антигістамінні.

— Ні, серйозно, це починає набридати.

 

Висунувши голову з-під ковдри, Джісон вкотре роздратовано розблокував телефон. У чат будинку знову прийшло повідомлення від незадоволених сусідів.

 

“Хто припаркував авто перед другим під’їздом настільки криво? Там ні пройти, ні проїхати! Перепарекуйте негайно”.

 

Джісону страшно дихати в цьому комплексі, бо кожен камінчик, що не дай боже лежить не там, де має, зразу ж помічається кимось. Про це зразу пишуть, нерідко роздмухуючи полум’я конфліктів. І, здавалося б, у чому проблема вимкнути сповіщення? Ну…

 

А якщо щось важливе прийде? Треба бути в курсі.

 

З часом Джісон вимкне сповіщення в цьому надокучливому чаті, він сам це розуміє. Пристосується, приживеться, точно вимкне. Але не зараз. Трохи пізніше.

 

“— Той сусід нічого сюди не пише, здається… — зловив себе на думці Хан. — Можу його зрозуміти”.

 

Попереду на Джісона чекає день без планів. Це збиває з ритму, але для душі спокійніше.

 

Джісон любить дні як сьогодні. Коли нікуди не треба, коли надворі похмуро, коли можна сидіти дома й прислухатися до гулу міста за вікном.

 

Дощить. Джісон любить, коли дощить. Коли літню задуху розбавляє осінній дощ, коли дихається вільно, п’янко. Прислухатися до гулу міста стало важче, однак слухати мелодію, яку створює дощ, безперечно, приємніше.

 

Хан любить осінь. Це його улюблена пора року. А ще Хан алергік. У нього алергія на амброзію. Іронічно, що активно вона цвіте саме восени. І хоча до початку осені ще є декілька тижнів, вже зараз жоден його похід, куди б це не було, не обходиться без антигістамінних. Антигістамінні. А де вони? Прийшов час випити таблетку, щоб спокійно прожити день. Вони зазвичай розкидані по всій квартирі і по всіх кишенях. Так було вдома. Не на цій квартирі.

 

— Сумка. В сумці має бути блістер.

 

В сумці справді є блістер. Щоправда, в блістері всього дві білосніжні пігулки.

 

— Ну ні.

 

Дві білосніжні пігулки в блістері означають, що саме час зайти в аптеку по нову упаковку.

 

— Ні, ні.

 

Дощ за вікном у мить став гучнішим. Або ж це просто Джісон нагострив вуха.

 

“— От коли дощ закінчиться, тоді і піду, — хлопець дав собі обіцянку”.

 

Запивши покриту оболонкою таблетку, Джісон, з думками про те, як йому лінь, повернувся до перегляду слешера, що стояв на паузі.

 

***

 

Дощ вщух, лінь Хана — ні. Але, переборовши себе, він таки вийшов з квартири, купив пігулки і зараз, майже перед під’їздом, грає в дивоглядки з мокрим котом.

 

Повністю мокрим він не був, але сіра шерсть однозначно волога, що вже казати про бруднющі лапки. Видно, ховався десь під час дощу, а як тільки той закінчився, негайно виліз зі своєї схованки, облазивши всі калюжі.

 

— Можна тебе погладити?.. — Джісон акуратно присів, перевіряючи реакцію кота на це. — Я обережно, — простягнув руку, — та-ак, хороший кіт, — мокра сіра шерсть неприємно липла до шкіри, але сам факт наявності кота тут і зараз грів душу.

 

— Тепер ти зализаний кіт, — усмішка розповзлась на обличчі Джісона, шерсть прилипла до тільця кота. — Попозуй мені трішки, — час фотосесії.

 

“— Хочу його погодувати, але він може бути домашнім… Не хочу зробити гірше”.

 

— Кіт, а ти чий? — нахиливши голову, Хан продовжив гладити кота. — Красивий такий, доглянутий, га?

 

— Дорі, ти якось зменшився в об’ємі.

 

Джісон повернув голову на звук. Позаду стояв уже знайомий йому сусід.

 

— О, то це Ваш кіт? — Хан підвівся.

 

— Ага, це Дорі. Я якраз вийшов його шукати, — кіт негайно притерся до ніг господаря. — Дякую, що привернули мою увагу монологом до кота, — на обличчі у Лі Мінхо з’явилася м’яка посмішка, а на обличчі Джісона — рум’янець.

 

— Боже, це було настільки голосно? — Хан прикрив лице долонями, бажаючи, щоб це було просто гіперболізоване формулювання сусіда.

 

— Ну, трохи було. — “Було мило” хотів сказати Мінхо. — Але Ви сильно цим не переймайтеся, це залишиться тільки між нами трьома!

 

— В такому випадку, я не бачу причин для хвилювання, — Джісон тихо засміявся, Мінхо, вже з Дорі на руках, усміхнено дивився на нього.

 

Небо затягнуло хмарами. Недовго світило сонце.

 

— Нам з Дорі час повертатися додому, не хочу, щоб він ще сильніше змок, — кіт на руках хлопця м’яко потерся мокрим носиком по футболці.

 

— Так, так, я теж повертаюся вже. — Джісон зрозумів, що задовго спостерігав за котом… Чи то за руками… Чи взагалі за руками, на яких сидів кіт… Задовго, одним словом.

 

— А, ем… А у вас є домашні улюбленці? — Мінхо незручно топтався з ноги на ногу.

 

— О, ні, немає.

 

— А… А хочете?

 

— Колись точно заведу когось! — Джісон додав занадто багато ентузіазму в ці слова як для такої незручної розмови.

 

— Можу побажати вам удачі! Точно не пошкодуєте. Я ще жодного разу не шкодував.

 

— Скільки йому? — запитав Хан, почухавши Дорі за вушком.

 

— Він ще малюк, макне наш, — м’яка усмішка і сяючі очі, вираз, з яким Мінхо дивився на кота — все кричала про те, що він до неможливого любить Дорі. — Йому рік.

 

— О, у вас є ще коти?

 

— Так, троє. Дорі наймолодший. Так, Дорі? — вказівний палець Лі погладив котика над носиком.

 

— Я вам щиро заздрю, — Джісон із дитячим захопленням дивився на хлопця з котом навпроти. — Покажете фото? — Йому було цікаво, справді цікаво. Джісон страшенно любить котиків.

 

— Я б годинами показував їх фото, зараз, — тримаючи Дорі рукою, Мінхо поліз іншою до кишені. — Ах, бляха, я телефон дома залишив. Можливо, іншим разом.

 

Хан розчаровано видихнув, залишившись без порції дофаміну. З неба почало накрапати. Лі вже мав бути вдома, рятуючи Дорі від дощу, але він все ще тут, розмовляє з Джісоном про своїх улюбленців. Можливо, це тільки вихованість задля розбавлення їх незграбного діалогу, але чомусь Хану здавалося, що Мінхо справді годинами напроліт готовий розказувати про своїх котів кожній людині, яку він зустріне на вулиці.

 

— Ви вільний завтра? Можливо, у вас буде час зайти до мене? Зайдете, познайомитеся з котами… Заодно ми познайомимося краще. Я заварю нам дуже смачний чай. У цьому будинку не так багато людей нашого віку, тож… Ну, якщо ви зможете, звичайно.

 

— О, так, я завтра повністю вільний, — ні, він мав зустрітися з Хьонджіном і Ліксом, щоб піти на прем’єру якогось нового жаху. — Скажіть о котрій, і що принести до чаю.

 

— Приносити нічого не треба, — тихий сміх Мінхо був дуже приємним, — давайте на четверту дня.

 

— Буду як штик. З чимось до чаю.

 

Усмішка на лиці хлопця з котом примусила Джісона усміхнутися настільки ж яскраво.

 

Мінхо для себе порівняв цю усмішку з сонцем, що вже почало пробиватися крізь хмари. Дощ тривав, а значить зовсім скоро на небосхилі з’явиться веселка, хіба сонце заховається, не бажаючи ділитися останнім літнім теплом з іншими.

 

***

 

хьонджінн-і 21:39

це зрада, в курсі? я тебе перейменую. будеш скотиною

 

хьонджінн-і 21:39

тепер ти скотина

 

скотина 21:40

та ти сам не проти

скотина 21:40

ви й так планували з ліксом сидіти і лизатись

скотина 21:40

так хоч я збоку бубніти не буду

 

хьонджінн-і 21:41

ти продався за трьох котів, чай і милу морду сусіда

 

хьонджінн-і 21:41

це блять ще гірше

 

скотина 21:41

ну дивись, прем’єра о 20:30, а я до мінхо йду на 16:00

 

скотина 21:42

якщо ти так хочеш, я постараюся встигнути

 

хьонджінн-і 21:42

постарайся.

 

***

 

Їхати до кінотеатра йому десь пів години, морально підготуватися і зібратися — ще хвилин 40. Отже, не довше трьох годин на посиденьки в сусіда.

 

Джісон знав, що Хьонджін не образиться, якщо прийдеться дивитися фільм тільки з Феліксом, а Хьонджін знав, що Джісон не сильно розчарується, якщо пропустить прем’єру. Двоє розуміли, що Хан, найімовірніше, випадково запізниться.

 

У квартирі тихо. З вікна чути віддалені звуки життя. Настінний годинник, що раніше відстукував секунди, замовк, ймовірно, надовго. Джісон вимкнув його, через цей надокучливий стукіт. Тік, так, тік, так, тік, так… Втупивши погляд у стіну навпроти, хлопець не помітив, як думки про неприємний стукіт годинника приглушив стукіт іншого годинника — серця. Там він і заснув. На дивані у вітальні. Під лік власного серцебиття.