Алюзія кольору

Прохолодна гладенька стіна торкається оголеної шкіри спини. Сидячки обіймаючи коліна можна зберегти трохи більше тепла, це набагато ефективніше за позу ембріона. Усе тут із ламінованого листкового скла, температура підтримується на такому рівні, щоб на матеріалі не лишалося запотілих зон від контакту з голим тілом. Усе одно по шкірі бігають “мурашки”. Зоровий аналізатор не резонує з прозорим простором. Скляна сірникова коробка, сплюснутий паралелепіпед, у кутку якого доводиться сидіти, чекаючи бозна-чого. Можна впертися лобом у коліна і тоді тремтливе дихання лоскотатиме шкіру живота. Електричні імпульси спалахами пробігають стиками скла. Ні дверей, ні вікон. Пастка власної свідомості. Лунка, обволікаюча тиша, яка ледь не звенить від своєї чистоти. Потім приходить колір, вражаючи всі центри сприйняття, а найбільше основний– органи зору. Світіння, пульсування, переливання, зникання внікуди й виникання нізвідки. Тіло трусить, наче в лихоманці, хочеться кричати. Готовність рвати горло до цілковитого виснаження. А за виснаженням приходить колір, ніби завойовник урочисто входить у змучене облогою місто.
Синій. Шум води, небо? Щось стандартне, уніфіковане, знайоме, тепле. Пелюстки волошки. Синє світло м’яко впливає на очі, викликає викид мелатоніну, хочеться спати. Звуки приглушені і дихати стає важче, відчуття страху притлумлене почуттям цілковитого занурення. Зорові сенсори передають відчуття трансу, усі внутрішні ритми синхронізуються й резонують. Серпневе небо, неонові вивіски, 5-гривнева купюра. Заспокійливе гудіння машинного відділу з урівноваженою вібрацією двигунів, оксамитовий звук віолончелі. Не хочеться тікати, немає сил і спроможності. Еквівалент утоми, колір відчуття безсонної ночі, проведеної в сльозах, напівтон роздумів, суму й переживань. Самопізнання і мудрість, самотність. Та чому ж вони завжди йдуть пліч-о-пліч із журбою? М’який, теплий, затоплює послідовними хвилями, майже розчиняє душу в морі задуми. Спокій, нейтральний і престижний. Що не кажіть, а правильно підібраний синій завжди матиме дорогий вигляд. Він додає шарму й глибини. Мабуть, це завдяки подібності до тону небес. Обважнілі, втомлені повіки, страшенно хочеться заплющити очі, колисаючись у хвилях роздумів. За синім приходить чорний. А потім спалах.
Червоний. Імпульс, протилежність, сплеск жару як опік. Конфронтація. Агресивна впевненість, гнів, пристрасть до улюбленої справи. Бурління, непокора, кипіння при високих температурах. Кров. Життя, рушійна сила усього сущого. Центральна точка великого вибуху, початок відліку, кінцева точка прискорення. Пелюстки червоних троянд, місячне затемнення, Аврора. Шквал неконтрольованих емоцій, захват, азарт. Відчуття швидкості до головокружіння. Червона поволока застилає очі, коли у вухах вже відлунює пульс швидший за сотню ударів на хвилину. Шум і круговерть шаленства. Швидкий танець, дотики. Перший гострий біль, червоний колір пульсує навколо. Лунає крик, хриплий, звірячий, у ньому змішані пікові ноти всіх почуттів, майже за межею. Ненависть сочиться червоним кольором, упередження, настороженість, тривога найвищого ступеня. Мотивація, успіх, яскрава зовнішність. Захопливе перше враження. Захват на різкому віражі, відчуття вільного падіння. Обпікаючі феєрверки, вогники, спалахи. Імпульси серця, що покликані затуманити голос розуму. Опір у критичній ситуації, жага боротися. Відчуття куражу протягом танцю під оглушливу музику. Алкоголь, бризки червоного вина. Криваві плями розпливаються дражливими силуетами на білій тканині. Почуття мисливця, який наздогнав свою жертву. Зрештою, хаос і агонія, самознищення. Закономірно, за початаом завжди слідує кінець, лише питання часу, коли саме він настане. Спалах затухає так само швидко, як і розгорівся перед цим. Настає темрява.
Зелений. З’являється непомітно, ніжно, тендітно пестить роз’ятрену змучену душу. Лікує глибокі порізи та опіки. З ним приходять спів птахів і шурхотіння листя на вітрі. Вселяє віру в нове життя, таке крихке, проте таке яскраве, молоді пагони на тонких гілках ранньої весни. Він відтіняється свистом флейти й переспівами струн арфи. М’яка трава, листя проти сонця, цвітіння річкових заводей у літній жаркий день. Піднесеність, вразливість, легкість, невагомість. Заколисування в лоскотливому морі ніжних дотиків живої природи. Відданість, ентузіазм. Єдність, щось правильне. Прохолода ранкової роси, емоційна прив’язаність. Відлуння минулої агонії. Вільна можливість без болю вдихнути на повні груди. Колір життя без болю, успішного завершення завдання, щирої радості та невинності. Розв’язаність і всеосяжність, відсутність часового обмеження. Відчуття свободи, проте недостатнє для того, щоб забути про наявність скляних стиків навколо. Натхнення, впевненість у власному шляху, заповнення пустки. Всеохопне прозріння в невагомому завмиранні. Прохолодний трепет прокочується тілом, зворушуючи кожну клітинку. Блаженне відчуття зцілення, пальці самовільно розстискаються в жесті вмиротворення. Зорові аналізатори в стані спокою та піднесеному очікуванні. Так само непомітно зникає, ніби в шумі весняного вітру, ховається, укрившись темрявою.
Жовтий, помаранчевий. Вони приходять разом, зливаючись у двоєдине сяйво мерехтливого полум’я. Енергійне, знайоме, звичне. Палаючі сонячні промені під гострим кутом. Провідний вогонь, зірка майбутнього шляху. Достаток, реалізація, заломлення світла крізь скляну призму. Колір ранку і пробудження від променевих поцілунків на розслабленій шкірі обличчя. Радість, блиск великих паєток на подолі довгої сукні. Пелюстки календули, терпкий аромат чорнобривців, сюрреалістично яскраві цитрусові у звичайному пласьмасовому ящику. Доброзичливість, безтурботність, прихильність, щирість. Триматися за руку того, кого любиш. Довіра, захищеність. Небезпека, проте “попереджений– значить озброєний”? Персики. Солодкий, терпкий і насичений запах. Ризики. Необхідність відкинути сумніви й ризикнути задля розвитку. Радість успіхів і досягнень, винагорода очікування. Вибух наднової, супроводжений вивільненням колосальних величин енергії. Відродження, відчуття розправлених крил. Страх падіння нівелюється перед радістю польоту. Нагрітий пісок на пляжі, спекотний день, коли й сама вода дихає переливчастою парою. Світло, приглушене торшером, вогник свічки, який тремтить від найлегшого подиху. Готовність переборювати труднощі на шляху до мети. Відчуття пронизує тіло наскрізь, відчуття, ніби свідомість повільно просмажують на мерехтливому вогні. Усвідомлення власних лімітів й обмеженостей згасить будь-яке безтурботне полум’я. Вуглинки слабко жевріють і настає темрява.
Білий. Осяяння божественною чистотою, неторкана білизна. Незайманість і свобода в понятті неіснування. Неможливо існувати в людській формі життя, не заплямувавши те біле тло. Пелюстки ромашки, пухнасті контрастні хмари, досконалість першого снігу. Недосяжна ніжність, порцеляновий дзвін, відлуння дискантового хору. Холод, страх. Пронизуючий жах від ірраціональності існування чогось ідеального. Порожнеча, відчуття покинутості. Світло в кінці тунелю, проте найбільшим бажанням є загасити його назавжди. Дискомфорт, потреба сховатися. Відчуття акваріумної рибки. Воно спостерігає? Що б там не було, а воно таки дивилося. Дихання злітає з губ напівпрозорими хмаринками білої пари. Страх перед молочно-білим небом за лічені хвилини до початку снігопаду. Туман, у якому будь-що зникає з поля зору, варто лише відійти на кілька кроків. Пустка, небуття, проте свобода. Необмеженість у неіснуванні. Відсутній сенс втечі, адже тікати немає куди. Страхітлива краса промерзання, скло заплітають крижані візерунки паморозі. Це вибрики уяви чи вони справді відображають найжахливіші спогади? Безликі постаті, білі халати, незнайома стеля. На світлі найкраще видно всі недоліки, вони розглядають мене, ніби бракований товар за скляною вітриною. Яскраве холодне світло ріже очі, від нього неможливо сховатися. Білий шум, високочастотний писк несправної радіолінії, він пробивається крізь останні рубежі свідомості й затоплює розум відчаєм упійманого. Клацання перемикача.
Чорний. Темрява зовсім не страшна. Вона огортає, рятує від тиску всесвіту. Страшна не чорнота, а те, що може в ній ховатися. Сьогодні там буду я. Нічне небо, відключення світла, замкнена комірчина. Полегшення після настання кінця. Яким би не був результат, нервова система відчуває кайф відсутності потреби нервувати. Повне занурення у темні води з головою. Тепло. Наче закутатись у зимову пухову ковдру. Повітря густе й в’язке, можна фізично відчути вдих, відчуття зігрітості наганяє приємну сонливість. Захищеність у безвиході. Потріскування вогнища, лунке ухкання сови, свист буревію і шум дощу за зачиненим вікном. Таємничість, прихованість, відчуття недоторканості власних секретів. Їх не видно в тепловізор, ніхто не зможе підглянути, поки не виникне власне бажання поділитися. Темрява стає останнім прихистком, коли у зовнішньому світі цілком руйнується поняття дому. Чорнота поглинає, викликаючи відчуття благословення. Забуття. Чи не цього потребує нещасна загублена душа? Цікаво, а хтось помітить відсутність одного крихітного гвинтика в масі всього людства? Не має значення. Повіки важніють завдяки дзвінкій колисковій цикад. Неможливо побороти неприродне бажання того, щоб ранок ніколи не настав, щоб те світло в кінці тунелю врешті згасло. Спокій, тепло. Те, чого жадає будь-яка істота. Будь ласка, не забирайте мою темряву. Вона пліснявими нитками обплітає нейронні зв’язки. Скляний паралелепіпед рознесло на друзки. Падіння в благословенне забуття.