Астана
від Synychka– Зізнатись чесно я навіть здивований, що ви погодились на зустріч, – сказав чоловік гордовито розпливаючись в кріслі. Він стягнув рукавицю і закинув пасмо довгого волосся за плече.
Василь не любив таких типів, бо з ними завжди важко знайти спільну мову. Цей франт був мало старшим Гриші, що віз його до Бухареста, але ніс себе так, наче прожив сотню життів. Наче оці його розмальовані червоними тінями очі просканували його і прорентгенили. Тип взяв його в руки і вертів ним як цяцькою. І Василь Малюк, колишній Голова СБУ, нічого не міг з цим подіяти.
– Як ви долетіли? Мені повідомили, що ви відмовились від супроводу, – продовжив чоловік обвинувально, по-дурному дуючи губи.
Малюк хоч і був втричі більшим за нього, та все ж за правилами гри відчув потребу виправдатись.
– Я не вперше в Астані, – брехня. – Вирішив пройтись топтаними доріжками.
Смішок, що вирвався з рота, був відчутно нервовим і видавав його з головою. Але чоловік, явно розуміючи брехню, ввічливо не став на цьому акцентувати.
– Що ж, я в будь-якому разі радий вас тут вітати. На час перебування в Астані у вас буде все, що ви будете потребувати. З вашого дозволу, мої люди надалі будуть супроводжувати вас і…
– При всій повазі, я цього не потребую.
Це не була пропозиція. Цю репліку належало розуміти як факт. Це стало ясно з того як хижо блиснули очі незнайомця і як загострилися кути його щелепи. Василь міг собі уявити як його заболіла зараз голова від такого стискання зубів і рефлекторно віддзеркалив жест.
– Присядьте, друже, я хотів би пригостити вас неймовірною качкою по-пекінськи. Знаю, це дещо вульгарно, але повірте, воно того варте, – охоронець позаду відсунув крісло біля Малюка. – Мій маленький гарсон Олів’є дає собі раду з качками. Ви бували у Франції? Йому б належало займатись круасанами і жаб’ячими лапками, еге ж?
Питання втонуло у бокалі вина, яке пригубив незнайомець, а Василь тим часом уявив кривоносе лице Буданова і його жаб’ячий «Плач Ярославни». Здалось, що його фантом сидить поруч з ними, ніби він третій за столом і на секунду Малюкові примарилась додаткова вилка. Навіть перед цим плодом фантазії не вдавалось зізнатись, що він провалить завдання. Уявляючи Кирила поруч, Василь не міг уявити як йому доведеться принести погану звістку. А як буде в реальності? Чи витримає він сам себе якщо все провалить?
Він розстелив на колінах серветку.
– Мушу визнати, що в житті ви зовсім не такий, яким здаєтесь на фотографіях, – проспівав чоловік грайливо. – Я фантазував вас вищим.
– Не варто було мене фантазувати
– Ну як же…
Малюк вхопився за склянку з водою, а співрозмовник хмикнув. Діалог складався якось дивно і рівень дискомфорту зростав у геометричній прогресії, а незнайомець продовжував скалити зуби. Воно і ясно, бо то ж не йому довелося з пересадками в Житомир добиратися. А на своєму полі завжди грати легше.
Тим часом з-за спини намалювався офіціант за сумісництвом охоронець і наповнив бокал вином. Досі не хотілось ні їсти, ні пити, а від почуття власної вразливості дзвеніло у вухах. Він добре усвідомлював, що якби його хотіли прибрати, то не займалися б усіма цими процедурними питаннями. Це було очевидно і він був достатньо недурним, щоб розуміти це. Однак його дорожня сумка була такою легкою як ніколи раніше: кілька змінних футболок, зубна щітка і зарядка до телефону. Та й навіть в його костюмі не знайшлося місця хоча б для грибного ножа.
Василь все ж взявся за ніжку бокала і зовсім трохи пригубив вино. Не сподобалось. Хоча конкретно зараз навряд знайшлося б хоч щось, що його задовольнило. Може таким же несмачним здавався б і мамин хліб.
– Чому ви відгукнулись на мій запит тільки зараз? Я ж не перший рік шлю вам сигнали.
Малюк чув про це вперше, але вирішив скрипнути черевиком «поганого хлопця».
– Люди мого рівня не ведуть справ будь з ким. Потрібен був час, щоб переконатись у чистоті ваших намірів.
– Тобто ви мене перевіряли?
– Хочете сказати, що не робили того самого? – Василь знову показово ковтнув вина, щоб продемонструвати відсутність страху.
– Туше.
Співрозмовник розтягнув посмішку.
– Але ви навіть не спитали мого імені.
– Ви маєте вигляд людини, яка добре знається на манерах і знає, що при знайомстві люди мають звичку представлятися, то ж… – Василя перебив офіціант, який приніс подовгувату прямокутну тарілку з яскравими канапками та мініатюрними сендвічами. – То ж якщо ви не представилися, то, думаю, зробили це свідомо.
Їжа не викликала ніякого інтересу. Він глянув на тарілку ознайомлювально і більше до неї не повертався. Співрозмовник не зацікавився теж.
– Я буду говорити прямо, Василю. Ви мені подобаєтеся. Я слідкував за вашою роботою ще з часів війни.
– І що саме вас цікавило?
– Усе, насправді. Війна це дуже цікава річ.
– «Цікава»?
– Угу, як мурашки. Мурашина ферма така. Ви всі такі топ-топ-топ. Мурашечки такі.
– Хочу нагадати, що ти говориш про справжніх людей, – Малюк не посоромився перейти на неформальне звернення і в гніві трохи навіть тупнув ногою. – Про справжні зруйновані долі та про справжні смерті.
– Так, звичайно. Це цікаво теж.
Василь стиснув кулаки і лице його побагровіло. Він вважав себе дорослим хлопчиком. Думав, що навчився проживати негативний досвід. Ніби багатогодинні рефлексії стосовно усього, що він пережив мали вибудувати довкола нього стіни й він міг би ховатися за ними. Однак будиночок виявився солом’яним і східний вітер звіяв з нього стріху одним дмухом.
– Навіщо ти мені це кажеш?
– Я хочу допомогти тобі, друже-мурашко. Я граю за хороших хлопців.
– А коли ти допомагав росіянам обходити санкції і організовував постачання з Кореї, то ти теж був хорошим хлопцем?
От він і видав карти. Самонадіяно. Його зараз можуть кинути до канави з тазиком на ногах і ніхто його не згадає.
Кронпринц засміявся і відкинувся на кріслі, кусаючи пальці.
– Я людина бізнесу, Василю. Я знаю мову фактів, цифр і ризиків. Ти думаєш, що я був поганцем в тій грі, але я був ніким. Якщо ви розкидували покер, то я був всього лиш круп’є, а Кірюша Буданов не додивився, що в постачаннях Україні теж є мій слід.
Василь теж відкинувся на кріслі й вже зовсім впевнено розкинув руки на поручнях. Він був доволі різким, щоб заробити собі проблем, то ж надалі можна було не перебирати в словах.
Цікаво чи Буданов зробив це свідомо. Чи намірено приховав окремі факти, щоб налаштувати його проти цього безіменного павича.
Прийнявши своє становище, Малюк знову опанував себе. Схрестив руки на грудях і повернувся до бувалої фамільярності:
– Ви мені огидний. Їхати сюди було величезною помилкою. Називати наші смерті «цікавими» і безсоромно зізнаватися мені про свою допомогу росіянам… Я плюнув би вам в обличчя, якби мати не виховала мене інакше.
– Любчику, на скачках ніхто не ставить на кволу й хвору кобилу. Звісно ж всі виберуть досвідченого жеребчика.
– З мене досить.
Василь відсунув крісло і підвівся, а за спиною відразу намалювалось трійко амбалів, які мало уступали йому в ширині плечей.
– Присядь, Василь Васильович і дослухай мене. Я пропоную тобі виграти війну.
– Ми вже це зробили.
Це справді так. На кордони дев’яносто першого вони вийшли вже на другий рік від повномасштабного вторгнення. На третьому році від московського ракетного терору залишилась лише вулична вредність і дрібне хуліганство, а на четвертому і зовсім все посипалось. Війна закінчилась так же раптово як і почалась і день підписання капітуляції прийшов так неочікувано, що він навіть не встиг купити святкового костюма.
– Війна не закінчується з останнім патроном чи табличкою на кордоні, золотко. Так само як ви не можете заспокоїтися, так і по ту сторону є неспокій.
Василь прокліпався і знову сів. Невже їхні наміри такі очевидні?
– Так, друже, – сказав він, наче прочитав його думки. – Я знаю, що ви задумали, тому і пропоную свою допомогу.
– Допомогу? Справді? Як благородно.
– Я пропоную вам списки. Списки імен усіх, хто хоч жестом чи фразою був до цього залучений. Ви отримаєте сотні або й тисячі імен.
– Навіщо тобі це?
– Вважай я просто провітрюю мурашок.
– І ти хочеш, щоб я в це повірив?
– Так, а що ти втрачаєш?
– Можливо я підставлюсь сам і підставлю людей.
Цей сценарій був найстрашнішим, бо в його голові намалювалась сотня розв’язок про те, як їхніми руками позбуваються неугодних, але невинних людей.
– Ну хочеш ми знімемо глушилки, щоб твої телепузики попідглядали за тобою?
Це був очевидний блеф. В це тяжко вірилось, бо нащо обвішуватись камерами і прослушками, щоб дозволяти комусь підглядати за собою. Василь ні на що не розраховував, але пацаняча впертість змусила його гиркнути:
– Хочу.
Співрозмовник звузив очі і кілька секунд порозглядав Василя, а тоді махнув рукою і амбали за його спиною заворушились. Кирило так же щуриться коли сумнівається. Може у них з цим казахським допельгенгером більше спільного ніж здавалось досі. Може з цього і справді може щось вийти. Хоча через цей ресторанний антураж все ніяк не виходило позбутися відчуття продажності. Ніби він був Матою Харі і вигинався бубликом перед корисним можновладцем. Йому б краще в лісі зі зброєю говорити, а він за бокалом вина. І брюки йому натирають.
– Через три хвилини система згасне. Ще через вісім ваш геній сяде на екран. Тепер, коли ми подружились, ти готовий до ґрунтовного діалогу?
Несвідомо Малюк згадав турчанку з якою він зробився справдешніми друзями. Згадав Гришу, якому побажав довгого життя. Згадав усе, що довелось пройти і усе, що він залишив вдома.
Усе вартувало того, щоб робити світ кращим.
Навіть якщо для цього треба вечеряти з покидьками.
– Коли буде качка?
Незнайомець засміявся.
– Чудово! Просто чудово! І принесіть нам ще вина, – гукнув він офіціанту через плече. – У мене трохи більше десяти хвилин, щоб позалицятись до цього красунчика. Що ти думаєш про Пакистан?
0 Коментарів