Аромати минулого, печаль сьогодення

Опис: Вей Їн завжди був яскравим у всьому, що його стосувалось, але запахи Дзян Чен пам’ятав найкраще.

Пост-канон, Дзян Чен намагається розібратись в собі, проте самотужки йому це не вдається. 

Все згоріло, було вкрадене, знищене, втоптане у попелище, а ось вона залишилась. Дивно було знайти її після повернення в Юньмен, дивно було бачити її зараз. Дому нема, нема батьків, нема надії, що ночами перестануть снитись жахи минулого, а ось стрічка вціліла. Потускніла з роками, але ще не втратила остаточно свій хвацький багрянець. Один край порвався, дрібні нитки стирчали у всі боки. Від частого чи то використання, чи то просто перекладання з місця на місце вони ще більше розпушились, через що скоро колишня прикраса перетвориться у суцільне ганчір’я.

— Вам треба поговорити… Вибач, ні. Тобі — чіткий наголос, в інтонаціях сталева печаль, — треба поговорити. Щодо Вей Їна не знаю, в нього наче все владналося. 

Дзян Чен тримав її в руках. Зсутулений, хоча в повсякденні здавалось, що ці плечі не можуть так прикро вигинатись, мовчазний, надломлений. Він спирався вільною рукою на стіл, поруч стояла шкатулка. Хвайсан назвав би її витвором мистецтва: тонка робота справжнього майстра, який не скупився на використання дорогоцінних металів та коштовного каміння. Але для Дзян Чена вона була просто вмістилищем. Коли стрічка була не там, шкатулка не мала сенсу. Коли вона знаходилась всередині — ні про що інше, окрім наповнення, він думати не міг.

Колись він хотів її повернути, віддати справжньому господарю, але кожного разу знаходив нові відмовки. Спершу він переймався, що це відкриє ще не до кінця заживлені рани, а потім вже не стало кому повертати.

Він тримав її і пригадував.

Позаду нього стояв Хвайсан та нервово стискав віяло, кінчики його пальців побіліли від зусиль. Що він хотів зробити? Підійти і забрати у коханця стрічку? Спалити її, знищити? Дати йому ляпаса, щоб той нарешті припинив згубне занурення у минуле? Хвайсану було важко. Спостерігати за цим ледве не кожного вечора вже стільки місяців поспіль — тяжке випробування. Але всі його ненав’язливі спроби допомогти, напівнатяки та звична опосередкованість або проходили повз, або розбивались об міцний панцир твердолобості та замкнутості. Шляхи до розв’язання були, проте Дзян Чен закривав очі, аби їх не бачити. Аби продовжувати себе руйнувати, день за днем, спогад за спогадом. Хвайсан розумів — він це навмисно. Свідомо чи ні, але Дзян Чен прагнув зруйнувати своє життя (або й без того бляклу копію), аби щось комусь довести, якимось чином відплатити. 

Десь глибоко всередині Дзян Чен все також усвідомлював. Але не міг з собою нічого вдіяти. Це було його наркотиком. На рівні виробленого рефлексу він підходив до столу та виймав стрічку, холодні пальці стукались об ще більш холодний метал, а потім стискали м’якість багряного шовку. 

Вей Їн завжди був яскравим у всьому, що його стосувалось, але запахи Дзян Чен пам’ятав найкраще. Парадоксально, бо більше ніхто з його минулого не вирізнявся таким чином — завжди це були слова, емоції відчуття. Яньлі це тепло, затишок та безпека, лагідні слова та доторки ніжних рук. Батько — тягуча відсутність та холодність навіть під час фізичної близькості, рідкісні поплескування по плечі, невиразні підбадьорення до місця й ні. Мати — міцність, яка проявлялась у всьому: силі обіймів, тяжкості слів та поглядів, жорстокості покарань та сталевій дисципліні. 

А ось щодо Вей Їна мозок невблаганно чіплявся за запахи, яких було безліч, у найменших їх нюансах та кардинальною зміною з поступом часу. 

— Нам нема про що говорити.

Або забагато настільки, що все за раз не переговориш, вага слів та їх кількість поховають братів під собою, вони не видеруться з-під них, не розчують один одного. Не вийде почати з чогось одного та перейти до наступної теми, бо все було однаково важливим окремо, а значить і беззмістовним  у сукупності. Дзян Чен був у цьому впевнений. А ще точно знав, що не зможе втриматись. Ненависть вже встигла роз’їсти його нутрощі: ненависть до брата через все, що він встиг зробити; ненависть до себе — через все, що зробити не вийшло. 

Спочатку це була просто… чистота? Ранні роки Дзян Чен пам’ятав найгірше, але вже тоді його постійно супроводжувала Вусянева свіжість. Наче легкий бриз, його присутність огортала та надавала сил усім, хто знаходився поруч. За Вей Їном тягнулись, бо поруч з ним дихалось напрочуд легко. Воля до веселощів затоплювала простір настільки щільно, що навіть сварки та покарання через вічні витівки сприймались як невелика перешкода до подальшого задоволення. Тільки у дорослому віці Дзян Чен зрозумів, звідки взялась ця грайливість: Вей Їн намагався вловити якомога більше життя, наздогнати дитинство, яке в нього забрала смерть батьків та вуличні поневіряння. Але такий він був тоді: легкий немов саме поняття легкості, цитрусовий, зелений, невагомий.

Потім аромат все тяжчав. Спеції та тонкий флер алкоголю, піт від тренувань. Ця суміш приваблювала. Пекучий перець точно зображав внутрішню гостроту, а сливи доповнювали композицію, надавали минулої товариськості. Все ще той Вей Їн, якого беззаперечно любили, але до любові цього разу неминуче додались заздрощі. Харизматичний, вмілий, контроверсійний — він не міг цього уникнути, все більше поглядів він утримував, все більше злих язиків прискіпувалось до нього. Разом з братом вони вибухали конкуренцією, і це теж певною мірою подобалось Дзян Чену. А потім…

Від хлопчини Мо гидотно тхнуло кров’ю, і Дзян Чен пам’ятав цей запах. 

Він не був певен, що це було справжнім ароматом, скоріше чимось метафізичним, непідвладним емпіричному сприйняттю, але сам завжди чув металічні ноти поруч з Старійшиною Їлін. Метал, шкіра, дим. Нова палітра, в якій вже не було місця ранній легкості та подальшій пряно-алкогольній знемозі. Не було місця для Вей Їна, котрого він знав та розумів. Все більше сварок, більше шорсткості та іскор у повітрі. Старійшина Їлін відрізнявся, на денцях його зіниць плескалось щось незбагненне. В ретроспективі все встало на свої місця, але Дзян Чен відмовлявся обмірковувати це. 

Від пришелепкуватого Мо Сюанью пахло аналогічно. Дзян Чен до кінця, до моменту, коли правда викрилась, не міг розібратись, чого у ньому було більше: надії, що це Він, чи сподівань, що всі очевидні збіги є випадковістю. Інтуїція не обманула, але від цього стало тільки холодніше та порожніше.  

Найгіршим був останній запах. Від Вей Їна, нового, незнайомого Вей Їна, окрім усього вже сказаного, нудотно несло сандаловим деревом. Всі розуміли, звідки, але Дзян Чен ніяк не міг збагнути, чому саме. Вони обидва наробили безліч помилок, дурниць, наговорили лишніх слів, але чому саме все обернулось ось цими задушливими деревними пахощами, які Дзян Чен зненавидів дужче за дим та шкіру? Тепер він не міг зосередитись поруч з братом, бо сандаловий дух випалював всі думки. 

Від стрічки Дзян Чен за бажанням міг почути їх усі, хоча після прання та стількох років не залишилось навіть терпкої композиції прянощів. Він розтирав тканину між пучками пальців, в котрий раз намагаючись зрозуміти причину фантомних ароматів.

В реальність Дзян Чена повернув тихий та злий монолог. 

— Тоді викинь кляту стрічку. Або ні, — віяло розчахнулось з неймовірною силою та швидкістю. Отрута  наступних слів майже проникла крізь його броню. — Подаруй її йому, роздери старі шрами наостанок і зруйнуй той хиткий навіть не місток — перекинуте через прірву деревце — до визначеності, пошматуй минуле, викинь у вигрібну яму можливе майбутнє. Все одно більше користі буде, аніж від того, чим займаєшся зараз. 

Випалив Хвайсан на одному диханні, підходячи ближче. Попри зовнішню гостроту фраз, у очах його була надія. В хід пішов останній спосіб прорватись крізь пелену, на який він довго не міг наважитися. 

— Нехай ви посваритесь, нехай він знову зробить тобі боляче, але тільки після розмови ти зможеш перестати себе тихо вбивати. Хоча б заради Дзінь Ліна. 

Плечі Дзян Чена здригнулись, він нарешті не тільки почув, але й прислухався, що відбилось у напівповернутій в сторону Хвайсана голові та легкому тремтінні руки. 

— Або заради мене. 

Маніпуляції залишали гидкий посмак у роті. Звичний інструмент, але він обіцяв собі не вдаватись до нього, коли мова заходила про Дзян Чена. Принципи тріщали немов неякісне дешеве бавовняне полотно, але якщо це допоможе, то Хвайсан якось проживе з відчуттям провини. Не вперше і не в останнє. 

— Ти не винуватий у його справах. Не тобі в голову прийшла ідея з ядрами, ти його не просив, то чому повинен відповідати? Він самостійно вирішив з себе покорчити героя, і ти знаєш про це. Досить себе картати.

— Я не…

— На цей раз я точно знаю, про що говорю.  

— Тоді не говори так про нього. 

«Подіяло», — подумки кивнув собі Хвайсан. Але тиснути далі не став, тільки підійшов ще ближче. Він й так довго чекав, поки натрапить на правильну стратегію, зруйнувати та перегнути було найлегше. 

Тепер вони були майже впритул, Хвайсан міг прихилитись, щоб відчути тіло, стати фізичною підтримкою, але не спішив, давав чоловіку шанс осмислити свою останню репліку. 

Дзян Чен сам знесилено відкинувся назад, потрапляючи прямо у Хвайсанові обійми. Стрічка впала на підлогу, та він на неї більше не дивився, бо дивитись з заплющеними щосили очима важко. В кутиках зібралась волога, яку він не бажав випускати назовні. Ніхто, крім Хвайсана, не бачив його таким відкритим та незахищеним, але навіть у їхніх стосунках були бар’єри, яким Дзян Чен ніколи не дозволив би рухнути — сльози один з них. Не зараз, не тоді, коли він найбільш вразливий. 

Він потягнувся за таким потрібним теплом, і Хвайсан дав йому це зробити. Вони обіймались, допоки Дзян Чен не зміг знову без остраху дивитись вперед. Примарні запахи розчинились, натомість він все дужче відчував парфуми коханця, що набагато дієвіше витягували його з забуття, аніж будь-які гнівні тиради. Він повернувся лицем до лиця та продовжив вивчати найтонкіші риси Хвайсана, з недавніх пір це заняття приносило йому гармонію. Він видихнув. 

Жовті іскорки карих очей, котрі ще в підлітковому віці зачаровували його до нестями, зараз спалахували співчутливою уважністю. Тонкі уста волого шепотіли заспокійливі дурниці, в сенс яких вдумуватись у жодного з них не було бажання та сил. Хвайсан був неймовірно красивим. Але найголовніше — він був тут, поруч, такий близький та матеріальний, готовий терпіти всі саморуйнівні епізоди. Дзян Чен стрімко схилився та увірвав перший за ніч поцілунок.

І занурився у забуття, яке йому прозоро пропонували. Гіркота розчинялась у солодощах уст чоловіка. Хвайсан зціловував бентегу, натомість даруючи хвилини миру та насолоди. Завтра буде новий день, повний невідкладних справ, обидва повинні бути в тонусі, обидва повинні… До біса обов’язки! Обидва повинні просто бути, а не розчинятись у жахах минулого.

Цикл ще не раз повториться: вечір, стрічка, слова Хвайсана, розпач у його очах, руки, що обіймають, тихе шепотіння, що медитативно діє на збуджений та збентежений мозок, поцілунки, які не залишають простору для минулого, скиглення та стогони. 

Але одного разу Дзян Чен все ж задумається, здасться під натиском обнадійливих формулювань та внутрішньої втоми. А що, якщо?..