Американська Троянда

Цей фанфік є перекладом.

Авторка: justgotowisharder

Оригінал: https://archiveofourown.org/works/4305189/chapters/9757917

Чорний.

Чорний це єдине, що Гаррі чує.

Це більше не голос його тата, це чорний, темні кулі пронизають його чисту душу, завдаючи найбільшого болю.

– Будь ласка, тату, не кричи. – він благає, а його голос марніє.

Дес, його батько, занадто одержимий ідеальним майбутнім, яке він спланував для свого сина, щоб зрозуміти шкоду, якої він завдає. Гаррі завмер на своєму стільці, хапаючись за манжети свого светра. Його знають, як щасливу та усміхнену людину, але зараз страх взяв контроль над ним, що помітно по його блідому обличчю та скутості.

Він молив, молив щоб ця пітьма зникла.

– Не будь таким слабаком, Гаррі. – Дес сміявся з жорстокістю, що підкреслювалось його гучним голосом.

– Тату, – Гаррі вдихнув в розпачі. Його пульс віддавався тремтінням по всьому тілу, його дихання досягло точки, де здається більше не функціонує – не в змозі забезпечити легені киснем. Його розум намагався очистити цей морок, але коли ти чуєш кольорами – немає нічого, що він міг би вдіяти. – Твій голос чорний, будь ласка.

– Не говори мені знов це лайно, – говорить Дес з осудом. Він стоїть напроти свого сина, абсолютно непохитний цією жалісливою картиною. Схоже його зовсім не хвилює той факт, що Гаррі скутий страхом та беззахисний напроти нього, мовчки плаче, та достатньо відчайдушний щоб просити допомоги. – Ти завжди використовуєш свій розлад, як виправдання для чого завгодно. Будь чоловіком, Гаррі, перестань плакати через кольори.

– Ти не розумієш, – Гаррі важко дихає, заплющуючи очі щоб зупинити потік сліз. Він відчуває себе невдахою, завжди відчував. Синестезія робить його таким слабким і чутливим. Він не хоче бути таким вразливим. – Я чую від тебе чорний. Це жахливо, тату, я не можу. Будь ласка, не кричи на мене.

Дес глумиться, закочуючи очі з роздратуванням. Все чорне та сіре навколо Гаррі. Він безнадійно намагається зловити хоч проблиск яскравого кольору, але нічого такого не знаходить.

– Гаррі, ти говориш мені, що ти кинув коледж і очікуєш від мене розуміння? Мені жаль, син, але кричати це все, що я можу робити.

– Це боляче. – Гаррі бурмоче слабким голосом. Дес не чує його, або робить вигляд. Він підійшов до серванту, взяв склянку та наливав собі віскі.

Гаррі кусав свою нижню губу так сильно, що на ній виступила кров, але він не звертав уваги.

– Ти – нескінченне розчарування, Гаррі.

Гаррі не міг більше це терпіти. Заходячись в безнадійному риданні він встав кинувшись в свою кімнату. Зачинивши двері, він впав на ліжко, заливаючись слізьми, Гаррі намагався відпустити всю печаль.

Це не його вина.

Не його вина, що він чує кольори. Він не винен, що синестезія робить його таким чутливим та слабким. Не його вина, що світ вперто намагається його зламати.

Він плаче, здається, вічність, намочивши подушку слізьми і стискаючи одну єдину річ, яка все робить кращим – його светр.

Светр Луї.

Луї Томлінсон – єдина людина у всьому світі, яка робила життя кращим. Він єдиний, хто розумів синестезію Гаррі і шанував її, як будь-яка інша людина шанує мистецький талант.

Він. Між іншим його тут більше нема.

Він поїхав назавжди жити в Ліверпуль, достатньо далеко, щоб бути поза зоною досяжності Гаррі.

Гаррі бере телефон, забувши все, що Луї зробив з ним у минулому. Два роки повинно бути достатньо, щоб пробачити та забути, досить багато, зважаючи на те, якою сильною була їх дружба.

Він скучив за Луї. Він потребував його червоного.

Сум чинив відвертий вплив на рівень його безрозсудності, він натиснув кнопку виклику без жодних сумнівів. Його серце завмерло, коли роздались гудки.

Він усвідомив, що не розмовляв з Луї вже два роки. Він ні разу не дзвонив, навіть на день народження Гаррі. Луї зник в глибокій та мертвій тиші, яку Гаррі вважав, ніхто не міг зруйнувати.

Ніхто окрім телефонного дзвінка.

– Привіт.

Це Луї.

Голос Луї завжди був червоним, мінливим червоним, змінюючи відтінки від вишневого до багряного, проходячи через глибокий кармін, світло-вишневий та тривкий, пристрасний червоний.

– Привіт?

Знов. Коли він був стурбований, його голос був кольору цегли. Луї, певно, видалив номер Гаррі, не здавалось, що він розуміє, хто йому телефонує.

Гаррі не відповів. Звичайне дихання Луї було достатньо червоним, щоб зробити все краще.

– Лу.

Його ім’я завжди залишало приємний присмак на вустах. Це було одне з улюблених слів Гаррі, ці дві літери злітали з його язика, такі м’які та ласі.

Хлопець на лінії не відповів. Сувора тиша, яка обрушилась на них, не зачіпала Гаррі.

– Гаррі.

Його ім’я на вустах Луї завжди було кольору Американської Троянди. Це викликає пекуче та приємне відчуття внизу живота, заспокоює.

– Лу, заспівай мені, будь ласка.

Смішно, перші його слова до Луї після двох років – благання заспівати для нього.

Хоч він нічого не може вдіяти.

Оточений чорним, недооцінений, ненависний, покинутий, він несе тягар провини за розлад, який не обирав… Це – життя Гаррі. Нічого не виходить, з того часу, як він пішов.

І можливо біль в його голосі очевидний, або вони досі розуміють один одного з півслова, але Луї не ставив запитань, не кричав на Гаррі вимагаючи пояснень його раптового дзвінка, він просто почав наспівувати улюблену пісню Гаррі.

Гаррі слухає.

Він слухає з заплющеними очима. Відтінок амаранту в співі Луї  огортає його хмарою безтурботності і тепла, змушуючи його напружені м’язи розслабитись поки його розум відпускає все, що його болить.

Луї співає і Гаррі усвідомлює, що він кохає його, як в перший день.

– Краще, Хаз?

Хаз. Він назвав його Хазом.

– Так. Дякую, Лу.

– Не потрібно дякувати. – відповідає Луї, так м’яко і ніжно.

Так незручно. Гаррі хоче кричати: «Я кохаю тебе, чому ти пішов? Ти потрібен мені, повернись.». Але Луї не дав йому достатньо часу.

– Гарного дня, Гаррі. Побачимся. Або ні.

Він поклав слухавку.

Луї відключився і розбив Гаррі серце, як зробив це два роки тому. Гаррі знає, він знає наскільки Луї ненавидить себе за те, що єдиний спосіб відчувати себе спокійно це – жити в брехні.

Він знає, тому що завжди розрізняв його емоції за кольорами.

– Я досі кохаю тебе. – прошепотів він, його телефон досі був біля його вуха.

Він скучає за Луї.

______

– Мені не все одно. – говорить Луї на лінії, яку вбив власною рукою. Він досі переживає за Гаррі.

Ліверпуль за двісті двадцять миль від Лондона, три години п’ятдесят чотири хвилини дороги. Це одна з найбільших відстаней, які знає Луї в Англії, яка точно, не найширша країна у світі.

Загалом Луї – за двісті двадцять миль від Гаррі.

Він обрав це. Він обирав між брехнею та Гаррі. Не важливо шкодує він про це чи ні. На думку Луї жалкувати – марно. Це має значення тільки, якщо Гаррі розбитий через це рішення.

Як бачите, небезпека брехні в тому, що вона легко може стати залежністю. Брехати набагато легше ніж докласти реальних зусиль, щоб визнати хто ти насправді. Луї розумів це так, як ніхто інший.

Він знав це. Тим не менш він досяг точки, де він вже майже забув, чому почав брехати.

Він шукав безпеку в своїй омані, безпека в тому, що він в двохсот двадцяти милях від єдиної людини, яка кохала його без жодних причин, у такий спосіб, який він вважав не може існувати.

В голові Луї з’являлись тисячі питань, але найважливішим було: «чому?».

Це завжди буде «чому?». Чому Гаррі такий Гаррі? Чому Луї не все одно? Чому Гаррі кохає його? Чому він заспівав для Гаррі, коли той попросив?

Він вдає, що його не хвилює, але правда в тому: що йому не вдається втекти від мільйону сценаріїв, вигаданих його мозком, ще однієї зустрічі з чарівним хлопцем, якого він залишив з розбитим серцем два роки тому.

Він не хоче, щоб на нього впливав Гаррі. Він, чорт забирай, не потребує його, ніколи не потребував, Гаррі не є його кращою половиною.

Гаррі не хто інший, як просто колишній друг. Або повинен бути.

Луї вдивляється в екран телефону читаючи номер, який він видалив з своїх контактів два роки тому. Час завмер, завмер на роки і століття, допоки він не отримав повідомлення:

«Між нами ще не все скінчено, Лу.»