банку Вайтрана. Ви хочете зробити внесок? – запитала вона мене.
– Не зовсім. Я до вас щодо обміну стародавніх нордських монет.
– Стародавні нордські монети? – здивовано перепитала вона.
– Їх самих. – підтвердила я і передала їй одну монету, щоб переконалася.
– Боги. Я такі монети бачила лише кілька разів у житті. Де ви їх дістали?
– У руїнах Вітряного піку. Якщо хочете, можете туди самі сходити. Там повинна була залишитися, як мінімум, 1 скриня, де щось має бути.
– Ох, ні. Але те, що ви дістали… Хвилинку. Мені потрібно проконсультуватися з керуючим.
Імперка втекла кудись углиб будівлі і повернулася вже напару з данмером.
– Так так. Стародавні монети, значить. Мене звуть Фаліс. Я представник Великого дому Хлаалу, власник та керуючий цим банком. Ми готові викупити у вас ці монети. Ціна в один септим за штуку вас влаштує?
– Ні. Руїни, де зберігалися ці монети, кишали ордами драугрів. Крім того, якщо пам’ять мене не підводить, подібні монети дуже рідкісні, у чому я переконалася, коли ваша співробітниця здивувалася, почувши про них. 4 септими за штуку.
– Вибачте, але 4 септими це багато. Я не можу дати стільки за ці монети, нехай ви і дістали їх ризикуючи життям і самі вони, як ви сказали, досить рідкісні. Пропоную 2 септими за штуку.
– Хто ще може принести вам таку давню валюту? Сумніваюсь, що навіть Побратими натовпами ходять у нордські руїни та збирають ці монети.
– Ну добре. 3 септими за штуку і не септимом більше. Бо інакше я й розоритися можу, якщо кожному віддаватиму такі завищені суми. І повірте, у Скайрімі ніхто не дасть вам більше. Це я вам говорю як власник одного з дев’яти існуючих в Скайрімі банків.
– Добре. Я згодна. І щоб ви були впевненішими, я можу вам пообіцяти, що знайдені мною давньонордські монети надходитимуть саме до вас. Якщо, звичайно, не виявиться, що десь їх візьмуть за більшу суму. Гадаю, з них ви не погано заробите, продаючи колекціонерам.
– Думаю, ми домовилися. То скільки у вас цих монет?
– 274 штуки. – сказала я і поклала 2 мішки на стійку.
– З вашого дозволу, я огляну їх усі.
Данмер висипав монети на стійку та почав розглядати кожну. Оглянуті він складав назад у мішок. Декілька погнутих монет він відклав окремо. Перебравши так все, Данмер підбив підсумок.
– Отже. Я готовий заплатити по 3 септими за 266 монет. Ці 8 штук, як ви можете спостерігати, погнуті. За них по 2 септими. 798 і 16, разом 814 септимів.
– Чудово. Приємно мати з вами справу.
Імперка відкрила сейф та дістала звідти 8 мішечків по 100 монет. Ще 14 септимів поклала поряд двома стопочками по 7 штук.
– Вам є куди скласти гроші? Чи не хочете відкрити рахунок і залишити їх тут? – запитав данмер.
– Скласти є куди. А рахунок… Думаю, якось потім. – відповіла я, і почала вдавати, що складаю мішечки в гаманець, а сама відправляла їх в інвентар.
– Аврелія, віднині приймай у пані…
– Катріни.
– У пані Катріни цілі давньонордські монети по 3 септіми за штуку, а пошкоджені – по 2. Якщо принесе хтось інший, клич мене.
Розпрощавшись із банкірами, я покинула банк і вирушила в Знаменну кобилу. Було вже годин 8-9, може більше. Я повечеряла, зняла кімнату (ту ж, що й до цього) і, вирушивши в обитель нашої з Утгерд розпусти, вирішила просто зняти броню та прочитати знайдену книгу. Це виявилася книга “Про дракононароджених”. Навіть не помітила, коли я заснула. Раптом мій сон перервав якийсь шум і голос. Хтось явно стояв коло мене і наполегливо намагався мене розбудити.
– Ідіть у сраку. Дайте поспати нормально. – відповіла я, ледве прокинувшись і відвернулася на другий бік.
– Пані Катріно, мене послав до вас ярл. – не вгамовувався цей чоловік.
– Та хоч сам Талос. Іди нахуй.
– Пані Катріно, на нашу вартову вежу напав дракон!
Остання фраза змусила мене все ж таки відкрити очі і повернутися в його бік. Навівши фокус, я побачила дуже спантеличеного вайтранського вартового.
– Ну добре. Припустимо. Я тут до чого? – відповіла я, позіхаючи.
– Ярл вважає, що загону потрібна людина, яка вже зустрічалася з драконом. Пані Айрілет чекає на вас біля міської брами.
– Добре, добре. Зараз йду. Геть звідси. Побачив мене напівоголеною, тепер ще й хочеш спостерігати, як я збираюся?
Зніяковівши, вартовий залишив мою кімнату, а я почала трохи відходити від сну.
~ Так. Ок. Дракон знатно затримався. Ось і зміни у сюжеті пішли. Знову, до речі. Такими темпами рано чи пізно події можуть взагалі піти у зовсім інший бік від сюжету гри. Можливо, навіть через мене саму. Краще пізно, враховуючи всі раптові складнощі та не повну поінформованість про цей світ.
Зібравшись і допивши вино, яке ще не допила в Рівервуді, я вирушила до воріт. Айрілет була там разом із загоном солдатів. Тут їх було 30 чоловік.
– Де ж ти пораєшся? Дракон може повернутися будь-якої хвилини. – сказала мені Айрілет, як тільки я підійшла.
~ Трясця. Вона тут просто супер гарна.
– Я могла б взагалі відмовитись і спати собі далі. Одного дракона в Хелгені мені цілком вистачило. – відповіла я, що збентежило Айрілет.
– Що ти думаєш про боротьбу з ним?
– Ну, дракон це вам не велетень. Перш, ніж ми зможемо його вгамувати, нам потрібно, щоб він приземлив свою лускату сраку. Сам він це зробить чи ми допоможемо, справа вже десята. Хоча другий варіант був би кращим, тому що в такому разі набагато менше шансів, що він знову злетить. У вас є засоби, здатні збити величезну байду з неба?
– У загоні 17 лучників, озброєних найкращими луками та стрілами, що у нас є. – відповіла данмерка.
– Ці стріли можуть пробити… хм… залізні обладунки?
– Навряд чи. Наскільки сильна броня драконів?
– Та біс його знає. Всі старання імперських лучників та бойових магів були що мертвому припарка. Хоча дракон на місці не сидів, тож, можливо, якусь шкоду все це йому завдало. Впевнена на 90%, що дракон, який напав на вашу вежу, слабший за того, що напав на Хелген. Проте не варто надмірно сподіватися, що стріли зможуть пробити його луску. Хіба тільки встромиться між пластинами або в слабко захищені місця, але тут як пощастить. Ви зможете організувати стріли, що горять?
– Думаю так. Але у нас можуть бути проблеми з процесом їх запалювання, і кількість таких стріл буде дуже обмежена.
– Ну, підготуйте хоча б скільки зможете. Поки дракон у небі, від воїнів ближнього бою пуття немає. Нехай вони тримають смолоскипи, від яких лучники запалюватимуть стріли. При цьому вони мають бути будь-якої миті готові атакувати. Те, що лізти на морду не можна, вам, гадаю, пояснювати не треба. Проте дракон не буде люб’язно сидіти на місці і підставляти свою дупу. Хвостом він, до речі, теж може забити. Так що вам доведеться неабияк побігати. А якщо у вогонь потрапите, шансів на виживання у вас небагато. Хіба що у вас є захист від вогню, у чому я сумніваюся.
– Які наші шанси? – спитав хтось із солдатів.
– Якщо виживе половина, буде дуже непогано. – відповіла я. Мої слова явно не порадували нікого.
– Навіть якщо так. – сказала Айрілет. – Бій із ним неминучий, це питання честі. Цей дракон загрожує нашим будинкам… нашим близьким. Чи можете ви називати себе нордами, якщо втечете від чудовиська? Чи залишите мене з ним віч-на-віч? Тільки подумайте – це перший дракон, який з’явився у Скайрімі за багато століть. Вбивши його, ми прославимося. Якщо ви зі мною, звісно. То що скажете? Ходімо і вб’ємо дракона?
– Таак!! – прокричали солдати.
– Тоді вперед! – сказала Айрілет, і ми, підготувавши стріли, висунулися до вежі.
Дорога тривала десь години 2. Прийшовши до місця призначення, ми побачили напівзруйновану вежу. Каміння валялося в радіусі метрів 20 від неї.
– Дракона ніде не видно. – сказала Айрілет.
– Це поки. Думаю, зараз повернеться. А поки що можемо оглянути місцевість, зайняти позиції. Кожен великий камінь буде нашим вірним другом та захисником. У польоті йому потрібен досить великий простір для розвороту, тому ми матимемо час на маневри між атаками. Якщо сховаєтесь за каменем проти його руху, є шанс, що його вогонь вас не дістане. Шия, щоправда, у нього дуже довга і гнучка, так що може підшмалити вас і за каменем, якщо вчасно не заберетеся. Вежа, до речі, теж прикриття. Але завжди пам’ятайте, що вона може на вас обвалитися.
Дракон довго на себе чекати не змусив. Через кілька хвилин він прилетів до вежі і відразу отримав залп стріл, що горіли, від лучників. Перша вогненна відрижка нікого не зачепила. Зате хтось примудрився поцілити йому між пластин, а ще стріла прошила крило.
– Крила його слабке місце! Якщо дуже сильно побити їх тканину, він може більше не злетіти! Цільтесь у них і в голову! Потрапивши у вічі, ніздрі чи відкриту пащу, ви зробите йому як мінімум дуже боляче! – крикнула я солдатам і дістала свій лук, вирішивши, що так від мене буде більше користі.
Наступний захід не дав нам добрих результатів. Натомість дракон ухопив одного з солдатів і перекусив навпіл. Кровище потекло з неба прямо на нас, як із душа. Наступного разу дракон вирішив приземлитися. Розчавивши собою ще двох, він намагався хапати солдатів зубами по одному. З поперемінним успіхом йому це вдавалося. Під удар здебільшого потрапили лучники. Інші ж намагалися бити його збоку. Луска спокійно витримувала рублячі удари мечів. Трохи краще справлялися сокири та молоти. Я вирішила спробувати колючий удар. На мій подив, вдалося встромити меч прямо біля крила. Дракон загарчав від болю, а я потягла меч нагору. Раптом він почав злітати зі мною. Я вхопилася за один із його шипів, а іншою рукою трималася за встромлений меч.
– Бляя! Ви там, духопельте його всім, що є, але в мене не поцільте! – закричала я солдатам. – Суча печінка! Де на цьому аттракціоні ремені безпеки?
Поки дракон злітав, Айрілет зробила постріл із лука. Стріла потрапила точно йому в око. Дракон закричав ще сильніше, змахнув крилами і підняв увесь пил навколо разом з камінцями, через що атаки солдатів припинилися. А ось я, розуміючи свою ситуацію і те, що падати вже високо, почала намагатися залізти йому на спину. Як тільки у мене вийшло і я переконалася, що його шипи не проткнуть мені дупу, я дістала меч із тіла дракона. Знову крик болю з боку дракона. Від цього він трохи знизився. Броня на шиї була надто міцною. Пробити її було неможливо. Навіть між кістяними пластинами меч би не увійшов. Тому я стала колошматити дракону плечі, захист яких був найменшим. Всіляко намагаючись скинути мене, дракон шкодив лише собі, адже я, намагаючись утриматися, встромляла меч ще глибше.
– Слухай, ящірка-переросток, якщо не заспокоїшся, ми обидва гепнемося, падло!
Звичайно, мене він не послухав. Через цілих 5 хвилин повітряного родео, дракон почав знижуватися. Крім шкоди, яку завдала йому я, постаралися ще й хлопці знизу. Вони все ж таки знатно примудрилися наробити дірок у полотні його крил. Чиїсь стріли застрягли між його пластинами і в крилах (не полотні, а в самих крилах). Зрештою, поранений дракон звалився неподалік вежі, тим самим завдавши собі додаткових ушкоджень. З останніх сил він намагався відбитися, але тепер його колошматили з усіх боків. Зізнаюся, мені його навіть стало шкода. Якими б не були дракони, вони справді величні та прекрасні. Лише гімняний характер і ще гірший ватажок їх підводять.
Я зістрибнула з дракона, якимсь хріном опинилася у нього під черевом і, коли він якраз нахилявся, встромила меч у стик між декількома лускатими пластинами приблизно трохи вище за те місце, де в людини було б з’єднання ключиць. Можете самі намацати в себе і зрозуміти, що місце це дуже вразливе. Дракон видав протяжне виття і впав на землю всією тушею, мало не притиснувши мене. Через мить, з нього почали виходити потоки енергії, прямуючи до сидячої на дупі мене. Як тільки це закінчилося, очі дракона затухли, і його не стало. При цьому вся туша залишилася цілою, а не згоріла, залишивши лише скелет, як це було у грі.
– Бля. Це було ніхера не весело. Перший політ на драконі вийшов так собі. – сказала я, трохи віддихавшись.
– Мені не здалося? Ти поглинула його силу? – здивовано сказав солдат.
– А справді. Легенди свідчать, що вбити дракона і поглинути його душу може лише інший дракон чи… Довакін! – сказав другий.
– Але ж вона альтмер. Хіба таке можливо? – заперечив третій.
– Є лише один спосіб перевірити. Тільки Довакін може використовувати Ту’ум не проходячи навчання у Сивобородих. Мені про це дід розповідав. Давай, спробуй крикнути. – сказав другий.
– Бля, хлопці, вам робити нічого? Мене зараз виверне від цієї каруселі, а ви ще хочете, щоб я кричала. – поскаржилася я.
– Ну, давай. Якщо ти справді Довакін, це означатиме дуже багато. – не вгамовувався солдат.
– Ага. Наприклад те, що я офіційно стану надією всього світу і мене заїбуть проханнями завалити чергового дракона. Гаразд. Хуй із вами. Спробую.
Я набрала в груди повітря та видала гучне “Фус!”. Це одразу змело пил і маленькі камінці у напрямку, куди я крикнула. Попутно ту’ум зачепив солдата.
– Мені ніби кийком у плече заїхали! – здивувався він.
– То значить, ти справді Довакін! – зрадів той другий.
– Що ж. Апчхуй знатний вийшов. – сказала я хрипким голосом, масажуючи горло, що першіло після крику.
– Що скажеш, Айрілет? Ти щось зовсім затихла. – звернувся один із солдатів до данмерки.
– Давай, Айрілет, ти віриш у ці казки про Довакіна? – сказав ще один.
– Декому краще б прикусити язика замість того, щоб балакати про речі, в яких ви нічого не розумієте. – відповіла ельфійка. – Перед нами мертвий дракон, це я розумію. Це означає, що їх можна вбити. А всякі там легенди про людей-драконів мене не цікавлять. Хтось може вбити дракона – і слава богам.
– Тобі не зрозуміти, хускарл. Ти ж не норд. – заперечив той другий солдат.
– Я об’їздила весь Тамріель і бачила куди дивніші речі. Раджу вам покладатися на власні сили, а не на казки та легенди.
– Заради справедливості, я теж не норд. Скільки нас хоч лишилося? – сказала я, втрутившись у цю бесіду і перевівши тему.
– 23, включаючи тебе та Айрілет. – відповів солдат.
– Ми повинні зібрати останки тих сімох, що загинули, щоб гідно вшанувати їхню пам’ять. І оточіть територію. Ніхто не повинен наближатися до дракона, поки сюди не прибуде Фаренгар. – скомандувала Айрілет солдатам і обернулася до мене. – Твій подвиг справді неоціненний. Тому я хочу, щоб ти негайно повернулася до Вайтрана і доповіла ярлу про те, що сталося. Твої поради та підтримка допомогли мені та моїм солдатам вижити у цій сутичці.
– Рада цьому. Проте, так кататися на драконі я більше не хочу. Досі каламутить і вся вечеря назовні проситься. Бля, зара блювану!
0 Коментарів