Арешт

Вже майже тиждень я сидів в чотирьох стінах. Пасмурну погоду розсіяли сонячні промені. Стало тепліше. З вікна я споглядав високі кремезні гори та безкраїй ліс.

Було нудно сидіти самому. Бабуся частко кудись пропадала. Панна Маргаритка заходила і грала зі мною у шахи а іноді і в ті карти, але на відміну від бабусі, завжди програвала. Панна посміхалась та посмішка була натягнута. Я відчував її страх. На мої запитання про те що сталось вона майстерно уникала давати відповіді.

Зрештою панна Маргаритка ніколи не затримувалась надовго, хоча мені подобалось бути в її компанії. Це краще ніж бути самому.

Годинами сидів у телефоні. Сергій, мій друг та однокласник, рідко міг мені відписувати, бо сидіти в телефоні коли ти купаєшся в морі доволі складно. Та я за нього був радий. І  якщо він побачить акулу то це все одно не переплюне мою історію канікул навіть якщо та акула з’їсть кількох людей.

Лишався лише інтернет. Я заґуґлив про лісових істот. Читати про те, що бачив на власні очі поки інші відносять це до фольклору або містики, було дивно. У вікіпедії лісовик поставав доволі могутнім духом, але згадуючи того старого та немічного, якого я зустрів, я засумнівався. Лісовик якого я знаю був полохливим і худорлявим. Він не скидався на господаря лісу. Єдине, що виказувало в ньому лісовика було те, що він дід. І все.

А можливо це тому що він більше не є господарем лісу. Він же сам мені казав.

Але хто ж тоді зайняв його місце?

Читаючи про відьом я ставив «галочки» зі схожістю з бабусею Одаркою та панною Маргариткою. Майже все співпало. І про зілля, і про польоти на мітлах. Мабуть Михасько це своєрідний фамільяр для бабусі. Там також йшлося про те що відьма має передати свій дар наступниці бо інакше помре жахливою смертю і що відьми можуть перетворюватись на тварин. Але мені страшенно стало цікаво чи бабуся народжена відьма і якщо так, то чи є в неї хвостик?

В пошуку я написав слово «мавка». Я знайшов статтю де було написано що мавками стають душі утоплениць. В голові постало питання: «як саме…померла Ява?». Та ще й у такому юному віці…Я читав далі. Там було сказано і про зелене волосся, і про те що мавки не мають спини і тому видно всі нутрощі. Але там було ще дещо. Що мавки заводять своїх жертв в ліс і лоскотять до смерті.

Ні.

Ява лоскотала мене…але вона…не вбила.

Але її пазурі…

І загалом вона дуже дивна. Може бабуся мала рацію і мені краще триматись від неї подалі?

Я згадав те як Ява відчайдушно врятувала мене від монстра. Вона врятувала мені життя і за це я їй буду вдячний до віку.

 

На п’ятий день я почав розмовляти із Михаськом. Та так довго що одного дня він мені відповів. Це сталося коли я хотів його надресирувати щоб він приносив палицю а коли той не схотів я обізвав його «тупим котом» на що він відповів «НАБРИДЛИВЕ ХЛОПЧИСЬКО».

Більше хованець зі мною не грався.

Згадавши те, що він зжер бабусиного домового, з того дня я до нього не чіплявся.

Однієї ночі я прокинувся від чергових жахіть. Визирнувши у вікно я побачив як бабуся йде кудись із чоловіком у шубі якого я бачив раніше. В руках він тримав щось довге, але це не був ціпок. Щось схоже на…сопілку? Але я так розмито це пам’ятаю що мабуть то був лише сон на яву. В моїй голові межа між реальністю та фантастикою настільки була стерта що я злякано питав самого себе: «а чи не збожеволів я?».

 

Все було тихо. Нових вбивств не було. Похоронів батька Миколи чи самого Миколи ніхто не проводив. Всі знову повірили в те що людина просто зникла. Нема тіла-нема діла. Та я чув, що в ліс тепер було заборонено заходити без дозволу поліцейського.

Дивившись у вікно я боявся побачити маленькі фігури. Якщо вони знову попруться в ліс то на цей раз я не зможу з ними піти чи зупинити їх.

Та ніхто не з’являвся. Мені лишень лишалось сподіватись що вони не пішли іншим шляхом звідки я їх не буду бачити.

На десятий день бабуся дозволила вийти  на город щоб я, як вона висловилась, подихав свіжим повітрям.

Переступати поріг було складно. Таке ніби простір у дверях згустів і нагадував мембрану через яку я довго проривався.

Я поливав огірки із безкінечного садового шланга поки бабуся сиділа на ґанку і читала книжку. Вона не залишала мене без нагляду і раз по раз я відчував на собі її погляд.

А ще це тупе сонце розплавлювало і так подавленого мене.

Дійшовши до малини я хотів її полити та вона заговорила до мене:

-Привіт.-Сказав кущ.

-Ну привіт.-Привітався у відповідь я.

Мене вже нічого не здивує. Навіть те, що у бабусі є кущі малини які розмовляють.

-Як справи?-Запитала малина.

-Та не дуже. А ти як? Не переливаю?

-Трохи. Я просто вже в річці накупалась.-Ледве стримувала свій сміх малина глузуючи з мене.

Я прищурився. З кущів на мене дивились ядучо-зелені очі які я впізнаю із тисячі.

-Ява!-Ледь стримав я свій радісний крик.

Дівчина трохи показалась, але так щоб бабуся не бачила.

-Я такий радий тебе бачити. Я вже думав що помру від нудьги.-Шепотів я і кілька разів озирався чи не дивиться бабуся та вона лише перегортувала сторінки поринувши в читання.

Ява ще ширше мені посміхнулась. Її посмішка гріла душу. Я був такий вдячний їй за те що вона врятувала мене. Шкода що зараз я не можу її обійняти. Ява єдиний мій справжній друг у цьому божевіллі.

-Я стільки маю до тебе запитань. Від чого ти мене тоді врятувала? Що то співає?-Питав я.

Ява враз спохмурніла.

-Не знаю.-Сказала вона опустивши погляд.

-Знаєш.-Зауважив я бачачи що вона невдало намагається збрехати.

Погляд Яви кидався в різні сторони та мене від уникав.

-Не зна-а-аю-ю.-Протягла вона як мала дитина, яка вже не знає як себе виправдати.-Чесно. Клянусь тобі. Я лише знаю що треба триматись подалі. А ти був близько. Я не хотіла щоб із тобою щось сталось.

-То ти не знаєш що це?

Дівчинка помахала головою.

-А нащо воно це робить?

Ява замислилась.

-Ну-у-у…ні, мабуть…

-Мабуть? То ти знаєш?

Ява поглянула на свої руки з яких повільно вилізали пазурі. Я мимоволі відступив. Не те що я її боявся, просто спрацював захисний механізм.

-Я дещо намагаюсь пригадати…Але від цього мені так болісно.-Вона стиснула кулачки, ховаючи пазурі.

Я вирішив, що задля безпеки краще перевести тему.

-Добре що ми та інші встигли втекти. Ти їм теж допомогла?

-Ні!-Різко вигукнула Ява.

-Т-с-с-с.-З острахом я глянув на бабусю. Відьма тепер дивилась прямо на мене. Я вдав що безтурботно поливаю кущі.

-Не втопи мені малину. Полий краще виноград.-Мовила бабуся.

Я кинув короткий погляд у кущі та Яви не було. Ми так і не договорили. Не знаю чому вона так різко почала заперечувати. Я боявся, що якось скривдив її, або ми просто не порозумілись.

Поливаючи виноград, поміж лозами я знову побачив Яву.

-Чому ти так закричала?

-Бо я не рятувала їх… бо не хотіла. Один із них тебе скривдив.

-А ти звідки знаєш що там сталось? Тебе ж там не було. Ти з’явилась пізніше.

Я застиг, пригадавши щось. Фігуру, яку я нечітко бачив через розбиті окуляри і яку бачив Віктор після чого він втік з переляку.

-То це була ти? Але нащо?

-Бо він тебе вдарив.-Сказала Ява.-Він на це заслужив.-Додала вона і посміхнулась.

В середині мене все похололо. Я згадав як Віктор здирав із себе шкіру до крові та скубав волосся. Як жахливо він виглядав і як божеволів на очах. І як це викликає зараз посмішку у Яви.

-Це було занадто.-Сказав я.

-Ні, не було. Цього було замало. Я хотіла роздерти його на шматки. Вирвати його внутрішні органи поки він іще дихатиме а потім згодувати решки моїм друзям та він кудись втік. Я довго його шукала та він виявився прудкішим ніж я очікувала.

Я стояв як вкопаний.

Ява говорила так безтурботно що це наганяло ще більшого страху. Її шкіра посиніла а волосся та пазурі видовжились. Ясні очі потьмяніли. На маленьких губах виступали кінчики ікла.

-Можна питання?-Сказав я намагаючись тримати себе в руках хоча від страху мене трусило.

-Так.-Посміхнулась Ява знову набувши свого звичайного милого вигляду.

-Перед тим як ти відвела мене до лісовика це не ти бува співала пісню «Горіла сосна-палала»?

-Так.-Кивнула Ява.-Мене її навчила вожата із табору.-Випалила вона на автоматі. Після цих слів мавка задумалась.

-Я дещо пригадую…-Повільно мовила вона.-Жінку…

-ТИ ПЕРЕЛИВ МЕНІ ВИНОГРАД!-Почув я крик бабусі а потім її гнівний тупіт.

За мить вона вже була біля мене вихопивши шланг із моїх рук.

Мої ноги відчули дотик води і я поглянув вниз,-пів виноградника затопило.

Ява вже зникла.

Бабуся дивилась то на мене, то на виноград.

Потім видихнула та після того як вона махнула рукою все магічним чином стало на свої місця.

Вона приклала свою руку до мого чола.

-В тебе тепловий удар?

Не дочекавшись відповіді бабуся полила мене зі шлангу. Холодна вона бризнула мені в обличчя приводячи до тями. З голови стікали струмочки води. Я був весь мокрий.

-Бабусю!-Крикнув я.

Та вона вже йшла назад.

-Добре,-махнула вона рукою,-йди провідай своїх друзів.

-А як же угода?-Здивовано перепитав я не вірячи в те що було сказано. Мабуть у мене і справді тепловий удар.

-Та йди вже. Виглядаєш так ніби тебе через млин пропустили. Бачити тебе такого не можу.-Вона обернулась і пригрозила мені пальцем.-По-перше, тримаєшся подалі від мого городу. По-друге, ні ногою в ліс. Домовились?

-Так, бабусю.

Вона дивилась на мене деякий час а потім кивнула.

Коли стара зайшла в дім я пошепки мовив:

-Угоду скасовано, бабусю.

 

Я йшов лісовою стежкою. Мені сильно прилетить коли бабуся дізнається. А вона дізнається, тому я маю встигнути все з’ясувати до того як знову буду заточений у відьомській хаті.

Я пішов туди де бачив востаннє Миколу і те лісове чудовисько. Далі тією стежкою де ми із Явою збирали гриби. Серце сильно калатало і я шугався будь якого шуму. Та і натрапити на те зло, яке шастає у цьому лісі, мені не хотілося. Тепер мене можуть і не врятувати.

Я сильно боявся і я не приховуватиму цього. Моє тіло трусило а зуби стукали одне об одного. Я боявся що помру. Або побачу чиєсь тіло. Або якусь жаливу потвору. Чи все разом.

Я боявся що заблукаю. І я просто боявся того, що не можу пояснити. Натуральний, концентрований страх розтікався у моїх венах в якості адреналіну. Та цей страх нарешті не сковував моє тіло а змушував рухатись вперед.

Шукав же я хатину лісовика. Мені потрібно з ним поговорити. Хто як не колишній господар лісу буде знати що коїться у його володіннях. Я розумів що це буде не просто бо і того разу він не хотів мені нічого розповідати. Та тепер я маю що йому запропонувати.

Навряд чи він є тим другом якого я шукаю і явно є останнім духом якому я б довірився, але він єдиний варіант.

Сонячні проміння пробивались через гілки і спускались на землю світловими пучками. Пташки перегукувались співами і це вже було хорошим знаком. Погано буде якщо в лісі стоятиме повна тиша.

Та хатини ніде не було. Може я не туди пішов?

Ні.

Це не я заблукав. Це хатина зникла.

-Пане лісовик?-Погукав я.

Ніхто мені не відповів.

На гілку всілась сорока і дивилась прямо на мене. Я знав що деякі види птахів бувають розумними, але ж не настільки щоб дивитись на мене докірливим поглядом.

-Що ти тут робиш?-Запитав чоловічий голос.

Я обернувся. Позаду стояв поліцейський Дмитро. Він впер руки в боки і дивився із таким же докором як і сорока.

-В ліс заходити небезпечно.

-Я випадково…

-Не треба мені брехати, окей? Я чув багато виправдань від людей та твоя сама тупіша.

Пан Дмитро сильно лютував.

-А якби ти зник? Мало того, що ти пішов у ліс, та ще і сам. Чим ти думав? Я все розповім твоїй бабусі.

Сорока каркнула.

-Тільки не бабусі.-Попросив я вже знаючи, що стара буквально мене вб’є після такого.

-Я відведу тебе додому і поговорю із пані Одаркою. Ти у великій халепі, друже.

Всю дорогу пан Дмитро не переставав зачитувати мені лекції. Після такого домашній арешт здавався квіточками.

-А як Василина?-Запитав я намагаючись сказати це якомога стриманіше та не вийшло. І поліцейський це помітив.

-Відбуває покарання вдома відмиваючи свою кімнату до блиску.-Сказав чоловік і кинувши на мене короткий погляд додав:-з нею все добре.

Я був радий це чути.

-А Віктор та інші?

-Віктора відвезли до лікарні в інше смт. Та його мати каже що з ним тепер все добре. Щодо Всевлада та Василя вони зараз відбувають покарання на фермі у батька Васі. Чистять за вівцями лайно.

-Виходить я ще м’яко відбувся.

-Та ви всі м’яко відбулись. Мені не подобається що ви вплутуєте Василину у халепи які можуть закінчитись трагічно.-Суворо сказав пан Дмитро.-Зрозумій мене правильно, я не маю нічого проти вас, та я не хочу щоб моя дочка постраждала. Тому, оскільки ти серед них усіх адекватніший, то зроби мені послугу.

-Яку?

-Обіцяй мені що Василина не буде більше у вашій компанії. Я не хочу їй щось забороняти, бо вона така ж як і сестра, ще більш розпалиться і зробить все навпаки. Зроби так, щоб моя дочка більше не дружила з вами. Навіть якщо це їй зробить боляче то хоч врятує життя.

Пан Дмитро очікував від мене відповіді тому я кивнув. У дечому я з ним погоджувався. Я, як і він, не хочу щоб із Василиною щось сталось. Не хочу щоб вона загинула.

Поліцейський похлопав мене по плечу і ми продовжили йти. Йшли ми в напруженому мовчанні від якого ставало некомфортно. Довго думаючи я врешті запитав:

-У Василини є сестра?

-Так, моя старша дочка Моріка. Василина рівняється на неї і хоче бути такою як вона. І навіть про професію мріє таку ж як у сестри.

-А на кого працює Моріка?

-Тут недалеко є табір. Вона вже кілька років працює вожатою там. Раніше вона часто до нас навідувалась із своєю подругою Богданою, та тепер Моріки не було вдома майже рік…Що з тобою?-Запитав чоловік вдивляючись в моє лице.

-Вожатою кажете…

Я згадав слова Яви, які вона сьогодні мені сказала. Про те, що співати її навчила вожата.

-Скажіть, а з того табору пропадали діти?

Поліцейський дивно на мене поглянув.

-Давно пропала дівчинка. Вона загубилась саме із того табору. А що?

-Це та сама дівчинка,  тіло якої знайшли в цьому лісі? Василина розказувала мені про цю легенду.

-Так, ця.

-А як її звали? -Запитав я і побачивши як спохмурнів поліцейський швидко додав:-Вибачте, мабуть ви не пам’ятаєте бо це було достатньо давно.

Пан Дмитро похитав головою.

-Її звали Леся Хомко. То була перша моя самостійна справа. Я до сих пір пам’ятаю, що відчував коли ми знайшли її тіло і як я розказував її батькам що їхня донечка мертва. Я ніколи цього не забуду. До сьогодні я відчуваю провину через те, що не доклав тоді достатньо зусиль. Думаю мало не кожного дня що би було якби я зробив інакше. Зрештою я поклявся собі що ніколи такого більше не допущу. І от знову…

-Ви думаєте що Дарину вбив ведмідь?

-Ні.

-Але всі ж так думають…

-Їм потрібні пояснення щоб жити далі.

-І як ви живете далі із таким поясненням?

-Я не думаю що її вбив звір.

-Але хто?

-Повір, у цьому світі є дещо жахливіше за здичавілого звіра.

-Монстри?

Пан Дмитро не стримав сміх.

-Люди.-Сказав він і повторив серйозніше:-Люди.

 

Пан Дмитро довів мене до дому. Та бабусі вдома не було.

-Що ж, якщо я залишу тебе самого то ти не повернешся назад у ліс, правда ж?-Запитав поліцейський.

-Ні, звісно ні. Я буду чекати на повернення бабусі тут. -Сказав я якомога янгольським тоном.

Пан Дмитро не сильно мені вірив але часу, щоб няньчитись зі мною,  вочевидь він не мав. Тому залишив мене перед цим кілька разів взявши від мене присягу.

Коли фігура поліцейського зникла з поля зору я ступив на ґанок і споглядав ліс. Може варто взяти наплічник з водою, харчами та ліхтарем із батарейками. Бо на пошуки лісовика може піти багато часу.

Коли я збирався то в двері постукали. Я прислухався як зазвичай це робила бабуся. Відчулось слабе коливання запаху конвалій та грайливі сонячні зайчики, які стрибали в лузі всіяному буйним цвітом польових квітів.

Я відчинив двері.

На порозі стояла Василина і посміхалась мені.

Її золотисте волосся було заплетене в дві косички. Довгі жовті шкарпетки визирали із кедів а руки були запхані в джинсові кишені комбінезону. На білосніжній футболці писало малим чорним шрифтом «Contra spem spero!».

-Рада тебе бачити.-Сказала Василина не перестаючи посміхатись. -Ти як?

-Добре.-Збрехав я.-Заходь, я заварю чай. Або якщо хочеш компот чи просту воду.-Пропонував я чомусь почавши хвилюватись в присутності дівчини.

-А зелений чай у вас є?-Запитала дівчина заходячи в дім.

 

Поки я розбирався із чаєм намагаючись знайти сірники (схоже бабуся користувалась лише магією щоб запалити вогонь) Василина гладила Михаська. Той, на диво, замурчав.

-Тобі допомогти?-Запитала дівчина бачивши, що в мене щось не виходить.

-Ні, я просто ще не звик до бабусиної кухні.-Сказав я а сам думав що без чарів ця кухня безпорадна.

Може якщо я спробую зробити малесенький спалах, всього іскринку, щоб запалити газ, то далі не виникне жодних проблем.

Єдина проблема-як це зробити. Бабуся чаклувала легко та природньо, так же легко як мені вдавалось дихати або стискати і розтискати пальці.

Мені потрібна всього іскра.

Якщо я уявлю її і клацну пальцями то може вдасться. Потрібно хоча б спробувати. Я потенційно можу стати чаклуном як і бабуся.

Я заплющив очі і уявив як між подушечками моїх пальців наелектризовується повітря. Видихнув.

Клацнув пальцями.

…

Нічого.

Ще раз клацнув.

…

Теж нічого.

Я вже хотів здатись та…

В двері постукали.

Василина відчинила їх не випускаючи кота з рук.

-На порозі стояли Всевлад і Вася.

-Що ви тут робите?-Запитала Василина.

-Ми тебе шукали а коли ніде не могли знайти то подумали що ти тут.-Сказав Вася.-Привіт Лука.-Помахав він мені рукою.

-У нас уже закінчився домашній арешт і ми дізнались що у вас також.-Сказав Всевлад.

-Мені ті кляті вівці вже сняться.-Здригнувся Вася.

-Схоже ненадовго я буду на волі.-Сказав я.

-Що ти вже встиг втнути?-Запитала Василина схиливши голову в бік.

-Я в лісі був.

-Але ж тебе ніхто не бачив?-Запитав Вася.

-Батько Василини мене спалив.

-Чорт. Земля тобі пухом.-Мовив Вася зі співчуттям.

-Пф, ти був у лісі? Сам?-Риторичним тоном питав Всевлад.-Щось не віриться. Це ж ти тоді втік від нас назад додому. Знаєш як довго ми блукали?

-Ага, міг хоча б сказати що знаєш ту місцевість.-Дорікнув Вася.

-Я не знав…

-Тоді як ти дістався до дому?

-Слухайте, я розумію, що вам було страшно коли ви заблукали. Я йшов за вами поки не опинився один.

-Ти знову нас кинув а тепер іще і обманюєш. -Схрестив руки на грудях Всевлад.-Вася розказав як ти вже був вдома у своїй піжамці коли він, хвилюючись і за тебе , пішов розказати твоїй бабусі що ти зник. Мабуть ти їй все розказав і через це ми ще більш дістали.

Вони знову всі дивляться на мене як на боягуза. Як на зрадника і слабака. Як на чужинця. Навіть Василина знов відвертає очі. Не хоче навіть дивитись на мене. Невже вони справді думають що я тоді просто взяв і пішов додому і ліг спати ніби нічого не сталось. Чи вони так сильно на мене ображаються що вірять у всякі дурні пояснення?

Чи це знову бабуся вправила їм мізки?

-Все було не так.-Тихо сказав я.- Коли я опинився сам то побачив щось…

–Щось?-Перекривив мене Всевлад скептично вигнувши брову.-Будеш зараз вигадувати якесь чудовисько щоб виправдати свою нікчемність?

-Я не буду вигадувати бо це так і є. Ви ж самі вже розумієте що щось тут не так. Що не можуть люди пропадати безслідно.

Я бачив як Василина і Вася переглянулись а Всевлад на секунду відвів погляд у бік.

-Маячня якась.-Огризнувся хлопець.-Якщо і є тут якась містика то це тому що твоя баба відьма. І ти не кращий.-Підступив що мене Всевлад.- Мабуть це ти так зробив, щоб Віктор побіг бо він тебе вдарив.

-Це не так. Ви ж бачили що я нічого не робив.

-А звідки мені знати як магія працює?-Всевлад стояв дуже близько і міцно стискав кулаки. Його очі випромінювали справжню ненависть.-А ще Василина розказала як ти сказав батьку Миколи що його син мертвий. Скажи, що ви із ним зробили? Мабуть ви із бабою заодно і по одному нас вбиваєте.

-Все було не так! Я не вбивав Миколу і ти це знаєш бо бачив те що його вбило!-Кричав я.

Всевлад рикнув і замахнувся. Я перехопив його руку обома руками та не зміг його зупинити, лише пом’якшити удар в живіт. Від удару я склався навпіл. Старі рани, які не встигли загоїтись, знову почали пекти. Не відпускаючи руку Всевлада я закричав:

-Ти був тоді зі мною і коли спалахнула блискавка ти все бачив! Бачив те що і я! Бачив те чудовисько!!!

Всевлад заплющив очі і наморщив лоба. Я відчув як його рука поволі розслабляється.

Коли хлопець знову поглянув на мене то я побачив його сльози.

Василина і Вася, які до того мовчки стояли і боялись вплутатись, сильно здивувались побачивши Всевлада такого.

Я бачив у очах хлопця той страх, надкол у його душі та свідомості і ті рани які знову почали кровоточити.

-Друзі,-сказав він,-ви маєте дещо знати.

Я не хотів ламати його цими спогадами, але це було необхідно. Тепер він все пригадав.