Анемона

Вони дуже давно знайомі. Дуже добрі. Дуже глибоко. Їх кісмезису більше ніж два з половиною оберти, він встояв через усі негаразди, витримав і черлені почуття самої Цитайн, і втечу, і смерть – і все добре.
А потім Лантра приходить до неї. Губи щільно стиснуті, прикушені, очі – суцільний благаючий шал. Цитайн дивиться на неї – і відвертається.
Сил нема.
І відмовити неможливо, не можна. Дивиться – отрутою по судинах, тече, розливається. Навіть не казати може, Цитайн і так знає, що робити.
Завжди те саме.
Вона кілька разів болісно вбирає повітря – чи то заспокоюється, чи то додає у внутрішнє полум’я кисню, більше, яскравіше, болючіше, щоб насмерть, спалити, вигоріти, щоб – не боляче. Щоб – ніяк.
Лантра так само стоїть у входу, охопивши себе руками. Цитайн робить крок до неї та б’є – по обличчю, з розмаху. Лантра смикається, в очах набрякають перші сльози. Цитайн дивиться – і б’є, ще, ще, по обличчю, по руках, поки Лантра не починає плакати, мовчки, без звуків захлинатися повітрям і Цитайн невдоволено качає головою. Вона сердита.
Вона отруєна, раз і назавжди отруєна першими весняними анемонами.
Вона ненавидить Лантру – і себе.
Тому що слухається сліпо. Щоразу те саме.
Цитайн з гуркотом зачиняє двері. Замок клацає гільйотинним стоном і Цитайн дивиться на Лантру навкіс: ну що, не передумала?
Куди там.
Лантра стоїть так само посеред вулика, безволі руки опущено.
– Як. Довго. Ти. Ще. Так. Будеш?
Вона чеканить кожне слово, вбиває його в підлогу підборами. Лантра мружить очі і Цитайн – знов, вкотре вже, – б’є її по обличчю, і з Лантри нарешті злітають ці її окуляри, вона кліпає мляво, короткозоро. Слабка. Беззахисна.
Цитайн штовхає її в плечі з силою – щоб впала. Лантра робить крок назад, намагаючися втримати рівновагу, і все одно падає. Спідниця задирається. На нозі – довгий шрам. Цитайн наступає їй на живіт.
– Безвола погань, – сичить вона.
Розуміти б ще, кому вона це сказала.
Лантра лежить на підлозі лялечкою побитою, але не зламаною, з подряпаної пазурями Цитайн щоки повільно струмить кров.
– Стулися, тварюко, – вимагає Цитайн і присідає поруч навпочіпки. Лантра не намагається навіть привести себе в хоч трохи пристойний стан, і Цитайн хапає її за груди крізь футболку, стискає до болю, поки під пазурями не розривається тканина. Лантра заплющує очі і вільною рукою Цитайн відвішує їй ляпаса.
І Лантра дивиться. Чи багато бачить – без окулярів, ще й крізь сльози.
Чи багато їй треба.
І все ж це заводить. Цитайн кусає себе за щоку, поки на язику не з’являється металевий присмак. Стискає Лантру за горло, поки та не віідкриває губ, щоб вдихнути, і спльовує кров вперемішку зі слиною. Вона стікає по перламутровій шкірі мутним шарлатовим потоком.
– Дивитися тошно, – сичить Цитайн і зовсім задирає спідницю, виставляючи на огляд верх панчох та білизну. Все як звичайно, темно-зелене і гладеньке, без візерунків та мережив, максимально просте. Власна опуклість не дає Цитайн спокою і все ж вона не квапиться, спеціально повільно і грубо влізаючи рукою під білизну Лантри. – Та ти ж зовсім не готова, м?
Це брехня – Лантра стікає генматеріалом, вона горить від сорому, захлинаючися риданнями, але їй не потрібна правда, як не потрібна вона Цитайн.
Добре б зараз змусити її торкнутися себе, але Цитайн тоді абсолютно не витримає.
– Будь ласка, – нарешті каже Лантра, вперше з її приходу сюди, і Цітайн з отруйною посмішкою відпускає її. Рука уся в тягучому і зеленому.
– Завжди твоя.
Очі Лантри – налякані та шалі, жадібні, – справжні, набрякле заплакане обличчя. Власна опуклість заважає Цитайн розстібнути брюки і це дратує до люті.
Її очі – отрута.
Цитайн отруєна до найменшої кісточки.
– Ненавиджу.
Кого?
Лантру? Себе?
В неї нема сил знімати з неї білизну і Цитайн рве її – знов.
Вкотре вже.
Лантра намагається відповзти, але Цитайн прихоплює її за горло. Зовсім легко, символічно. З щок на руки падають сльози,теплі та жгучі, наче кислота. Цитайн розсуває стегна Лантри коліном, придушує слабкий, безсилий спротив.
Тіло Лантри приймає її опуклість вільно і затишно, вона вся зараз – суцільна волога, генматеріал, піт на шиї, сльози та поблискуюча на губах слина.
Точно пити захоче, відсторонено думає Цитайн, і лапає, хапає, рве, дряпає і б’є – різко, з розмаху, щоб більше, сильніше, і Лантра лише ридає, лялечка надламана, її тут більше немає і все ж вона єдина, хто ще є. Цитайн відчуває, як сама стікає генматеріалом, а у роті – присмак металу і жовчі.
Вона не розуміє, скільки минає часу. Точно – більше, ніж Лантра здатна витримати, вона майже втрачає свідомість і Цитайн люб’язно лупить її по щоках, стискає руки до синців.
Лантра така гарна зараз.
Перед власним оргазмом Цитайн стискає її шию майже до асфіксії. Лантра – майже суха вже, – вигинає спину, напружена наче струна, і Цитайн добре і боляче, погано до межі, до відчаю, і вона кінчає, ховаючи обличчя в волосся Лантри і заливаючися сльозами.
Коли вона приходить до тями, руки Лантри вже перебирають її волосся, гладять по спині.
Так добре.
Цитайн важко примусити себе піднятися на ноги. Вона іде на кухню за водою та мискою шоколаду, бере з собою рушник і повертається до Лантри. Та вже знайшла окуляри і посміхається.
– Дякую, – каже вона, і це дивно виглядає з її заплаканим обличчям. Цитайн допомагає їй витерти з ніг залишки генматеріала, вкриває ноги спідницею, кутає Лантру в ковдру і сідає поруч. Лантра обіймає її обома руками.
– Мені це було потрібно.
– Про мене ти не думаєш, – буркотить Цитайн і дає шоколадку їй з рук. Лантра сміється – і Цитайн розуміє, що за цей сміх вона це повторить сотні разів.
Тому що якщо Лантра не прийде в один день – Цитайн загине.
Тому що анемонова отрута струмить замість крові.