Аметистова галявина

Звичну всім істотам тишу лісу раптово розрізав різкий грайливий сміх. Він заливав всю округу в радіусі десяти метрів. Звук стоп, що б’ються об землю, і обурені чоловічі вигуки доповнювали цей надокучливий галас. Голоси наближалися до сонної, ранкової, вкритої сонячним сяйвом галявини, всипаної фіалками й перелісками, від чого вона здавалася більше аметистовою, ніж зеленою.

Я, без розбору ступаючи по квітах, намагалася втекти від спритних чоловічих рук. Холодні краплини роси приємно окропляли мої ноги. Коли я опинилася на середині галявини, обернулася – позаду нікого не було. Мої очі почали шалено блукати лісовими хащами, з яких моє тіло щойно винеслося. Груди важко здіймалися й опускалися, а губи були привідкриті в усмішці – все ще не могла віддихатися від бігу. Самотні волосинки лізли в очі й рот, мене це трохи дратувало, але зараз було важливо зовсім не те. У руках виблискував золотий шолом із рогами.

Раптово ззаду щось вчепилося в мої плечі, від чого тіло мимоволі здригнулося. Чуже дихання, легко торкаючись шкіри, приємно торкнулося кілька шийних хребців.

– Лоскотно, – ніхто не очікував, що мій шепіт пролунає так млосно.

Повільно піднімаючи руку і проводячи подушечками пальців від ключиці  до шиї, я неспішно тягнулася до обличчя того, хто був позаду.

– Припини, – чоловічий голос був наповнений таким холодом, що можна було заморозити всю планету.

Безсумнівно, він був злий. Я це, як ніхто інший, розуміла з першого колючого погляду, з першої серйозної нотки в голосі, з першого напруженого здригання кінчиків пальців. У такі моменти потрібно було просто зробити те, чого він хотів або тікати, що, насправді, навряд чи допомогло б. Його пальці впивалися в мою шкіру і здавалося ось-ось піде кров, а як ні, то точно залишаться синці. Я й не проти такого нагадування про його дотики. Поступово вивільнившись  з полону, я відійшла на безпечну від чоловіка відстань.

“Прекрасний”, – промайнуло в голові, побачивши чоловіка. Без жодного сумніву це була свята істина. Його зовнішність була без найменшої вади. Принаймні я так вважала. Вугільне, зачесане волосся, смарагдові очі, що палають гнівом, білки яких виявилися трохи червонуватими, від чого могло здатися, що він плакав, тонкі, трохи обвітрені губи, той самий прямий ніс і акуратні чорні брови. Одягнений хлоп був у темно-сірі майже чорні шкіряні штани, заправлені в невисокі чоботи, і зелену сорочку.

Я стояла рівно на такій відстані, на якій він зміг би мене розгледіти. Моє медове волосся, тонкі губи, маленький ніс із ледве помітною горбинкою і багряні очі, куточки яких були приспущені донизу.

– Рута, – голос був спокійний, але твердий. Здавалося, ця ситуація з хвилини на хвилину могла довести його до сказу.

– Локі! – завзята посмішка проти моєї волі поповзла по фізіономії.

– Зараз же… – зробив він коротку паузу, втомлено потираючи скроню. – Віддай мені мій шолом.

– Не віддам.

– Рута! – мій грайливий настрій дратував його дедалі сильніше.

“Ось вона!”, – виникло в голові. – “Межа!”

Чоловік, ніби прочитавши мої думки, змінився в обличчі. Мої власні ноги відірвалися від землі, тіло поплило вгору і зависло у повітрі.

Запанікувавши, несподівано для себе я ледь не впустила шолом, але таки встигла його схопити за роги. А Локі зі свого боку встиг схопити за основну частину. Напевно, ця картина з боку виглядала шалено кумедно: кожен із нас тягнув шолом на себе, а ще я досі була в повітрі, завдяки магії чоловіка.

– Віддай мені свій шолом! Віддай! Віддай! – заверещала я тонким голоском.

Локі припинив тримати мене в повітрі, через що я впустила з рук головний убір і впала на землю. Куточки губ хлопця трохи піднялися, він насолоджувався своєю перемогою.

– Ти знову кинеш мене, – тихо пробурмотіла я, лягаючи на живіт і підпираючи голову руками. Відповіддю мені послугувала тиша, через що я підняла очі на чоловіка, що стояв навпроти. – Цього разу буде так само довго?

– Це не твоя справа.

– Ммм… як грубо, – очі мимоволі закотилися. – Тож… на скільки?

– Ти не мене розчула? – обтрусивши черевики від землі, він розвернувся і повільно покрокував геть.

Я тут же підірвалася і, наздогнавши, притулилася до тіла чоловіка своїм:

– Привези мені морквяні хлібці й той смачний шоколад.

Над вухом пролунало важке зітхання. Це означало, що він привезе, він ніколи не забував. За хвилину я випустила його з обіймів, а потім відбулася типова для нас дія: Локі трохи нахилився, бо знав – це вже традиція, я підвелася навшпиньки, легко торкнулася губами вилиці й повільно відвернулася. Щойно я відійшла від чоловіка, він створив блакитну напівпрозору кулю в повітрі, яка поступово збільшилася, і за мить зник в ній.

А все та ж аметистова галявина почула розчароване зітхання, тупіт босих ніг, а потім настала тиша. Більше ніхто не порушив її спокою того дня.