Асторія

— Його звуть Драко.

 

Дафна, яка святкувала свій перший гонорар у далекому Кардіффі, здивовано свиснула.

 

— Це хто вирішив так зіпсувати життя своїй дитині?

 

— У нього трохи… дивна сім’я, — Асторія наморщила лоба і спробувала підібрати фразу так, щоб і не обдурити, і не бовкнути зайвого. — Вони аристократи, і в них є традиція — називати дітей на честь зірок чи сузір’їв.

 

— Принца собі відхопила, чи що? — реготнула сестра на тому кінці дроту.

 

— Нікого я собі не відхоплювала! Ми поки що просто дружимо…

 

— Головне в цьому реченні — поки що. По чоловіках завжди видно, подобаєшся ти їм чи ні. Вони коли закохані, у них хіба що слина не капає, а всі інші ознаки отупіння очевидні. Як скажеш, цей Драко на тебе запав, так?

 

— Я… не знаю,— протянула Асторія задумливо,— слина, принаймні, не капає. Та й взагалі складно щось зрозуміти. Одного дня зникає з-під парасольки, навіть не попрощавшись нормально, іншого — прилітає до мене на роботу, щоб заспокоїти та обійняти…

 

— Значить, запав! – зі знанням справи відрізала Дафна. — Чоловіки просто так соплі нікому не витирають.

 

Як же хотілося розповісти їй про інше! Про дивне тепло і поколювання на кінчиках пальців після чергового викиду магії, про дивовижного зморщеного домашнього ельфа, про портрети, що розмовляють, і старі магічні книги з рухомими зображеннями! Асторію розривало від нетерпіння: у її житті стільки всього сталося останнім часом, стільки незвичайного і неймовірного трапилося — їй просто необхідно з кимось поділитися! Вона не мала права розповісти сестрі про магію та вбивства, зате могла — хоч до ранку! — балакати про свою раптово яскраву закоханість.

 

Дафна слухала уважно і зацікавлено, раз-по-раз розбавляючи суцільний потік мрійливих фраз колючими зауваженнями та добродушними жартами. Асторія майже не реагувала на сарказм — сприймати Дафну серйозно протипоказано, особливо коли вона у такому настрої.

 

Коли вони нарешті обговорили все і закінчили розмову, годинник уже показував пів на  першу ночі. У кімнаті було тепло і затишно, чорнильна темрява жовтневої ночі безсило липла до вікон, десь на вулиці завивав тужливо осінній вітер, але тут, удома, було по-справжньому добре. Настільна лампа і приглушене неяскраве світло, зручна піжама і м’який плед, горня чаю і величезний талмуд про особливості проявів магії у маґлородців.

 

Тепер Асторія знала, що магія не тільки передається у спадок, але може проявлятися і в сім’ях нечарівників. Знала, що в більшості випадків перші магічні прояви відбуваються до одинадцяти років, що юних магів навчають у спеціальній школі-інтернаті під назвою «Гоґвортс», що розташована десь у Шотландії, знала… Вона знала безліч цікавих речей, але тільки одна з них була абсолютно неймовірною: вона – чарівниця!

 

Вони з Драко досі не знали, чому магія у неї проявилася настільки пізно, чому свого часу не прийшла до неї якась «професорка Макґонеґел» і не запросила на навчання до Гоґвортсу, чому підривати лампочки та розбивати від переляку чашки Асторія стала лише після свого випадкового знайомства з магами. Але магія жила в ній, огортала приємним теплом руки і змушувала звичайнісінькі предмети літати і довільно змінювати колір.

 

За тиждень, що вони майже безвилазно провели в бібліотеці Мелфой-менора, вишукуючи у стародавніх фоліантах причини несподіваного прояву магії, Асторія підірвала ще дві чашки і одного разу перетворила Діпсі на повітряну кульку. Від надто різких рухів час від часу злітали під стелю пергаменти та книги. Вона випадково перефарбувала волосся Драко в зелений колір — майже так, як це робив Гаррі під час їхньої першої зустрічі. Нарешті, після тижня неконтрольованих магічних викидів і хаосу, Драко здався і заявив, що їй потрібна чарівна паличка.

 

Асторія встала з дивану, підійшла до вікна і вдивилась у своє відображення. Здавалося б, нічого в ній не змінилося: все те ж дівчисько, яке місяць тому бігало вранці в Академію, яке могло годинами розглядати полотна Рубенса і стирчати в книгарні, зачитуючись романами європейських модерністів. Ось тільки очі стали зовсім іншими — тепер у них іскриться щось нове, дивне… радісне? Щось схоже на непідробне дитяче захоплення.

 

Теоретично, вранці знову рано вставати та бігти до університету, але Драко призначив зустріч опівдні на Черінг-Крос-роуд, і академічні плани на сьогодні відразу відпали. Напевно, в інший час — і інша Асторія — ніколи б не дозволила собі так запустити навчання, але зараз їй було абсолютно байдуже, чи влаштує грізна місіс Коллінз прочуханку за пропущені пари.

 

Вже завтра вона стане володаркою власної чарівної палички! Вже завтра Драко почне вчити її азам чарівництва! Ну як можна в такий час турбуватися про контрольні та ненаписані дослідницькі роботи?!

 

Асторія пройшла на кухню, знайшла високо на полиці пакетик зі снодійним і вже майже звично запила пігулку залишками холодного чаю. Останні кілька днів доводилося повторювати цей ритуал регулярно. Сон після ліків був тягучим і в’язким, після нього стало складно прокидатися і кожне пробудження перетворювалося на справжню боротьбу зі слабкістю та сонливістю. Жахи все ще пробивалися, але, якими б яскравими і лякаючими вони не були вночі, вранці від них не залишалося й сліду.

 

Асторія вимкнула світло і залізла в ліжко, загорнувшись у ковдру. «Добраніч, міс Грінграс, — думала вона, позіхаючи. — Завтра ви станете справжньою чарівницею».

 

…Круті кручені сходи здіймаються вгору, до вершини вежі. За спиною важко дихає Фенрір, від нього смердить псиною та брудом, і я біжу вгору ще швидше, вже для того, щоб відірватися від нього. Там, нагорі, на нас на всіх чекає довгоочікувана перемога. Там, нагорі, на нас чекає тріумф. Сходи в’ються все вище і вище, і моє дихання збивається, і Фенрір хрипить десь там, позаду, і грозовий шалений вітер б’ється об стіни вежі… Перемога так близько! Тільки б встигнути, тільки б встигнути, тільки б…

 

Я відчиняю двері і першою вриваюся на відкриту платформу — і завмираю від захоплення та радості. Дамблдор стоїть, спираючись спиною на парапет, у нього тремтять руки — і він безуспішно намагається сховати їх за спину. Навпроти Драко — прямий і напружений, зосереджено стискає свою паличку, спрямовану прямо в груди тому, кого ми так довго боялися. Мені хочеться сміятися: гуркіт грому трубить на всю Британію про нашу перемогу. Божевільний дід повалений, він тут, у наших руках!

 

– Розумничок, Драко, – хвалю я і чую, як голос хрипить від збудження. – Убий його!

 

— Добрий вечір, Белатрисо, — вимовляє старий і дивиться на мене з якимось дивним виразом — чи то зневаги, чи то жалості. Дурний, дурний Дамблдор!

 

— Він, безперечно, добрий! – вигукую я, граючи паличкою. На вершину вежі, нарешті, ввалюються Фенрір і Керроу – захекані товстуни. Дамблдор починає нести якусь ахінею про друзів і школу, щось говорить Фенріру, а в мені вже гарчить і вимагає дії нетерпіння.

 

– Не слухай його, Драко. Вбий, — шепочу я тихо, але він чує. Стоїть блідий і рішучий, напружений і зосереджений, не зводячи очей з Дамблдора.

 

— Вбий, — повторюю я. — Вбий, і Темний Лорд віддячить тобі… Убий, чи це зроблю я.

 

Керроу гаркає щось про те, що директора не повинен вбивати ніхто інший, крім Мелфоя. Дамблдор все бубонить дратівливо про якусь честь та порятунок. Драко мовчить. Розумний хлопчик, здібний хлопчик, він знає, що не треба слухати нікого, окрім свого внутрішнього голосу.

 

– Убий, – а його внутрішній голос – це я. Він знає, як вчинити правильно, і я вже тремчу від передчуття і божевільної радості. Давай же, Драко, убий, убий, убий…

 

І раптом двері знову різко відчиняються, його рука, що стискає паличку, сіпається, і грім гримить оглушливо про наш тріумф, небо обрушується дощем, а краплі на моїх губах такі солодкі…

 

Асторія прокинулася, ніби її щось різко висмикнуло зі сновидіння, ніби відчинені на вершину вежі двері повернули її у реальний світ. У вухах все ще свистів холодний пронизливий вітер. А перед очима стояв Драко, такий, яким вона його не знала. Уві сні він був зовсім ще хлопчиськом, надто худорлявим, надто блідим, але це точно був він — сплутати його з будь-ким просто неможливо!

 

То був Драко, і він хотів когось вбити.

 

Під подушкою задзвенів будильник, сповіщаючи, що вже десята і пора б піднімати дупу з ліжка та йти вмиватися. Асторія потерла долонями втомлені очі і поплелася у ванну. Сьогодні опівдні у неї побачення (ну добре, не зовсім побачення, а майже ділова зустріч!), і треба виглядати хоча б більш-менш пристойно.

 

Міцна кава і радісне бурмотіння ранкового радіо зробили свою справу, тож уже за кілька хвилин із голови вилетіли всі нічні жахалки. Ранок сірів за вікном, проте дощу не було — і це саме по собі вселяло оптимізм. Акуратна чорна сукня вище колін і туфлі-човники на підборах, прискіпливо вибрані ще вчора ввечері, вже чекали на стільці. Можливо, вбрання для повсякденної зустрічі і було надто святковим, але ж день не зовсім звичайний. Сьогодні вона отримає справжню чарівну паличку!

 

Асторія вискочила з дому, майже не відчуваючи землі під ногами. Бігати на підборах по людних вулицях — ще те мистецтво, проте вона не звертала уваги на похмурі обличчя і злегка ниючі щиколотки. Вона майже летіла до метро: стукали по асфальту підбори, майоріло за вітром волосся. Сьогодні все має бути ідеальним.

 

Вона трохи запізнилася, але Драко ще не було в місці зустрічі — між великою книгарнею та магазином компакт-дисків. Ще тільки підходячи, Асторія раптом помітила невелику вивіску над досить обшарпаними дверима, що зображувала відьму у гострому капелюсі, яка помішує великою ложкою варево в казанку. «Дірявий котел» — говорив напис на вивісці, і в Асторії практично не було сумнівів, що їхній шлях лежить саме в цей заклад — надто вже він відрізнявся від високих будівель бізнес-центрів, що височіли праворуч і ліворуч по вулиці.

 

На вітрині книгарні якраз оновлювали асортимент, і вона вже хотіла було зайти всередину, щоб збавити очікування за гортанням друкованих новинок, проте варто було торкнутися ручки дверей, як за спиною пролунав низький оксамитовий голос:

 

— Кудись поспішайте, міс Грінграс?

 

Асторія різко обернулася і завмерла збентежено. Чоловік, який окликнув її на ім’я, був абсолютно точно їй не знайомий. Високий, з темним волоссям, що відливає рудим і карими очима, він стояв, глибоко засунувши руки в кишені довгого плаща і глузливо посміхаючись.

 

– Ми знайомі?

 

— І досить близько, — відповів той і засміявся вже на весь голос. — Асторіє, це я, Драко.

 

– Що за дурниці! — вона насторожено переводила погляд із сміливих теплих очей на усміхнені губи. Було щось знайоме в цій посмішці, але ця людина — не Драко! Вона миттєво напружилася: вони з Гаррі розслідують убивство, якийсь маніяк-чарівник перерізав горло кільком людям… хто знає, може, це він і є? Прийшов убити її, щоб убезпечити себе? Може, йому вона продала кинджал? Може…

 

– Ти надто голосно думаєш, – знову посміхнувся незнайомець – зовсім не загрозливо. — Це дійсно я, тому що саме мене ти відірвала від дуже, дуже важливих справ і змусила мчати до тебе в магазин, щоб захистити від лампочок, що вибухають. Саме мою домовицю ти нещодавно відправила у вільний політ бібліотекою. А це, – він показав рукою на себе, – просто маскування. Не хочу, щоб мене бачили на Алеї Діаґон.

 

— Але як це можливо? — здивовано промовила Асторія, досі не вірячи до кінця його словам. — Ти не можеш бути Драко, ти брюнет і очі у тебе…

 

— Магія — чудова річ, — усміхнувся він ще ширше. — Більше того, я маю і для тебе такий подарунок.

 

Він вийняв з кишені невеликий фіал із якоюсь каламутною рідиною.

 

– Що це?

 

— Багатозільний настій. Тобі ніколи не хотілося стати на кілька годин кимось іншим?

 

— Хочеш сказати, я вип’ю це, і моя зовнішність…

 

— …цілком зміниться. Так.

 

– А якщо ти не Драко, і я вип’ю це і помру, і…

 

– Міс Грінграс, ви підозрілі до неможливості! І це після того, як саме мою бібліотеку ви маєте намір розорити, перетягуючи до себе додому по чотири книги щодня! Останньою, якщо мені не зраджує пам’ять, ви потягли «Родовід великих сімей Британії»?

 

Асторія видихнула. Цього точно не міг знати сторонній, а значить, людина, яка простягає їй флакон із «настоєм» — справді Драко Мелфой.

 

– Мені просто випити це? — посміхнулася вона несміливо. Дивно розмовляти з незнайомцем та розуміти, що під цією зовнішністю ховається друг.

 

– Тільки не тут. Давай пірнемо до найближчого підворіття, — Драко взяв її під лікоть і повів вулицею. — Воно гидке на смак, будь готовою. Зате це непоганий досвід, та й випити Багатозільний настій варто хоча б заради обережності.

 

— А чому ти не хочеш, щоб тебе там бачили? Це ж твій світ, тобі нема чого боятися!

 

— Не думаю, що майстер паличок буде радий бачити мене. У нас з ним не найкращі стосунки, — він раптом насупився і спохмурнів. Асторія хотіла розпитати Драко про загадкового «майстра» побільше, але, побачивши глибоку складку між його брів і напружений погляд, промовчала. Вони зайшли до провулку, де нікого не було. Драко озирнувся довкола і простяг їй фіал.

 

— Пий залпом, — порадив він. Асторія глянула в незнайомі карі очі, кивнула і ковтнула зілля.

 

На смак воно нагадувало пересолений гороховий суп, і їй знадобилася вся сила волі, щоб не виплюнути мерзенне варево на асфальт. Шлунок скрутило, дихати стало так важко, наче груди здавило сталевими обручами. Усе тіло в одну мить сильно обпекло, й Асторія вчепилась обома руками за Драко, щоб просто встояти на ногах. «Я вмираю, — спалахнула в голові панічна думка. — Це зовсім не Драко, це вбивця, він підсунув мені отруту, і тепер…»

 

Але вже за мить печіння зникло, та й неприємний присмак теж. Асторія відсторонилася і розплющила очі. Зір трохи змінився — не став кращим чи гіршим, просто кольори виглядали якось інакше. Руки тремтіли — вона піднесла долоні до обличчя, недовірливо вивчаючи їх — акуратні й доглянуті, зовсім чужі, і ось цього шраму вона ніколи не мала, і…

 

Драко вийняв з кишені невеличке дзеркальце і простяг їй. Від одного погляду на нову себе — Асторія втратила мову. З оманливої глибини на неї дивилася незнайомка: руда і кучерява, трохи розкосі зелені очі вдивлялися в новий вигляд із подивом і захопленням. Над верхньою губою виднілася невелика родимка-мушка.

 

— Чудово виглядаєш, — усміхнувся Драко. Вона підняла на нього сяючий від подиву погляд:

 

— Це я? Справді, я?

 

— Кожному хоч іноді хочеться відпочити від себе, — відповів він, простягаючи їй руку. Асторія несміливо вклала свою маленьку долоню в його. — Тож сьогодні ми відпочиваємо, тільки й усього. Яке вибереш собі ім’я?

 

— Міранда, — промовила вона, ні на мить не замислюючись. Вона завжди трохи заздрила милій легковажності університетської подруги. Якщо сьогодні можна пограти в чуже життя — чому б не в її? – Міранда Гедлі.

 

— Приємно познайомитись, — у його очах танцювали пустотливі бісики й Асторія раптом зрозуміла, що, незважаючи на весь цей маскарад, рано чи пізно впізнала б його очі, навіть не знаючи, хто перед нею. — Ну а мене звуть, наприклад, Джон… Сміт.

 

— Як банально! – пирхнула Асторія.

 

— А я не претендував на оригінальність. Ходімо, міс Гедлі, на вас чекає незабутня пригода!

 

Вони вибралися назад на Черінг-Крос-роуд, і пройшли до того самого обшарпаного входу до закладу з вивіскою, що потьмяніла від часу. Драко штовхнув двері, і вони зробили крок усередину, назустріч ароматам кави та тютюну.

 

Навіть похмурий осінній день здавався яскравим та сонячним у порівнянні з цим пабом. У «Дірявому казані» було темно, галасливо та накурено. Незважаючи на обідню пору, не зовсім прайм-тайм для таких закладів, у тісному залі було повно народу. Десятки чарівників у дивних балахонах їли та пили, сміялися, щось обговорювали — і абсолютно ніхто не звернув на нових гостей жодної уваги.

 

— А хіба нам не слід переодягтися? — прошепотіла Асторія на вухо Драко. Вона почувалася вкрай незручно: їхній одяг разюче відрізнявся від того, що носили в цьому новому дивному світі.

 

— Після перемоги маґлівський одяг все більше входить у моду серед магів. Усі хочуть брати приклад із переможців, — гмикнув він. Здається, в його голосі майнуло щось схоже на зневагу. – Нам сюди.

 

Вони вийшли у маленький дворик, з усіх боків оточений стінами. Асторія здивовано озирнулася довкола: урна для сміття, кілька бур’янів та ніякої магії! Проте вже за мить Драко вийняв з кишені плаща чарівну паличку і кілька разів торкнувся стіни. Одразу все почало рухатися — і непорушна на вигляд цегляна кладка перетворилася на високу арку.

 

— Нічого собі… — видихнула Асторія, роблячи перший, несміливий крок у невідомий Лондон — зовсім не сучасний, діккенсівський.

 

Невисокі будинки лагідно тулилися один до одного, тихо туркотіли на їхніх дахах сизо-сірі голуби, ніби переказуючи останні плітки. Звивистою мощеною вуличкою снували туди-сюди стурбовані чимось люди. Зрідка вони зупинялися, побачивши знайомих та товаришів, махали комусь капелюхами, привертаючи увагу, голосно реготали чи делікатно хихотіли.

 

— Ласкаво просимо на Алею Діаґон, — Драко знову взяв її під руку і повів уздовж вулиці. Асторія тільки й встигала, що читати хитромудрі та дивні написи: «Аптека Слизень і Джіггер», «Все для квідичу», «Чарівне обладнання для розумників», «Мантії на всі випадки життя»… та чого там тільки не було!

 

— Схоже, це і є центр магічної Британії, — пробурмотіла вона, ледве встигаючи за швидким кроком Драко. — І десь тут можна купити чарівну паличку?

 

— Можна, але спочатку потрібно обміняти гроші. Тому тримаємо курс до «Грінготсу».

 

Їй одразу захотілося спитати, що за «Грінготс» такий, але вони звернули за ріг — і питання відразу відпали. Величезна будівля з білого мармуру гордовито височіла над вулицею, надійно привертаючи увагу всіх і кожного.

 

Усередині панувала атмосфера вічної метушні. Люди, навантажені стосами пергаментів і мішками з монетами, жваво проходили — а то й пробігали повз, часом небезпечно підсковзуючись на начищеному до блиску паркеті, дивні, жахливого вигляду істоти в офіційних костюмах (Драко тихенько шепнув — «гобліни») розглядали крізь лупи золоті монети і дорогоцінні камені, над головами літали паперові літачки… Асторія почувалася маленькою дівчинкою, яка потрапила у казковий світ, Алісою в Задзеркаллі, і найбільше хотілося просто зупинитися посеред цієї величної зали і дивитися на все навколо, роззявивши рота від подиву. Але Драко впевнено потягнув її за руку до обмінного пункту, де усміхнена повненька реготушка у волошковому вбранні швидко перерахувала її фунти і видала натомість невеликий мішечок з чарівними грошима. Мішечок виявився важким і незвично брязкотів, коли Асторія ховала його в сумку.

 

— А ось тепер можна і до Олівандера, — підбадьорливо посміхнувся Драко, бачачи її сум’яття. — Не турбуйся, все пройде чудово, я певен.

 

Напередодні вони вигадали невелику історію про те, що обоє родом з Америки і приїхали до Британії погостювати у друзів, проте під час перельоту трапилася маленька аварія, під час якої паличка зламалася. Однак варто було Асторії переступити поріг невеликої крамниці-майстерні та побачити господаря закладу, «легенда» відразу вилетіла з голови. Старий за прилавком усміхався привітно, ось тільки очі його залишалися холодними, мов лід. Від цього пронизливого погляду ставало ніяково, і Асторія відчула, як руки взялися сиротами.

 

Однак Драко розповів вигадану історію легко і невимушено, ніби не помічаючи незвично пильного погляду старого. Він сильніше стиснув її руку, і його спокій і впевненість поступово передалися Асторії.

 

— З чого була зроблена ваша перша паличка, міс Гедлі? — спитав Олівандер, трохи нахиливши голову, від чого його окуляри сповзли на кінчик гострого носа.

 

— Груша та волосся єдинорога, одинадцять з половиною дюймів, — завчено відповіла вона. Драко чомусь вирішив, що саме така паличка підійшла б їй найкраще.

 

Старий з розумінням кивнув і за кілька хвилин поклав перед нею довгий футляр.

 

— Ось спробуйте. Ця трохи коротша, проте… — договорити він не встиг. Паличка, яку Асторія акуратно взяла до рук, ніби вогнем обпалила їй пальці і породила справжню бурю в магазині. Драко тільки й встиг, що ухилився від якоїсь книги, що злетіла з полиці.

 

— Ох, ну ця кардинально вам не підходить! — усміхнувся майстер паличок, не зводячи з Асторії уважного погляду, що став трохи глузливим. — Щось зовсім інше, можливо, волоський горіх, гостролист… Зараз щось знайдемо, зачекайте…

 

Він зник у задніх кімнатах магазину і загримів там коробочками та футлярами. Асторія збентежено глянула на Драко, але той був спокійним і тільки підморгнув, мовляв, нема чого переживати, вище носа!

 

Коли Олівандер повернувся, в його руках було вже три футляри. Він дбайливо виклав їх на прилавок і обережно відчинив.

 

— Гадаю, одна з цих вам підійде. Тобто що я говорю — це ви їй підійдете, звичайно ж… Гостролист і волосся єдинорога, одинадцять дюймів, гнучка і хльостка. Тис і кіготь дракона, одинадцять і три чверті дюйма, жорсткіша. Волоський горіх та серцеві струни дракона, дванадцять дюймів, жорстка та міцна. Спробуйте.

 

Але Асторія вже зрозуміла – знала невідомо звідки, що шукати іншу паличку не доведеться. Вона рішуче простягла руку до останнього футляра, торкнулася обережно красивої та вишуканої палички з різьбленою рукояткою – і тьохнуло від радості серце. Дбайливо, немов найцінніший скарб, дістала паличку і легенько змахнула нею в повітрі. Тепла хвиля прокотилася від серця до кінчиків пальців, а в повітря піднялися снопи яскравих іскор — червоних, помаранчевих, жовтих. Асторія стояла посеред цього чарівного феєрверку і відчувала, як всю її заповнює незвідане до цієї миті щастя.

 

– Це дивовижна паличка, – підтвердив Олівандер, задумливо посміхаючись. — Ви, мабуть, дуже творча особистість. Чи не пробували себе в науці?

 

– Ні, – засміялася Асторія, захоплено розглядаючи придбання. — Тільки у мистецтві.

 

Вони розплатилися і вийшли з магазину, попрощавшись. Вже у дверях Асторія перехопила уважний погляд старечих очей, спрямований у спину Драко, але за кілька кроків забула про нього — все заглушили ейфорія і неймовірне захоплення. Драко міцно тримав її за руку, лавіруючи між потоками чарівників і чарівниць, що заполонили вуличку, а їй хотілося дуріти і сміятися, стрибати і співати на повний голос. І ще хотілося його поцілувати, та так сильно, як нікого раніше. Цього холодного осіннього дня вона раптом стала дивовижною, безоглядно щасливою.

 

— Я хочу свята та вина! – заявила вона, заглядаючи Драко в очі. Він здивовано глянув у її усміхнене сяюче обличчя і скуйовдив чуже руде волосся.

 

— Це, в принципі, можна організувати. Вдома має ще залишатися непогане бургундське…

 

– Ні! Жодних пихатих маєтків — тепер я запрошую тебе до себе, на вечерю! Адже в мене сьогодні свято! Давай, перенеси нас у Шордич, скоріше!

 

Він важко зітхнув і закотив очі, немов мовчки запитуючи небеса про те, за які гріхи це шалене дівчисько звалилося на його голову, а потім стиснув міцніше її руку і явився. Опинилися вони за два квартали від її будинку, у звичному уже підворітті, куди вирушали щодня після довгих посиденьок у Мелфой-менорі. Дорогою Асторія затягла Драко до місцевого супермаркету, де — довго і майже до хрипу — вони сперечалися, яке вино варто взяти. Зупинившись, нарешті, на пляшці червоного сухого, глянули один на одного, розреготалися і попрямували до кас. Її пустотливий настрій передався Драко, і він сміявся — несподівано легко і заразливо.

 

— А знаєш, мені сподобалося жити сьогодні чужим життям. Постійно таке практикувати я б не стала, але як виняток — чому б і ні, — Асторія струснула рудими кучерями і стрільнула очима у бік Драко. Той тільки поблажливо пирхнув.

 

Вони йшли широкою лондонською вулицею до її будинку, і якісь музиканти співали про те, що isn’t she lovely, і вечірні сутінки опускалися з потемнілого неба їм на плечі. Асторії було легко і радісно йти ось так, за руку, додому, і чарівна паличка у кишені гріла серце, і…

 

Хрусь!

 

Задивившись через плече на музикантів, вона необережно оступилася і тонкий підбор одного з «човників» зламався зі жалібним хрускотом.

 

— От чорт! — неголосно вилаялася вона, насилу балансуючи на одній нозі і потираючи ниючу кісточку. —  Зовсім же нові були…

 

— Не страшно, — відповів Драко і зітхнув, ніби змиряючись із чимось неминучим. І спритним, майже витонченим рухом підхопив її на руки.

 

Isn’t she lovely…

 

— А хіба не можна відремонтувати туфельку тим заклинанням, яким ти склеював розбиті чашки? — спитала Асторія, сміючись. Серце щеміло від його близькості.

 

Isn’t she wonderful…

 

— Можна, — видихнув він, дивлячись у її і не її очі, та додав якось зовсім приречено: — Тільки маґлів тут — хоч греблю гати. Та й не хочу я. Не хочу.

 

Isn’t she precious…

 

Він ніс її додому на руках, дбайливо й обережно, крізь Лондон і чудову музику, крізь жовтень, вечір та сутінки. Він жартував щось про те, щоб Асторія не сміла випускати з рук вино — найдорожчий їхній скарб, а вона, посміхаючись, відповідала, що ніколи б такого не пробачила…

 

Асторія — вперше в житті — відчувала, як голова йде кругом не від проблем та занять, а просто від того, що він поряд.

 

Сьогодні свято. Сьогодні – можна.